Дід Льоня

У селі, попри яке їдемо на свою льотну позицію, лишився один мешканець. Його звати дід Льоня. У нього немає великого пальця на правій руці, ледве згинається спина, але, каже, тримається на куреві — без нього вже геть тяжко.

Дід Льоня нікуди не їде, бо не бачить смислу. Життя, каже дід Льоня, воно саме розсудить, коли і кому час. Всі його друзі і однокласники, каже, вже позлягали. А він лишився.

Головне, каже дід Льоня, не оніміти. Отак запнешся об камінь, каже, матюкнешся, і вже краще. У нього був пес, який відгукувався на дві клички, то можна було трохи поговорити. Пес був чийсь хазяйський — люди поїхали із села, і чи то щось сталося по дорозі, чи недобре собаці із ними жилося, —хай що, а пес через тиждень повернувся. Але і він зліг. Були ще наші колеги, інші військові. Взимку. Приносили діду Льоні стільки їжі, що, каже, не мав з ким ділитися та й сварив хлопців — мовляв, нашо мені стільки? Та вони все одно несли. Хлопці сиділи собі тихо у підвалі ("хакери якісь", каже дід Льоня), але не допомогло: почало плотно прилітати, то однієї ночі зібрались і виїхали.

А сьогодні ж Вербна неділя. Я зустрів діда Льоню, коли той ішов на кладовище — поруч розбитий жигуль, вицвіли штучні квіти на узбіччі. Він йшов повільно, ніс ганчірку і баклагу каламутної води. Треба ж комусь, каже, наглядати. "Поприбираюся трохи, щоб було, як годиться. Не ми це придумали, не нам і переставать". От раніше, каже, біля кожної могили поминали родичів (хто чаркою, а хто словом), усе село збиралося. А нині лишився він і тоненькі канати оптоволокна, що заплуталися у гіллі незабаром зелених, та поки що голих дерев, і гойдаються від поривів швидкого квітневого вітру, який дме із півночі перед циклоном.

Ми їдемо далі, літати. Дід Льоня гукає кота.

Євген ЛІР