Є таке село - Звеничів

Щойно видану книгу «Звеничів і звеничівці» уродженець села Звеничева, що на Чернігівщині, журналіст Іван Кужельний розпочав писати давно, це, образно кажучи, книга його життя. І йому пощастило: і на долю його рідного села з тисячолітньою минувшиною, з його багатими людськими історіями, і на свою журналістську невсипущість. Уявляю, скільки старих газетних зшитків та історичних праць перегорнуто в тихих архівних та читальних залах, переслухано життєвих оповідок та легенд вдячних земляків, скільки понаписувано листів у пошуках їхніх родичів у Росію — до Приморського краю, Санкт-Петербурга і Воронежа, до Казахстану і Білорусі, міст і сіл України…

Ще в сиву давнину літописний «шлях у радимичі» (тобто, сучасною мовою — у Білорусь) через Замглайське болото з боку Чернігова міцно закривала неприступна Звеничівська фортеця. Про неї й досі нагадують рукотворні вали, та ще знахідка на посаді городища — скарбу арабських монет-дирхемів Х століття, найбагатшого у Східній Європі.

А ще Звеничів — село козацьке. На чолі з отаманом свого куреня тутешні козаки ходили в походи до кримського Перекопу, турецького Азова, польського Замостя… Цікавий і такий факт: тут тримав заїжджий двір козак Семен Лизогуб — прадід письменника Миколи Гоголя.

Родом із Звеничева був колоритний дідусь Сафон Кужельний, який мешкав у сусідньому Вихвостові і став прототипом Хоми Гудзя з повісті Михайла Коцюбинського «Фата моргана». З особливою прихильністю ставився до Звеничева письменник Володимир Дрозд. Уродженець з іншого сусіднього села — Петрушина, мав тут близьку рідню, не раз згадував село у своїх творах.

У 50-і роки тут гостював у армійського друга Прокопа Хоменка майбутній Герой України Левко Лук’яненко. Пізніше, на схилку 50-х, Прокіп був один не багатьох, хто читав програму антирадянської націоналістичної організації «Українська робітничо-селянська спілка», за яку Лук’яненко був засуджений на п’ятнадцять років, а звеничівський водій мав чимало неприємностей від чекістів…

Звідси родом майстер гобеленів Анатолій Хоменко, його однофамілець, вчитель і поет Максим Хоменко (в книжці вміщено фотокопію листа до нього відомого російського поета Олександра Твардовського), доктор економічних наук, професор Микола Кужельний, проста селянка-селекціонерка Катерина Ходаш, яка півстоліття села на своєму городі проводила наукову роботу по вирощуванню безвірусної картоплі, про що розповів науково-популярний журнал Академії наук СРСР «Химия и жизнь». Звідси коріння роду Сергія Костирка — сучасного російського письменника, працівника московського журналу «Новый мир» і одночасно літературного куратора сайту «Журнальный зал».

З однаковою цікавістю читаються і хвилюючі спогади про голодомор, і роздуми про топоніміку села. Автор подає і велику добірку незвичайних пригод, і веселі усмішки звеничівців.
«Тут і моє коріння з прадавніх козацьких літ. З бабусиної казки. З щирої маминої молитви. З щедрого батькового саду… — пише Іван Кужельний — Моє село, як і тисячі таких в Україні, забуте у політичних чварах столичною владою, стрімко занепадає і вимирає. Ви тільки вдумайтесь: у 1922 році тут було 176 дворів, де мешкало майже тисячу людей. А тепер постійних мешканців трохи більше за сотню».

Прикро, звичайно, згадувати сучасні біди тисячолітнього села. Можливо, колись Звеничів відродиться… А таки ж відродиться, адже в нього вже є писана історія.

Володимир САПОНБуквоїд