Фільм «Неоголошена війна. Щоденник пам’яті» оплачено кров’ю автора

Я понад дві години дивився у неділю, 16 листопада, як і всі глядачі документального фільму «Неоголошена війна. Щоденник пам’яті» на Першому Національному телеканалі. Це важка й вкрай неприємна окопна ПРАВДА про цю війну від тих, хто рятує нас від новітнього агресора.
Бачив її очима кінодокументаліста Сніжани ПОТАПЧУК, від якої багато хто і в Україні ховається.
За це автору щира вдячність!

Зняти такий фільм – подвиг митця.

Чому?

Я не про те, хто і як на нього зреагує. Я про те, що в останньому епізоді кінострічки автор примудрилася зняти власне кульове поранення на фронті, чого абсолютна більшість глядачів геть не зрозуміла. А після навіть неповного видужання зуміла створити з відзнятих плівок повноцінний фільм про наших захисників України.

Це і є подвиг – робити понад завдання з ризиком для життя і перемагаючи біль!
Видужання Вам, документаліст новітньої війни за незалежність України! Щира вдячність за окопну правду!





Автор і режисер двогодинної документальної кінострічки – Сніжана ПОТАПЧУК, яку чернігівці пам’ятають завдяки її фільмам «Корюківка. Злочин проти людяності» (2013) та «Герої України. Крути. Перша Незалежність» (2014), які вона знімала на Чернігівщині.

Сніжана ПОТАПЧУК так пояснила мету свого нового творчого проекту, знятому протягом двадцяти трьох днів перебування на передовій: «Цей фільм – спроба зрозуміти, що це за конфлікт і яка його природа, спроба почути думку солдата з передової.

У цьому фільмі я намагалася охопити декілька важливих аспектів – моменти, які зіграли не на руку для української армії, тобто віддалили нас від перемоги. Це і так звані перемир'я, і так зване звільнення Слов'янська та вільний вихід колони бойовиків у Донецьк, і озброєння та забезпечення військових, і взаємодія між родами військ, і тактика та стратегія цієї неоголошеної війни. Звісно, у фільмі вплетена й канва інформаційної війни, яку ми програли і з якої, власне, усе і почалося, яка триває й досі.

У чому сила нації?

Бачити недоліки, не боятися їх визнавати та вміти їх виправляти. Звісно, усі розуміють, що армії не було і що ніхто не вміє воювати. Але війна триває вже багато місяців, і, можна сказати, в нас уже є армія. Тому ми просто не маємо морального права прикриватися відмовками на кшталт: «не готові», «немає», «не вміємо». Це принижує солдата на передовій. Бо за ці місяці вони пережили те, що зробило їх воїнами, захисниками… вони готові боронити країну і стояти до кінця, до перемоги, і вони готові помирати за нашу Батьківщину, але помирати у рівному бою з ворогом, а не від безглуздих наказів, та від відсутності озброєння чи амуніції. Це важливо зрозуміти нашим генералам-стратегам. Про це і говорять бійці, але їх, на жаль, не чують.

Перебуваючи на передовій 23 дні, я намагалася прожити з військовими кожен момент, максимально зафіксувати і передати глядачеві, що відбувається там щодня. Моє завдання було стати невидимою і максимально фіксувати усе довкола. Нам тут, за сотні кілометрів від війни, варто розуміти, що нині на сході воюють найкращі. Кожен з бійців готовий взяти гранату, розуміючи, що йому відірве руки. Але ж так він врятує тих, хто буде позаду нього. Я знімала обличчя українських солдатів, їхні емоції, розмови, поведінку, роздуми. Там, на передовій, неможливо приховати нічого – усі почуття на виду, там оголений нерв, правдиві очі, відкрите серце. І тільки там насправді можна зрозуміти, що таке дружба і кохання, що таке надія і віра, відданість і розчарування…що таке зрада…

Одного разу, сидячи в окопі під час обстрілу, один солдат повернувся до мене і сказав:

Ти покажеш правду?

Я відповіла, що для цього я тут, на що почула: Тобі не дозволять».