Медичнiй реформi потрiбний чiткий план
22 березня Уряд затвердив склад госпітальних округів одинадцяти областей та м.Києва. Зокрема, по Чернігівській області лише 4 округи (Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький та Північний). До складу останнього увійшли м.Новгород-Сіверський, Коропський, Корюківський, Менський, Новгород-Сіверський, Семенівський, Сосницький та Сновський райони.
Спочатку громадськість нашої області наполягала на створенні 7 госпітальних округів (Чернігівський, Корюківський, Менський, Бахмацький, Прилуцький, Ніжинський, Бобровицький), але ж керманичі у столиці не дослухались до інтересів людей.
Хоч на старті реформи представники і Міністерства охорони здоров’я, і Кабінету Міністрів України заявляли: «Утворення госпітальних округів – справа добровільна і має бути ініційована владою та громадськістю на місцях, а отримали, як завжди, примусовий процес не на користь людям».
Закономірно, що після цього всією Україною прокотилася й котиться хвиля протестів: ані медичні працівники, ані решта населення не розуміють механізму реформи та з острахом чекають на скорочення медичного персоналу, закриття лікарень тощо. Міністерство охорони здоров’я України не провело належної роз’яснювальної роботи, оскільки команда Уляни Супрун дійсно не має чіткої стратегії, затвердженої на законодавчому рівні Верховою Радою України.
В основі створення госпітальних округів лежить на перший погляд розумна ідея: «Гроші йдуть за пацієнтом». Але тут багато запитань, що не мають відповідей, коли «реформа» вже втілюється, як не парадоксально!
Усі питання мали бути врегульовані до прийняття Закону про кількість і склад госпітальних округів. Навіть ті документи, які уже ухвалені Міністерством охорони здоров’я та Кабінетом Міністрів України, не досконалі й містять багато протиріч. Зокрема, в Порядку створення госпітальних округів, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 року № 932, йдеться про те, що об’єднання клінік становить госпітальний округ, а у Примірному положенні про госпітальний округ, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20.02.2017 року № 165, вказується: його члени є представниками громад. Такі невідповідності не припустимі в нормативних документах.
Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ) сформувало округи, ігноруючи труднощі «на місцях». Треба було, як мінімум, проїхати дорогами сільської місцевості і почути, із чим зіткнуться сільські та районні заклади охорони здоров’я. А таких труднощів насправді багато.
Відмічається і непослідовність – на кожному кроці реформи. МОЗ взялося за реорганізацію системи первинної медичної допомоги, не підготувавши належної кількості лікарів загальної практики, не забезпечивши їх сучасним медичним обладнанням, автотранспортом, засобами індивідуального захисту сімейного лікаря та медичної сестри, які контактують із соціально-небезпечними інфекціями, психічно хворими людьми, працюючи в умовах зростання рівня злочинності та чисельності нарко- й алкогольнозалежних осіб тощо.
Ситуацією занепокоєні усі медичні працівники та пацієнти. Перші хвилюються, що разом із скороченням ліжкового фонду втратять роботу, а пацієнти своєю чергою хвилюються, що в разі потреби не отримають доступної якісної медичної допомоги через перепрофілювання та закриття лікарень, амбулаторій, ФАПів і таке інше.
Унаслідок безсистемності й непродуманості реформ, що проводяться, утворився повний дисбаланс, навантаження на окремі ланки медичної допомоги зростає, а якість надання медичних послуг знижується.
Відбувається хаотичне запозичення досвіду іноземних країн без зіставлення з українськими реаліями.
На моє глибоке переконання, по-перше, необхідно було гармонізувати законодавчу базу, визначити послідовність дій із реформування всіх ланок медичної допомоги.
По-друге, утворити об’єднані громади, які мають визначити сприятливі для них межі та програми розвитку госпітальних округів.
По-третє, передати первинну ланку на рівень громад, щоб вони отримали можливість фінансування її в необхідному їм обсязі.
По-четверте, удосконалити систему екстреної медичної допомоги через створення єдиної диспетчерської служби обласного рівня, оптимізувати розташування пунктів тимчасового базування автомобілів екстреної медичної допомоги, оновити автопарк її.
І лише після того, як на достатньому, належному рівні запрацює первинна медична допомога, коли буде оптимізовано, удосконалено систему екстреної медичної допомоги, можна братися за перебудову вторинної та третинної ланок медичної допомоги.
Це добре, що МОЗ оголосило реформування первинки ключовим напрямком. Але конкретні кроки Міністерства, начебто спрямовані на досягнення згаданої мети, насправді є апогеєм руйнацій системи. Вони дискредитують і саму ідею, і реформу в цілому. З усього видно, що вона націлена не на потреби населення і громад, а на інтереси старих і нових функціонерів системи. У цьому напрямку й рухаємося: замовник – державні функціонери, посередники – страховики, виконавці- лікарі, а пацієнт – лише об’єкт, на якому заробляють перші двоє, ні за що не відповідаючи!
Доки не буде чіткого визначення обсягів роботи сімейного лікаря, доти не можливо розмежувати первинну і спеціалізовану медичну допомогу, відповідно, матимемо безліч конфліктів між фахівцями.
Отже, слід брати на озброєння не епізодичний досвід окремої країни («Британський», зокрема), а результати масштабних багатоаспектних досліджень різних систем медичної допомоги у світі. Тут головне, щоб не зменшувати, а збільшувати кількість доступних якісних медичних послуг, особливо на селі.
Тож, очевидно, що за українських реалій доступність якісної медичної допомоги була й повинна залишатися базовою, вирішальною, найважливішою умовою розвитку пацієнт-орієнтованих технологій і реформ у цілому.
Микола ШИМКО,
головний лікар Бахмацької тублікарні
Спочатку громадськість нашої області наполягала на створенні 7 госпітальних округів (Чернігівський, Корюківський, Менський, Бахмацький, Прилуцький, Ніжинський, Бобровицький), але ж керманичі у столиці не дослухались до інтересів людей.
Хоч на старті реформи представники і Міністерства охорони здоров’я, і Кабінету Міністрів України заявляли: «Утворення госпітальних округів – справа добровільна і має бути ініційована владою та громадськістю на місцях, а отримали, як завжди, примусовий процес не на користь людям».
Закономірно, що після цього всією Україною прокотилася й котиться хвиля протестів: ані медичні працівники, ані решта населення не розуміють механізму реформи та з острахом чекають на скорочення медичного персоналу, закриття лікарень тощо. Міністерство охорони здоров’я України не провело належної роз’яснювальної роботи, оскільки команда Уляни Супрун дійсно не має чіткої стратегії, затвердженої на законодавчому рівні Верховою Радою України.
В основі створення госпітальних округів лежить на перший погляд розумна ідея: «Гроші йдуть за пацієнтом». Але тут багато запитань, що не мають відповідей, коли «реформа» вже втілюється, як не парадоксально!
Усі питання мали бути врегульовані до прийняття Закону про кількість і склад госпітальних округів. Навіть ті документи, які уже ухвалені Міністерством охорони здоров’я та Кабінетом Міністрів України, не досконалі й містять багато протиріч. Зокрема, в Порядку створення госпітальних округів, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 30.11.2016 року № 932, йдеться про те, що об’єднання клінік становить госпітальний округ, а у Примірному положенні про госпітальний округ, затвердженому наказом Міністерства охорони здоров’я України від 20.02.2017 року № 165, вказується: його члени є представниками громад. Такі невідповідності не припустимі в нормативних документах.
Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ) сформувало округи, ігноруючи труднощі «на місцях». Треба було, як мінімум, проїхати дорогами сільської місцевості і почути, із чим зіткнуться сільські та районні заклади охорони здоров’я. А таких труднощів насправді багато.
Відмічається і непослідовність – на кожному кроці реформи. МОЗ взялося за реорганізацію системи первинної медичної допомоги, не підготувавши належної кількості лікарів загальної практики, не забезпечивши їх сучасним медичним обладнанням, автотранспортом, засобами індивідуального захисту сімейного лікаря та медичної сестри, які контактують із соціально-небезпечними інфекціями, психічно хворими людьми, працюючи в умовах зростання рівня злочинності та чисельності нарко- й алкогольнозалежних осіб тощо.
Ситуацією занепокоєні усі медичні працівники та пацієнти. Перші хвилюються, що разом із скороченням ліжкового фонду втратять роботу, а пацієнти своєю чергою хвилюються, що в разі потреби не отримають доступної якісної медичної допомоги через перепрофілювання та закриття лікарень, амбулаторій, ФАПів і таке інше.
Унаслідок безсистемності й непродуманості реформ, що проводяться, утворився повний дисбаланс, навантаження на окремі ланки медичної допомоги зростає, а якість надання медичних послуг знижується.
Відбувається хаотичне запозичення досвіду іноземних країн без зіставлення з українськими реаліями.
На моє глибоке переконання, по-перше, необхідно було гармонізувати законодавчу базу, визначити послідовність дій із реформування всіх ланок медичної допомоги.
По-друге, утворити об’єднані громади, які мають визначити сприятливі для них межі та програми розвитку госпітальних округів.
По-третє, передати первинну ланку на рівень громад, щоб вони отримали можливість фінансування її в необхідному їм обсязі.
По-четверте, удосконалити систему екстреної медичної допомоги через створення єдиної диспетчерської служби обласного рівня, оптимізувати розташування пунктів тимчасового базування автомобілів екстреної медичної допомоги, оновити автопарк її.
І лише після того, як на достатньому, належному рівні запрацює первинна медична допомога, коли буде оптимізовано, удосконалено систему екстреної медичної допомоги, можна братися за перебудову вторинної та третинної ланок медичної допомоги.
Це добре, що МОЗ оголосило реформування первинки ключовим напрямком. Але конкретні кроки Міністерства, начебто спрямовані на досягнення згаданої мети, насправді є апогеєм руйнацій системи. Вони дискредитують і саму ідею, і реформу в цілому. З усього видно, що вона націлена не на потреби населення і громад, а на інтереси старих і нових функціонерів системи. У цьому напрямку й рухаємося: замовник – державні функціонери, посередники – страховики, виконавці- лікарі, а пацієнт – лише об’єкт, на якому заробляють перші двоє, ні за що не відповідаючи!
Доки не буде чіткого визначення обсягів роботи сімейного лікаря, доти не можливо розмежувати первинну і спеціалізовану медичну допомогу, відповідно, матимемо безліч конфліктів між фахівцями.
Отже, слід брати на озброєння не епізодичний досвід окремої країни («Британський», зокрема), а результати масштабних багатоаспектних досліджень різних систем медичної допомоги у світі. Тут головне, щоб не зменшувати, а збільшувати кількість доступних якісних медичних послуг, особливо на селі.
Тож, очевидно, що за українських реалій доступність якісної медичної допомоги була й повинна залишатися базовою, вирішальною, найважливішою умовою розвитку пацієнт-орієнтованих технологій і реформ у цілому.
Микола ШИМКО,
головний лікар Бахмацької тублікарні
| Читайте також |
| Коментарі (0) |