Чернігів у руїнах, дерев’яне місто майже оточене
Авторка цього тексту — чернігівка. Вона покинула Чернігів у перші дні війни й повернулася туди 3 березня. Через десять днів, 13 березня, вона покинула місто знову через постійні обстріли, пожежі, відсутність світла, води, тепла та зв’язку і через звичайний людський страх.
1.
Якби в Чернігові було більше фотографів, більше людей знали б, що місто в руїні. Не все, не всюди, але околиця й окремі райони зруйновані. Якщо досі вночі одне одному передавали, що обстрілювали Масани, іншої ночі — що Подусівку й ЗАЗ. То останні дні обстрілювали всіх.
Десь із 10 березня над Черніговом тонкий дим. Це не лише пожежі. Це — вогнища. Люди готували їжу у дворах. Десь тоді в більшості зникла вода, тепло, світло, зв’язок. Краща ситуація з газом — нашому помешканню пощастило. Але так пощастило не всім.
Я кажу «нашому помешканню», але не маю на увазі свій дім. У наш будинок уламок прилетів ще в перші дні. Тоді саме обстрілювали мій район на околиці з боку ріпкинського та городянського напряму, звідки на місто йшли російські війська. Тож я маю на увазі помешкання, куди мене прийняли пожити. Нині люди, втрачаючи дім, кочують із рюкзаками і клунками далі, вглиб міста, яке росіяни намагаються оточити.
Найбільше мене вражають жінки старшого віку. Вони досі добре вбираються і трошки фарбуються.
2.
У перші дні багато хто кинувся в села навколо міста, гадаючи, що села не потрібні росіянам. Мої друзі та знайомі поїхали в Седнів у напрямку Городні, буквально назустріч росіянам. Хтось поїхав до Киїнки, буквально за Чернігів, у напрямку Києва. І там, і там на людей чекала пастка. На четвертий день війни росіяни обстріляли Киїнку касетними боєприпасами. Від багатьох будинків лишилися самі стіни. Загиблі, загиблі, надія знайти когось під завалами. До Седнева росіяни увійшли над вечір першого дня. З того часу люди залишалися в будинках. Швидко почала закінчуватися їжа. Росіяни грабували магазини. Одну родину із Седнева, яка намагалася виїхати на авто із сусіднього села, розстріляли. Згодом розстріли цивільних авто перестають бути такими несподіваними. Те саме почалося в Іванівці, селі на трасі Чернігів–Київ. Росіяни зігнали людей у погреби, а самі розставили техніку у дворах. Швидко зв’язок із селами зник. У всіх нас там друзі й рідні.
3.
Я повернулася до Чернігова 3 березня. У мить, коли ми роздали останні цигарки і минули останній блокпост на в’їзд, нам сказали, щоб ми їхали обережно. Центр щойно обстріляли. Час близько опівдня.
Це був авіаналіт на житловий квартал – він зруйнував кілька будинків. Кількість загиблих зростала щогодини. Зрештою, рятувальники сказали: сорок сім людей мертві. Не всі люди були в будинку. Багато хто стояв у черзі за ліками та їжею, саме був час, коли ненадовго відчинилися аптеки й магазини. В одному з будинків були наші знайомі. Їх врятували несучі стіни й випадок.
Росіяни скинули на житловий квартал щонайменше вісім некерованих авіабомб. Від будинків буквально відірвані шматки. Уцілілі містяни переселялися до родичів. Дядько й тітка моєї знайомої сказали, що вони заб’ють вікна, трошки все підлатають і ще трохи побудуть там. Старшим людям важко покидати своїм будинки. Дядько сказав, що він сам служив у Радянській армії. Коли росіяни прийдуть до його будинку, він хотів би глянути їм в очі. Може, когось упізнає.
Звісно, навколо не було жодного військового об’єкта. Я не певна, чи росіяни в місті взагалі вразили хоч один військовий об’єкт. Хіба в перший день вчинили пожежу на занедбаному аеродромі під Черніговом, який стоїть і без того зруйнований уже з десятиліття. А ще відділок поліції. А так усе, як у всіх, — школи, садочки, лікарні.
4.
Авіація наводить жах на місто здебільшого вночі. Коли скидали біля нас, у будинку тріскалися дерев’яні дошки обшивки. Дерев’яний Чернігів — наша гордість. І наш жах.
Околиця Чернігова, часто одноповерхова, спалахує, мов коробка сірників. Бомби зносять будинки, залишаючи голі стіни. Ми бачили кілька світлин нерозірваної бомби вагою 500 кілограмів. Ми сподівалися, що коли така впаде на нас, ми нічого не відчуємо.
Люди переміщаються, шукаючи безпечнішого місця. Кожної ночі виявляється, що безпечних місць уже менше. Моїм знайомим, певним у безпеці, зривало дахи, розносило двір, руйнувало пів будинку чи й цілий.
5.
Місто ще повідомляє, коли відкриваються великі магазини. Чутки ж розповідають, де працюють маленькі лавки. Іноді ці чутки фальшиві. Тоді люди пів дня простоюють перед зачиненими дверима, усе ще розраховуючи на курячі стегна. Іноді чутки правдиві. Так, в одному із магазинів поруч чоловіки виносили кільку. А я, шукаючи слідами чуток цигарки, знайшла мойву. Один пакет на руки.
У магазині чорно. Світла немає, вікна завішані. Люди товчуться біля прилавка, простягаючи гроші. Кілька людей, як і я, питають про цигарки. Нема цигарок, беріть рибу, дівчинко. Я взяла й віддала мамі з кількома дітьми. Хай їй буде два пакети. Із кишені витрусила кілька цукерок для дівчаток.
6.
Найстрашніша ніч була із шостого на сьоме березня. Спершу зник зв’язок. Потім раптово світло. Ми вийшли у двір, щоб глянути, що там. Сирени не було. Щойно ми хотіли вертатися в будинок, як над головою просвистіло. Ми кинулися за двері, за кілька секунд почувся удар. Діти подруги вже були в погребі. Подруга кинулася до кімнати, щоб узяти ковдри до погребу.
Двері в будинок чи то були відчинені, чи їх відчинило протягом – і сильний поштовх у спину звалив мене на підлогу. Я чула лише удар і звук битого скла. Ми були певні, що це в нас у дворі. Ми доповзли до підвалу, і я, повзучи, написала повідомлення чоловіку: «Здається, наш». Але не було мережі, й ми не знали нічого. О третій ночі куртка була мокра від вологи і я дрижала від холоду. Тому вилізла з погребу й лягла на підлозі в коридорі. Усі наступні сирени я проспала.
Вранці ми дізналися, що не наш. На сусідній вулиці.
Ми не спимо, чекаючи на авіацію. Вони роблять десь три нальоти за ніч. Удар, удар, удар. У будинку все дзвенить. Чашки, тарілки, склянки, вікна. Тоді літак віддаляється – і ми виходимо подивитися, чи це нам. Росіяни кошмарили місто три ночі поспіль, поки наші війська не збили кілька їхніх літаків. Після цього ми мали кілька ночей, коли можна було спати.
Були ночі, коли людям у селах недалеко від міста здавалося, що Чернігів запалили. Тої ночі влучили в нафтобазу. Ми вийшли у двір — небо було червоним. Ми не знали, чи йде вогонь сюди. Сіли на ґанку чекати, і дочекалися лише свисту мін.
7.
Одного тихого дня мені пощастило взяти велосипед і поїхати Черніговом. На велосипеді навіть здається, що все гаразд. Ось сосновий ліс посеред міста, де ми проводили всі вихідні. Багато років цей лісопарк містяни захищали від влади, якій кортіло його забудувати. Тут нині ховають у дерев’яних трунах людей, бо кладовище Яцево безперестанку обстрілюють. Воно також розташовне з боку наступу.
Але потім я заглиблююся у свій район. Вибиті вікна, спалені квартири, уламки, вирви. У вікнах — ікони. Люди заклеювали скотчем вікна і ставили ікони на підвіконня. Кілька таких ікон лежать розбиті під будинками. Всюди черги. Переважно в них старші люди. Тут, у цьому районі, вибухає гучно й не лише ППО. Ніхто навіть не здригається. Я їду вздовж вулиць, які готуються до вуличних боїв, і роздаю цигарки на постах. Цигарки знайти дуже важко. Хоча ходить поголос про один маленький магазинчик у центрі, де люди примудряються знаходити все.
Я заїхала до подруги. Вона спустилася, і ми обійнялися. Ми не бачилися вже кілька тижнів. Я вперше заплакала. Це було таке щастя. Вона дала мені шість яблук. Я пропонувала їй цигарки, але вона казала, що все є.
Усі дні ми списуємося після кожного удару: «Ти ціла?» – «Ціла». Коли зв’язок зник, ми не знали одна про одну нічого два дні. Та це ще нічого. Зі своїми батьками я не мала зв’язку по тижню. А з татом — двадцять днів.
8.
Удень люди ходять у магазини, готують гарячу їжу, ходять за пенсіями. Моя подруга роздобула хліб і копчену червону рибу в порожньому магазині. Залишилися хіба якісь дуже дорогі продути, «елітні макарони», як каже продавчиня. Люди беруть їх, але потім кидають на касі, дізнаючись ціну. Але хтось їх точно забере.
9.
Виїжджати чи не виїжджати — люди вагаються. Коли світла, тепла, води нема понад добу, люди шукають бензин, якого в місті більше не стає. Тоді всі питаються в людей, які на мікроавтобусах підвозять їжу, де вони взяли паливо. Де вони взяли м’ясо – мало кого цікавить. Опісля світло з’являється на годину – і люди глушать мотори. Можна ще пожити. І так щодня.
9.
Люди виїздять із Чернігова самостійно і разом з волонтерами. Перший тиждень влада області постійно говорила «для особливо недоганяючих», що всі виїзди з міста заміновані і їхати небезпечно. Насправді тоді було їхати набагато безпечніше, ніж стало зараз. Тоді ще не обстрілювали ні машини, ні людей, які вибиралися пішки. Я сама в’їздила в місто під заклики не виїжджати й не в’їжджати.
Кожного дня ті, хто виїхав, повідомляють іншим безпечну дорогу. І люди їдуть, хоч усе змінюється щогодини.
Дехто вирішує їхати в бік наступу російських військ. Люди вертаються в райцентри позаду Чернігова, якщо росіяни там були лише проїздом. Там не стріляють. Багато моїх друзів поїхали чи пішли туди пішки. Але нині бояться, що буде, коли росіяни відступатимуть. Дехто сміється зі свого страху. Отже, є певність, що росіяни відступатимуть.
Усе частіше ми дізнаємося про розстріляних цивільних. У Мохнатині росіяни вистрілили в групу хлопців-підлітків. Троє загиблих. Одного з них я не знала особисто, але знаю, чий це молодший брат.
13 березня ми з подругою та її дітьми спакували речі й поїхали, не знаючи, що з дорогою і чи ще можна проїхати. Місто майже оточене, і час від часу росіяни намагаються замкнути кільце. Нам — пощастило.
Я вдруге покидаю місто. І сподіваюся повернутися якомога швидше знову.
Віра Курико, Чернігів
Джерело lb.ua
1.
Якби в Чернігові було більше фотографів, більше людей знали б, що місто в руїні. Не все, не всюди, але околиця й окремі райони зруйновані. Якщо досі вночі одне одному передавали, що обстрілювали Масани, іншої ночі — що Подусівку й ЗАЗ. То останні дні обстрілювали всіх.
Десь із 10 березня над Черніговом тонкий дим. Це не лише пожежі. Це — вогнища. Люди готували їжу у дворах. Десь тоді в більшості зникла вода, тепло, світло, зв’язок. Краща ситуація з газом — нашому помешканню пощастило. Але так пощастило не всім.
Я кажу «нашому помешканню», але не маю на увазі свій дім. У наш будинок уламок прилетів ще в перші дні. Тоді саме обстрілювали мій район на околиці з боку ріпкинського та городянського напряму, звідки на місто йшли російські війська. Тож я маю на увазі помешкання, куди мене прийняли пожити. Нині люди, втрачаючи дім, кочують із рюкзаками і клунками далі, вглиб міста, яке росіяни намагаються оточити.
Найбільше мене вражають жінки старшого віку. Вони досі добре вбираються і трошки фарбуються.
2.
У перші дні багато хто кинувся в села навколо міста, гадаючи, що села не потрібні росіянам. Мої друзі та знайомі поїхали в Седнів у напрямку Городні, буквально назустріч росіянам. Хтось поїхав до Киїнки, буквально за Чернігів, у напрямку Києва. І там, і там на людей чекала пастка. На четвертий день війни росіяни обстріляли Киїнку касетними боєприпасами. Від багатьох будинків лишилися самі стіни. Загиблі, загиблі, надія знайти когось під завалами. До Седнева росіяни увійшли над вечір першого дня. З того часу люди залишалися в будинках. Швидко почала закінчуватися їжа. Росіяни грабували магазини. Одну родину із Седнева, яка намагалася виїхати на авто із сусіднього села, розстріляли. Згодом розстріли цивільних авто перестають бути такими несподіваними. Те саме почалося в Іванівці, селі на трасі Чернігів–Київ. Росіяни зігнали людей у погреби, а самі розставили техніку у дворах. Швидко зв’язок із селами зник. У всіх нас там друзі й рідні.
3.
Я повернулася до Чернігова 3 березня. У мить, коли ми роздали останні цигарки і минули останній блокпост на в’їзд, нам сказали, щоб ми їхали обережно. Центр щойно обстріляли. Час близько опівдня.
Це був авіаналіт на житловий квартал – він зруйнував кілька будинків. Кількість загиблих зростала щогодини. Зрештою, рятувальники сказали: сорок сім людей мертві. Не всі люди були в будинку. Багато хто стояв у черзі за ліками та їжею, саме був час, коли ненадовго відчинилися аптеки й магазини. В одному з будинків були наші знайомі. Їх врятували несучі стіни й випадок.
Росіяни скинули на житловий квартал щонайменше вісім некерованих авіабомб. Від будинків буквально відірвані шматки. Уцілілі містяни переселялися до родичів. Дядько й тітка моєї знайомої сказали, що вони заб’ють вікна, трошки все підлатають і ще трохи побудуть там. Старшим людям важко покидати своїм будинки. Дядько сказав, що він сам служив у Радянській армії. Коли росіяни прийдуть до його будинку, він хотів би глянути їм в очі. Може, когось упізнає.
Звісно, навколо не було жодного військового об’єкта. Я не певна, чи росіяни в місті взагалі вразили хоч один військовий об’єкт. Хіба в перший день вчинили пожежу на занедбаному аеродромі під Черніговом, який стоїть і без того зруйнований уже з десятиліття. А ще відділок поліції. А так усе, як у всіх, — школи, садочки, лікарні.
4.
Авіація наводить жах на місто здебільшого вночі. Коли скидали біля нас, у будинку тріскалися дерев’яні дошки обшивки. Дерев’яний Чернігів — наша гордість. І наш жах.
Околиця Чернігова, часто одноповерхова, спалахує, мов коробка сірників. Бомби зносять будинки, залишаючи голі стіни. Ми бачили кілька світлин нерозірваної бомби вагою 500 кілограмів. Ми сподівалися, що коли така впаде на нас, ми нічого не відчуємо.
Люди переміщаються, шукаючи безпечнішого місця. Кожної ночі виявляється, що безпечних місць уже менше. Моїм знайомим, певним у безпеці, зривало дахи, розносило двір, руйнувало пів будинку чи й цілий.
5.
Місто ще повідомляє, коли відкриваються великі магазини. Чутки ж розповідають, де працюють маленькі лавки. Іноді ці чутки фальшиві. Тоді люди пів дня простоюють перед зачиненими дверима, усе ще розраховуючи на курячі стегна. Іноді чутки правдиві. Так, в одному із магазинів поруч чоловіки виносили кільку. А я, шукаючи слідами чуток цигарки, знайшла мойву. Один пакет на руки.
У магазині чорно. Світла немає, вікна завішані. Люди товчуться біля прилавка, простягаючи гроші. Кілька людей, як і я, питають про цигарки. Нема цигарок, беріть рибу, дівчинко. Я взяла й віддала мамі з кількома дітьми. Хай їй буде два пакети. Із кишені витрусила кілька цукерок для дівчаток.
6.
Найстрашніша ніч була із шостого на сьоме березня. Спершу зник зв’язок. Потім раптово світло. Ми вийшли у двір, щоб глянути, що там. Сирени не було. Щойно ми хотіли вертатися в будинок, як над головою просвистіло. Ми кинулися за двері, за кілька секунд почувся удар. Діти подруги вже були в погребі. Подруга кинулася до кімнати, щоб узяти ковдри до погребу.
Двері в будинок чи то були відчинені, чи їх відчинило протягом – і сильний поштовх у спину звалив мене на підлогу. Я чула лише удар і звук битого скла. Ми були певні, що це в нас у дворі. Ми доповзли до підвалу, і я, повзучи, написала повідомлення чоловіку: «Здається, наш». Але не було мережі, й ми не знали нічого. О третій ночі куртка була мокра від вологи і я дрижала від холоду. Тому вилізла з погребу й лягла на підлозі в коридорі. Усі наступні сирени я проспала.
Вранці ми дізналися, що не наш. На сусідній вулиці.
Ми не спимо, чекаючи на авіацію. Вони роблять десь три нальоти за ніч. Удар, удар, удар. У будинку все дзвенить. Чашки, тарілки, склянки, вікна. Тоді літак віддаляється – і ми виходимо подивитися, чи це нам. Росіяни кошмарили місто три ночі поспіль, поки наші війська не збили кілька їхніх літаків. Після цього ми мали кілька ночей, коли можна було спати.
Були ночі, коли людям у селах недалеко від міста здавалося, що Чернігів запалили. Тої ночі влучили в нафтобазу. Ми вийшли у двір — небо було червоним. Ми не знали, чи йде вогонь сюди. Сіли на ґанку чекати, і дочекалися лише свисту мін.
7.
Одного тихого дня мені пощастило взяти велосипед і поїхати Черніговом. На велосипеді навіть здається, що все гаразд. Ось сосновий ліс посеред міста, де ми проводили всі вихідні. Багато років цей лісопарк містяни захищали від влади, якій кортіло його забудувати. Тут нині ховають у дерев’яних трунах людей, бо кладовище Яцево безперестанку обстрілюють. Воно також розташовне з боку наступу.
Але потім я заглиблююся у свій район. Вибиті вікна, спалені квартири, уламки, вирви. У вікнах — ікони. Люди заклеювали скотчем вікна і ставили ікони на підвіконня. Кілька таких ікон лежать розбиті під будинками. Всюди черги. Переважно в них старші люди. Тут, у цьому районі, вибухає гучно й не лише ППО. Ніхто навіть не здригається. Я їду вздовж вулиць, які готуються до вуличних боїв, і роздаю цигарки на постах. Цигарки знайти дуже важко. Хоча ходить поголос про один маленький магазинчик у центрі, де люди примудряються знаходити все.
Я заїхала до подруги. Вона спустилася, і ми обійнялися. Ми не бачилися вже кілька тижнів. Я вперше заплакала. Це було таке щастя. Вона дала мені шість яблук. Я пропонувала їй цигарки, але вона казала, що все є.
Усі дні ми списуємося після кожного удару: «Ти ціла?» – «Ціла». Коли зв’язок зник, ми не знали одна про одну нічого два дні. Та це ще нічого. Зі своїми батьками я не мала зв’язку по тижню. А з татом — двадцять днів.
8.
Удень люди ходять у магазини, готують гарячу їжу, ходять за пенсіями. Моя подруга роздобула хліб і копчену червону рибу в порожньому магазині. Залишилися хіба якісь дуже дорогі продути, «елітні макарони», як каже продавчиня. Люди беруть їх, але потім кидають на касі, дізнаючись ціну. Але хтось їх точно забере.
9.
Виїжджати чи не виїжджати — люди вагаються. Коли світла, тепла, води нема понад добу, люди шукають бензин, якого в місті більше не стає. Тоді всі питаються в людей, які на мікроавтобусах підвозять їжу, де вони взяли паливо. Де вони взяли м’ясо – мало кого цікавить. Опісля світло з’являється на годину – і люди глушать мотори. Можна ще пожити. І так щодня.
9.
Люди виїздять із Чернігова самостійно і разом з волонтерами. Перший тиждень влада області постійно говорила «для особливо недоганяючих», що всі виїзди з міста заміновані і їхати небезпечно. Насправді тоді було їхати набагато безпечніше, ніж стало зараз. Тоді ще не обстрілювали ні машини, ні людей, які вибиралися пішки. Я сама в’їздила в місто під заклики не виїжджати й не в’їжджати.
Кожного дня ті, хто виїхав, повідомляють іншим безпечну дорогу. І люди їдуть, хоч усе змінюється щогодини.
Дехто вирішує їхати в бік наступу російських військ. Люди вертаються в райцентри позаду Чернігова, якщо росіяни там були лише проїздом. Там не стріляють. Багато моїх друзів поїхали чи пішли туди пішки. Але нині бояться, що буде, коли росіяни відступатимуть. Дехто сміється зі свого страху. Отже, є певність, що росіяни відступатимуть.
Усе частіше ми дізнаємося про розстріляних цивільних. У Мохнатині росіяни вистрілили в групу хлопців-підлітків. Троє загиблих. Одного з них я не знала особисто, але знаю, чий це молодший брат.
13 березня ми з подругою та її дітьми спакували речі й поїхали, не знаючи, що з дорогою і чи ще можна проїхати. Місто майже оточене, і час від часу росіяни намагаються замкнути кільце. Нам — пощастило.
Я вдруге покидаю місто. І сподіваюся повернутися якомога швидше знову.
Віра Курико, Чернігів
Джерело lb.ua
| Читайте також |
| Коментарі (0) |