Бути, а не здаватися!
В квітні 1968 року агенція Gallup провела опитування, що показало – 75% британців вважали, що контроль за міграцією був недостатньо суворим. Невдовзі ця цифра зросла до 83%. Тоді настав короткий і унікальний момент – міграція могла стати важливим політичним питанням в Об’єднаному Королівстві. Того ж місяця тодішній член тіньового кабміну Консервативної партії Джон Енох Павелл виголосив промову, де були такі слова: «якщо боги хочуть когось знищити, вони спершу відбирають їм глузд. Ми, мабуть, втратили глузд, буквально – збожеволіли як нація, якщо дозволяємо щорічний наплив 50 тисяч утриманців, які переважно стануть базою для подальшого зростання чисельності іммігрантів через природній приріст. У мене таке враження, що я спостерігаю, як нація завзято споруджує сама для себе погребальне вогнище».
Промова Павелла стосувалася насамперед ідентичності та майбутнього країни, але зачіпала і практичні питання – доступність виборців до медицини і освіти. Але… Лідер консерваторів Едвард Гіт негайно звільнив Павелла з посади в кабінеті, чим, фактично, знищив його політичну кар’єру. Хоча соціологія твердила – 3\4 суспільства поділяли його позицію, 69% були переконані, що Гіт звільнив Павелла несправедливо.
Через багато років один із опонентів Павелла в Торі, Майкл Гезедтайн, визнав – якби після своєї промови Павелл поборовся за лідерство у консерваторів, то переміг би із відривом. Але Павелл не поборовся, а консерватори побоялися говорити про проблему і, тим більше, вирішувати її.
У 80-х і 90-х роках тримався мовчазний консенсус щодо потреби стримувати імміграцію. А потім стався тріумф Лейбористів і уряд Тоні Блера в 1997 році ініціював безпрецедентне відкриття кордонів.
Навіщо? Це не було передвиборчим зобов’язанням Лейбористів. Була версія, що ліві тим самим ткнути в пику правим, або ж здобути собі прихильність майбутнього мігрантського електорату. Але пояснень «шоб шо?» не було.
Десь тоді ситуація вийшла з під контролю, але консерватори і надалі воліли не помічати того. А коли в 2005 році якимсь дивом на передвиборчому плакаті Торі з’явилася ідея встановити «межі» для міграції, політичний клас відреагував із осудом – усі боялися серйозно дискутувати тему.
В 2011 році тодішній мер Лондона, консерватор Борис Джонсон, в колонці «Не зациклюємося…» написав «слід перестати нити про те, що дамбу прорвало…». В 2012 році лідери усіх головних партій Британії визнали, що імміграція була надто численою, але вони все одно транслювали тезу, що ПОПРИ проблему суспільство має «переступити через це».
Жодних дієвих реакцій щодо вирішення проблеми не продемонстрували і консервативні уряди, протягом 14 річної епохи Торі, що завершилася розгромом консерваторів цими днями. Ріші Сунак намагався врятувати партію, стабілізувати падіння – проблематика засилля іммігрантів стала однією із тем консерваторів, посил «човни пливстимуть назад» підкріплявся планами вивозити нелегалів, але… це історія про нирки і мінералку, яку вже пізно пити.
Вище зазначені імена, факти і дати наводить в своїй книзі Дуглас Мюррей. Він не мав на меті, але на прикладі провалу проблематики іммігрантів, мимоволі продемонстрував причину, чому Консерватори програли – вони припинили бути самим собою. На прикладі однієї лише проблеми.
В бажанні сподобатися за будь-яку ціну, політики побоялися торкатися складних і дражливих тем. А коли таки торкнулися (як Сунак із його човнами), то було надто пізно – виборець справедливо говорив «ви були 14 років владою, чому ви не вирішували проблему ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС»?
Якщо політична партія відмовляється від світоглядних принципів заради електорального гешефту (не плутати із політичною еволюцією), вона рано чи пізно втратить своє лице і програє. Сер Роджер Скрутон, якого називали останнім справжнім консерватором Британії, в своїй книзі «Консерватизм. Запрошення до великої традиції», здається, згадував, що були кейси, коли люди, що в Британії сповідували насправді консервативний світогляд, воліли принципово дистанціюватися від Торі. Причина проста – вивіска партії не відповідала її смислу. Аналогічні приклади були і в США.
Краще обстоювати принципи, програти, але лишитися вірним своїй позиції і переконувати щодо неї далі, аніж хамелеонити заради електорального балу.
Бути, а не скидатися.
Тепер Консерватори матимуть час вивчити урок.
Віталій ГАЙДУКЕВИЧ
Промова Павелла стосувалася насамперед ідентичності та майбутнього країни, але зачіпала і практичні питання – доступність виборців до медицини і освіти. Але… Лідер консерваторів Едвард Гіт негайно звільнив Павелла з посади в кабінеті, чим, фактично, знищив його політичну кар’єру. Хоча соціологія твердила – 3\4 суспільства поділяли його позицію, 69% були переконані, що Гіт звільнив Павелла несправедливо.
Через багато років один із опонентів Павелла в Торі, Майкл Гезедтайн, визнав – якби після своєї промови Павелл поборовся за лідерство у консерваторів, то переміг би із відривом. Але Павелл не поборовся, а консерватори побоялися говорити про проблему і, тим більше, вирішувати її.
У 80-х і 90-х роках тримався мовчазний консенсус щодо потреби стримувати імміграцію. А потім стався тріумф Лейбористів і уряд Тоні Блера в 1997 році ініціював безпрецедентне відкриття кордонів.
Навіщо? Це не було передвиборчим зобов’язанням Лейбористів. Була версія, що ліві тим самим ткнути в пику правим, або ж здобути собі прихильність майбутнього мігрантського електорату. Але пояснень «шоб шо?» не було.
Десь тоді ситуація вийшла з під контролю, але консерватори і надалі воліли не помічати того. А коли в 2005 році якимсь дивом на передвиборчому плакаті Торі з’явилася ідея встановити «межі» для міграції, політичний клас відреагував із осудом – усі боялися серйозно дискутувати тему.
В 2011 році тодішній мер Лондона, консерватор Борис Джонсон, в колонці «Не зациклюємося…» написав «слід перестати нити про те, що дамбу прорвало…». В 2012 році лідери усіх головних партій Британії визнали, що імміграція була надто численою, але вони все одно транслювали тезу, що ПОПРИ проблему суспільство має «переступити через це».
Жодних дієвих реакцій щодо вирішення проблеми не продемонстрували і консервативні уряди, протягом 14 річної епохи Торі, що завершилася розгромом консерваторів цими днями. Ріші Сунак намагався врятувати партію, стабілізувати падіння – проблематика засилля іммігрантів стала однією із тем консерваторів, посил «човни пливстимуть назад» підкріплявся планами вивозити нелегалів, але… це історія про нирки і мінералку, яку вже пізно пити.
Вище зазначені імена, факти і дати наводить в своїй книзі Дуглас Мюррей. Він не мав на меті, але на прикладі провалу проблематики іммігрантів, мимоволі продемонстрував причину, чому Консерватори програли – вони припинили бути самим собою. На прикладі однієї лише проблеми.
В бажанні сподобатися за будь-яку ціну, політики побоялися торкатися складних і дражливих тем. А коли таки торкнулися (як Сунак із його човнами), то було надто пізно – виборець справедливо говорив «ви були 14 років владою, чому ви не вирішували проблему ВЕСЬ ЦЕЙ ЧАС»?
Якщо політична партія відмовляється від світоглядних принципів заради електорального гешефту (не плутати із політичною еволюцією), вона рано чи пізно втратить своє лице і програє. Сер Роджер Скрутон, якого називали останнім справжнім консерватором Британії, в своїй книзі «Консерватизм. Запрошення до великої традиції», здається, згадував, що були кейси, коли люди, що в Британії сповідували насправді консервативний світогляд, воліли принципово дистанціюватися від Торі. Причина проста – вивіска партії не відповідала її смислу. Аналогічні приклади були і в США.
Краще обстоювати принципи, програти, але лишитися вірним своїй позиції і переконувати щодо неї далі, аніж хамелеонити заради електорального балу.
Бути, а не скидатися.
Тепер Консерватори матимуть час вивчити урок.
Віталій ГАЙДУКЕВИЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |