Яка роль Мойсієнка у незаконному звільненні Мултанен?

Інціатором подання документів на звільнення Валентини Мултанен з посади директора комунального закладу «Чернігівський науково-методичний центр охорони культурної спадщини» Чернігівської обласної ради був начальник департаменту культури, туризму, національностей та релігії Сергій Мойсієнко.

Ось що говорить про своє звільнення Валентина Мултанен в інтерв'ю газеті "Деснянська правда"

" Наприкінці 2009 року, органом охорони пам’яток архітектури на Чернігівщині стало головне управління культури, туризму та охорони культурної спадщини облдержадміністрації. Таким чином, уже все привели у відповідність до закону. Орган охорони культурної спадщини — це структура, яка тепер в органах виконавчої влади, а фаховими роботами займається Інститут археології, який має право на відкриті листи.

— Нині останнє слово — за Департаментом культури, а не за вашим закладом?

— Безперечно. Я взагалі не ставлю свого підпису під жодним дозвільним документом, не вирішую цих питань, лише виконую свої посадові обов’язки як фахівець, тільки візую проект дозвільного документа — висновку. Ми відпрацьовуємо документи з точки зору законодавства та архівних матеріалів — саме погодження щодо відведення земельної ділянки чи будівництва. Право вирішувати має лише керівник органу культурної спадщини — це директор Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Чернігівської облдержадміністрації. А ми лише здійснюємо експертизу — не археологічну, а експертизу самого проекту, тобто розглядаємо матеріал, зіставляємо з тими даними, котрі у нас є. Якщо земельна ділянка містить пам’ятку, то не можна її надавати у приватну власність. Це — стаття 17 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

...Ніхто й ніколи не звинувачував мене ні в чому. І от раптом на сесії обласної ради підводиться депутат і абсолютно безпідставно називає мене корупціонером… Даруйте, але це — прерогатива суду, правоохоронних органів. Не можна обливати людину брудом, не маючи жодних доказів. Ми ж будуємо правову державу!

— Як ви міркуєте, чому так сталося?

— У мене був контракт, він наразі закінчувався, його мали продовжити. І, думаю, продовжили б, якби не емоційні звинувачення кількох депутатів — Анатолія Мирошниченка, Олександра Карети та Олександра Нерети. Проте лише один із них, Олександр Миколайович Нерета, звертався до нас офіційно — у 2010 році, щоби погодити свої земельні ділянки на березі Десни, в селі Вишеньках Коропського району, аби побудуватися там. Не як депутат, не на користь громади — він просто з’ясовував свої особисті питання; і, до речі, звертався не особисто до мене, а до Сергія Мойсієнка, начальника головного управління культури, туризму і охорони культурної спадщини, тоді воно так називалося. Звісно, ми приймаємо документи, реєструємо їх, але підпис ставить директор Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Чернігівської облдерж­адміністрації.

— Олександр Нерета отримав висновок за підписом Сергія Мойсієнка?

— Звичайно. Чому тепер, через стільки часу, до мене виникли претензії? Пам’ятаю, там зробили експертизу й виявили поселення. Причому не просто окремі черепки, а потужний культурний шар ранньослов’янського періоду — півтори тисячі років тому. Були проведені відповідні дослідження, й після цього Олександр Миколайович отримав дозвіл на відновлення земляних робіт; тобто він пройшов усю процедуру, яка передбачена законодавством, і потім побудувався. Жодних претензій мені він тоді не висловлював.

...В день сесії, з самого ранку, була депутатська комісія, котра, зокрема, розглядала й моє питання. Крім мене продовжували контракт іще п’ятьом керівникам. Ми сиділи й чекали протягом усього засідання, і ніхто нас не викликав. Вийшло керівництво: «Питання вирішується нормально, кандидатури проходять».

— Хто це вам сказав?

— Сергій Мойсієнко, директор департаменту. Запевнив, що кандидатури погоджені, привітав нас. Сказав, аби прийшли на сесію. І раптом там, уже в сесійній залі, постало питання про те, аби не продовжувати зі мною контракт. Деякі депутати одразу бурхливо відреагували на моє прізвище… Тоді ж у залі пролунали пропозиції надати мені слово. І це правильно: звинувачуєте в чомусь людину, то вислухайте її аргументи.

— Тим паче, ви були на сесії.

— І без проблем спростувала би безпідставні закиди. Однак мене чомусь не захотіли почути… "