реклама партнерів:
Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО

Мої шпигунські пристрасті - 2 (початок дев'яностих)

09-Сер-21 358 0.0 0
Вдруге моя траєкторія перетнулась з уламком сумнозвісної „контори” влітку 1992 року. Тепер про ті часи я згадую неохоче, бо нічого доброго в них не було. Правда тоді ми не мали змоги порівнювати їх із чимось іще окрім життя в СРСР, навіть більше – окрім останніх років горбачовської „перебудови” і по молодості мені здавалося, що так і треба, що це лише низький старт на короткій дистанції, на фініші якої усіх чекає гідне життя. Втім тепер я скажу, що оті всі пертурбації логічно вписались у загальний процес мого дорослішання, становлення як людини. Всі ті зміни, той генезис, що відбувався з імперією, змінювали й мене – органічно, без якоїсь там „ломки”. Це старшому, закостенілому вже, поколінню було набагато важче.

Велетенський та ще й обнесений високим парканом барак есересер тріщав і падав, рушився на очах, за ним відкривалися якісь незнані, але страшенно привабливі перспективи. За високим парканом був інший світ: зблизька не помацаєш, а здалеку деталей не видно. Проте хотілося звести й собі щось схоже на ген оте – з тієї красивої картинки чужого вільного життя (власну справу, наприклад). Матеріалу на руїнах бараку було вдосталь – бери й ліпи, що хочеш. Так принаймні здавалося.

Я на волю подався в жовтні 1989 року. Без жалю покинув недолуге радянське будівництво з його системою, яка вміла плодити тільки криворуких „спеціалістів” і по вуха зав’язла в масштабній гігантоманії, махнувши рукою на „несуттєві” деталі – технології та якість. І пішов не кудись там, а в рекламу. Тоді це було всім у новинку і гроші там зароблялися легко і навіть весело. Якщо середня зарплата в СРСР того року була десь 350 рублів, я на будівництві отримував приблизно 550, то через два місяці в рекламі у мене виходило 3-5 тисяч. Правда, вони лежали мертвим капіталом – купувати було нічого.

„Фірми” плодились у неймовірній кількості – навіть не як гриби після дощу, а простим діленням, наче амеби чи інфузорії. Тож якось так вийшло, що через рік роботи і я сягнув думкою відокремитись, бо агенцію нашу лихоманило не на жарт. Треба було діяти на упередження, аби не лишитись під парканом. І я, запросивши у напарники Володю Лєтунова, свого ліпшого інститутського друга, зареєстрував власну агенцію.

Ми вже проіснували більше року, напрацювали в рекламі ім’я, в штаті трудилось десь півтора десятки співробітників і ми жили в нескінченних повсякденних трудах та клопотах, коли до нас завітав дивакуватий молодик років двадцяти п’яти: в чорному плащі зі штучної шкіри, в темних окулярах, весь такий утаємничений, але при цьому була на ньому якась печатка чи навіть тавро нещасної, невезучої по життю, хворобливої або навіть дещо неповноцінної людини. Назвався Владіміром Ільїним, хоча про себе ми його одразу ж прозвали „Вовою” – на більше чоловічок не тягнув.

Прийшов він з проханням надати йому „дах” для заняття інформаційною діяльністю специфічного характеру. Тоді така пропозиція не була якоюсь дивиною. Москва аж кипіла: впали всі перепони, бо відмінили будь-яку „прописку” і звідусюди рвонули до неї, немов на Клондайк, шукачі кращого життя зі всього колишнього Союзу і не тільки Союзу. Кожен з них продавав себе, як умів і кожен заробляв, як умів. І це все мало такий вигляд, ніби хтось велетенським плугом перевернув улежане, втрамбоване радянське суспільство догори дриґом: його вчорашні ізгої – фарца, повії, хулігани, злочинці опинялись нагорі, а орденоносці й передовики соцзмагань десь глибоко насподі.

Нові можливості змінити щось у своєму житті траплялися постійно, вибір залежав лише від твоїх життєвих принципів та бачення власної перспективи. За рік існування нашої рекламної агенції яких тільки пропозицій я не наслухався! У квітні 91-го до мене завітала молода жінка, єдиний на той час офіційний представник Herbalife Nutrition на всій території колишнього СРСР, з пропозицією організувати в Москві їхню мережу. Я тоді вперше почув цю назву – „Гербалайф” і то виключно в усній розмові, бо торгова марка ще не була зареєстрована, тому „жодних письмових згадок цього слова!” – попередила мене та жіночка. Я відмовився, бо ті „натурпродукти” видались мені чимось несерйозним: ну хто поведеться на таке?! До того ж і своє майбутнє на той час я бачив тільки в рекламі. А десь через рік приймав на роботу чергову секретарку і почув, що вона встигла вже попрацювати в мережі "Гербалайф". Коротко розповів про той випадок.
– Ого! – здивувалась жінка. – І відмовились?! Ви б уже були доларовим мільйонером!

Я нітрохи не позаздрив. Заздрити це не моє. Мені в житті дуже повезло, бо ніколи не ставив на перше місце гроші: завжди домінувало щось інше. Просто здивувався, що радянські, по суті, люди так активно клюнули на відверто ефемерне, якусь біодобавку.

Через два-три місяці по тому нагодився ще один, з молодих та ранніх – так само з черговою пропозицією. По ньому якось одразу було видно, що він з породи „хитро зроблених”.

– Маю до вас пропозицію. – почав він. – Існує абсолютно нова для есересер справа: оптимізація податків. У світі є країни, де закордонні фірми не сплачують жодного цента зі своїх прибутків, платять лише один раз – за свою реєстрацію. Зате в Росії ви вже можете зареєструватись, як іноземна фірма і на законних підставах виводити гроші, оминаючи сплату податків. Це називається офшор. Цікаво?
– Поки що ні.
– А якщо я запропоную вам спільний бізнес: ви тут шукаєте клієнтів, що бажають зареєструвати офшор, а я там, "за бугром", роблю решту. Братимете за послугу тисячу баксів з одиниці реєстрації, гроші навпіл. Га?

Хто б не зрозумів, що першими твоїми клієнтами будуть бандити? Мати з ними справу я, звісно, не хотів і категорично відмовився. А то б оце числився десь у піонерах офшорних справ. Якщо лишився би живий, що навряд чи було би можливо в подібній ситуації.

А тим часом усі навкруг намагалися знайти собі якесь джерело легких прибутків: то чергову біржу зареєструвати, то навіть оживити втрачене минуле. Вже не пам’ятаю, як вийшли на мене троє німців з колишньої НДР, які знайшли спосіб отоварення колишніх невикористаних чеків „Внешпосылторга”. Чекі ці були чимось на кшталт замінника валюти. Багато радянських спеціалістів, котрих їхні підприємства відряджали за кордон, отримували ті чеки замість доларів. Але сам той „Внешпосылторг” (всі ж чули про його „Берізки” або „Каштани”?) луснув разом із СРСР і чеки в далеких провінціях лишились невикористаними.

Втім хтось десь колись підписав чергову міжурядову угоду, за якою можна було ті чеки обміняти на товари. Ці німці швиденько зорієнтувалися, склепали фірму „Triple U”, але де і як знайти в чужій для них країні ті підприємства та їх спеціалістів? Наші дороги перетнулися і я вихід знайшов. Придбав чи не першу електронну базу підприємств з їх класифікацією за різноманітними критеріями й ми зайнялися адресною поштовою розсилкою до підприємств з правом зовнішньоекономічної діяльності. Винайнявши з навколишніх будинків кілька десятків охочих безробітних, узялися друкувати листи. Пенсіонери завзято працювали язиками: клеїли конверти та марки на них. Німці з нами розраховувались всілякою оргтехнікою й усі сторони були цілком задоволені такими стосунками.

Але епопея ця мала колись скінчитися і вона таки скінчилась. Ринок тих чеків сам собою згас, а хотілося ж іще чогось нового, перспективного. І тут цей Вова Ільїн. З пропозицією створити при агенції таємний(!) відділ конфіденційної комерційної інформації.
– Детальніше, – поцікавився я.
– Я приватний детектив, – озирнувся на двері Вова і аж у плечах поширшав, – займаюся збором конфіденційної інформації комерційного характеру. Закордонні фірми в Москві цікавляться потенційними партнерами: чи не пов’язаний хтось із криміналом, хто засновники, статутний капітал, персонал, баланс, стан рахунків. Така інформація дорого коштує. Але в мене є надійні джерела. Я буду працювати під вашим крилом. Прибутки навпіл.
– Про які суми йде мова?
– Сотні тисяч доларів на місяць.
– Наскільки це законно?
– Конфіденційність на те вона й конфіденційність, щоб бути винесеною за дужки таких оціночних суджень, – розфілософствувався Вова. – Мій принцип: працювати так, щоб ніде не лишалося слідів. Раз слідів немає – які проблеми?

Хіба ж я не читав Богомила Райнова, його „Нема нічого ліпшого за негоду”, де якраз ішлося про підприємство приватного розшуку „Фурман і син”? Та навіть однойменний фільм бачив. Раз у світі, там, за „залізним парканом”, таке існує – чому би не стати тут першими? Врешті-решт у нас агентство маркетингової інформації, а хіба ж інформація про баланс потенційного партнера не є маркетинговою, коли йдеться про укладання успішної угоди? До того ж тепер можна займатися всім, що не заборонено законом, а про заборону на подібну діяльність ніхто не чув. Вова цей на детектива схожий хіба що в його власній уяві, проте що ми, власне, втрачаємо? Ну, я, як директор, і погодився. З тією єдиною умовою, що детективна діяльність Вови не повинна завдати ані найменшої репутаційної шкоди нашій агенції.

Весь квітень Вова проходив у своєму чорному плащі. Підозрюю, що іншого одягу в нього й не було. Перший тиждень парився над майбутніми бланками, самотужки творив свій „фірмовий стиль”: якась павутина, павуки... Дитсадок, одним словом. Поза очі ми почали звати Вову „шпійоном”. Попросив у мене окрему кімнату. Ну, добре, дав: я ж розумію, детектив, це тобі не марки язиком клеїти. Потім попросив помічницю, секретарку. На тобі Олю Шашкову. Потім попросив диктофон – побачив у мене компактний (по тих часах, звісно) „Olympus” – подарунок тих німців. Ну, бери й „Olympus”, для діла ж. Потім привів якогось Андрєя Павловича і шепнув мені, що той „звідти”, але у відставці. Пригадався мені тоді „Космос”, я зубами поскрипів, але взяв на договір.

Потім свою дружину привів, таку ж засмоктану, як і сам. Узяв на побігеньки. Потім Алєксандр Ніколаїч з’явився, начебто зі знанням англійської мови. Ну, біс з вами, хай буде.
– На мєждународний уровєнь виходім, – сказав тоді мені „шпійон”.

Навіть якісь грошенята почали надходити. Ма-аленькі такі, аж смішно.
– Де гроші, Вова?
– Уже скоро. Нужен радіотєлєфон.

Лєтунов, мій партнер і главбух, почав уже лаятись. Та я все ж таки купив нашому „шпійону” престижну цяцьку. Було те одоробло розміром як половина розрізаної вподовж цеглини, з телескопічною висувною антеною, важило біля кілограма, а реальний радіус дії мало метрів, здається, п’ятсот від бази. „Шпійон” носив його в лівій боковій кишені свого плаща (в правій завжди знаходився диктофон), раз-по-раз виходив з будівлі, щоб з кимось втаємничено по ньому розмовляти. Ми дивились на цю комедію і посміювались: ну як ті детективи до ери радіотелефонів жили?

Коли ж це впало на рахунок щось пристойне, тисяч під двісті рублів – еквівалент кількох тисяч доларів. „Хтозна, мо’ ще й діло буде”, подумалось тоді нам. Аж тут обідньої пори, коли в офісі лишились тільки ми з Лєтуновим, заявились двоє в цивільному. І зразу тиць нам під носа свої посвідчення ФСБ з вимогою надати їм ось прямо зараз же статут підприємства.

А ще й року не минуло, як тросом за шию знімали з п’єдесталу „Залізного Фєлікса” і на всіх перехрестях таврували КДБ, і нова влада клялася, що в гада будуть вирвані його ядучі зуби, й вороття до минулого вже не буде. Тож ми ввічливо та стримано, як і належить бізнесменам, відмовили. Ті ж уперто наполягали, ми так само наполегливо відмовляли й ситуація ставала патовою. „Гості” зрозуміли, що часи вже не ті, люди про свій страх перед КДБ бач, як швидко забули й нахрапом не вийде, тож відкрили нам свої карти:
– У вас працює такий собі Ільїн?

От чорт! Почалося… Розмова одразу ж набула конкретики. Як ми зрозуміли, наш „шпійон” засунув свого носа у справи когось зі зв’язками в ФСБ чи навіть якогось колишнього гебіста. Ті двоє взялися пояснювати нам езоповою мовою перспективи нашого ж майбутнього в разі, якщо Вова продовжить свої пошуки („ізисканія” – так назвав це один з ефесбешників) під крилом агенції.

Що, ми тоді не розуміли, чим запахло? Не знаю, як там тепер, а тоді московське життя нагадувало африканську саванну, де діє один закон: право сильного. Хочеш вижити, уникай жодних конфліктів з хижаками тієї „саванни”, навіть на очі їм не потрапляй – з’їдять. Якщо бізнес переплівся з колишнім КДБ, то жодної різниці між колишніми „конторськими” й бандитами немає, а якщо і є, то не на користь останніх. Тут про гордість доведеться забути…

Увечері того ж дня була в нас розмова зі „шпійоном”. Нагадав йому про головну нашу умову і його ж головну обіцянку: жодних слідів.
– Завтра ви всі будете звільнені. Передаси мені надане обладнання, звільниш приміщення і тільки тоді отримаєте зарплату.

Було несподіване обурення, образа і всяке таке. Та ми на те не зважали. І наступного дня не стільки роботи було, скільки мало не примусового виселення „шпійона” з його командою. Та все ж, хоча й з превеликим жалем, він здав уже в кінці дня і радіотелефон, і диктофон (який, до речі, ви можете бачити на світлині – зберігся: такий ось я „Плюшкін”).

Але ви гадаєте, що шпигунські пристрасті на цьому скінчились? Де там! Наступного дня я схотів перевірити чи все в порядку з касетами диктофону: все ж таки до „шпійона” ми часом користувалися ним при роботі з клієнтами, коли отримували від них завдання – щоб не забути чогось важливого, не перепитувати потім.

Виявилося, що нашому „Пінкертону” навіть не вистачило клепки стерти зроблені ним же записи! І ми з Лєтуновим довгенько слухали запис перемовин нашого „господіна Ільїна” з якимось південнокорейським „господіном Лі”. Слухали й реготали, бо почули повну нісенітницю, якусь наївну дурню, відверте невігластво, над яким, не криючись, посміювались корейці, швидко второпавши, що мають справу з примітивним дурником.

Але далі було ще смішніше. Бо останнє, що зафіксував на диктофон наш „шпійон”, було записом наради „детектива” зі своєю командою вже після звільнення. Вова хвалився своїм, що їхній Алєксандр Ніколаїч „успєшно внєдрьон” в нашу агенцію (а він дійсно попросився і я лишав його у штаті, бо людина зі знанням англійської тоді зайвою не була). Тож наступного дня „агента” було з ганьбою звільнено.
– Передаси Вові, – знущався я наостанок, – що не тільки він вміє „внєдрять своіх людєй”. Наші „люди” працюють професійніше.

Я й донині, згадуючи, не можу втямити, як людина, поведена на шпигунстві (а там, слід гадати, були всі ознаки параної), могла натиснути кнопку „Запис” і через годину віддати незаперечний доказ власної підлості й безголовості в руки тих, проти кого вона щось там затівала.

Втім ця історія (один в один) була описана Гоголем в „Ревізорі”на півтора століття раніше – виходить, нічому ми, люди, не вчимося.

Писавши оце все, знайшов той диктофон, вставив батарейки, натиснув кнопку… а він працює! Нехай і зі скрипом, але ж через три десятиліття! Хотів був викласти фрагменти того запису, навіть переписав на диктофон смартфона, проте звук перезапису дуже тихий і номер цей у мене не пройшов. А жаль! Тепер чи не кожен би посміявся з того, яку ахінею ніс на перемовинах наш „шпійон”.

Такий от мій досвід спілкування з сумнозвісним КДБ. Не знаю, як там у них тепер насправді, але різниця між „конторою” зразка 1981 і 1992 років була неспівставною. Від всевладних вершителів людських доль до напівкримінальних хлопців на побігеньках. Хоча чому „напів”? Минуло кілька років і невмируща „контора” стала терористичною, про що знає увесь світ.

Володимир ВОРОНА



Теги:шпигуни, перестройка, кгб, Володимир Ворона


Читайте також



Коментарі (0)
avatar