Андрій БАКІРОВ: "Шаровари джинсам не перечать!"

— Пане Андрію, десь я чув таку фразу : “Режисер — це його актори”. У Вас у Чернігові була ціла когорта акторів, яких театрали так і називали — “бакіровці”. Вони грали у Ваших виставах, як правило, їх пам’ятає чернігівська публіка. Чимало з них пішли з театру разом з Вами або після Вас. Як склалася їхня творча доля, яка ймовірність того, що вони повернуться в наш театр або бодай зіграють у якихось виставах?
— Разом зі мною тоді ж переїхали в Донецьк Оксана Гребенюк, Олег Пшин, Світлана Бойко. Я працював з ними в ті перші роки в Донецьку. Туди ж згодом переїхала і Валентина Гаркуша. Всі вони й зараз працюють у Національному українському музично-драматичному театрі Донецька. Подружжя — Нателла Абелєва і Віталій Таганов — працюють у Криму, в академічному театрі Севастополя. У них усе гарно, я там ставив спектакль за їх участю. Нателла, як і її чоловік, тепер також заслужена артистка України. Сергій Горшков залишився в Чернігові, але, на жаль, не в театрі. Згадані актори, як і я, всі ці роки не поривали контактів із Черніговом. Але якщо говорити про повернення… Не знаю… У механічному поверненні немає сенсу. Треба починати все спочатку.

— Після Вашого від’їзду керівництво театру запевняло, що Ваші вистави йтимуть у театрі, але насправді вони швидко зникли з репертуару — чи через від’їзд акторів, чи з інших причин. Наскільки ймовірне їх відновлення зараз у репертуарі театру?
— На мою думку, цього робити не треба. Що було, те було, і я дякую тому часу, тим людям, які разом зі мною працювали над цими виставами, робили те, що на той час визначало рівень театру. Але то був той час.

— Значить, нехай ті вистави просто залишаються в пам’яті глядачів? І “Сон літньої ночі”, і “Про щастя й біду…”, і “Три сестри”. І, звісно ж, геніальна, як на мене, вистава “Ідентифікація танго”.
Поговорімо про українську драматургію, про яку дехто каже, що її нема. Тобто класика, мовляв, застаріла, нового не написано. Тому бачимо, як, наприклад, в одному театрі йдуть чудові вистави за світовою класикою, але практично нема української п’єси, в іншому ж — українська класика, але якась примітивна, шароварна.
— Кожна культура, кожна нація обов’язково має вічний творчий струмінь, і в літературі також, зокрема в драматургії. Те, що ми називаємо класикою. Але велика проблема — навіщо і як це робити. От тут багать запитань. Чому за класикою театри роблять такі вистави-близнюки? Чому вони вульгарно традиційно ставляться до тої чи іншої речі, яка все ж ставиться в певний час, у певних умовах, конкретними виконавцями? Я кажу не про те, що треба замість шароварів одягати джинси. Головне — відчуття матеріалу. І відповідь на питання: нащо це береться, що театр, режисер хоче цим сказати?

— Ви ж поставили в Харківському академічному театрі ім. Шевченка, а це знаменитий “Березіль”, три вистави. Дві з яких — за українською драматургією.
— Так. Вистави за Винниченком «Закон» і за п’єсою сучасного драматурга Марії Ладо «Дуже проста історія». Щодо класики: просто цим треба професійно займатися і розуміти, що класика на сцені — це не просто заради класики, а вона повинна прозвучати сучасно. Вона має хвилювати. І для цього не обов’язково ставити все з ніг на голову. А щодо сучасної драматургії — то хтось щось пише... Але… Але! Хтось щось пише!!! І ось зараз я вже можу дещо відкрити вам зі своїх творчих планів. Ми почали працювати над виставою за п’єсою сучасного білоруського автора Андрія Курейчика. Український переклад зробив харківський режисер і актор Степан Пасічник. Називається п’єса “Старий, дуже старий сеньйор із величезними крильми”. Це фантазія за мотивами оповідання Габріеля Гарсіа Маркеса. Матеріал дуже цікавий. Ми будемо першопрохідцями в Україні щодо цього твору.

— Дуже цікавою є українська драматургія, вже по суті класика, початку ХХ століття. Ви ж працювали в театрі Курбаса і Куліша, в “Березолі”. Дивно, чому мак мало ставлять Миколу Куліша?
— Моя давня мрія — поставити його “Патетичну сонату”. Але це такий грандіозний проект, він потребує великих творчих зусиль, значних коштів. Та ця ідея завжди зі мною. Дуже цікаві й п’єси Куліша “Отак загинув Гуска”, “Мина Мазайло”, “Народний Малахій”. Але ця драматургія, як її називали, антирадянська. І тому тут треба ставити питання, що ми хочемо цим сказати, враховуючи, що порушені там проблеми, може, й не дуже хвилюють сучасного глядача. Але там у кожній п’єсі є якісь соціальні вибухи, проблематика цікава, колоритні персонажі, мова чудова.
Взагалі драматургія першої половини ХХ століття — світового рівня. А Олександр Корнійчук — яка велика постать?! Олександр Довженко — не менша: хоча він і не писав власне п’єс, але в нього матеріал дає величезний простір для фантазії, і театр повинен це освоювати.

— Я знову з ностальгією згадую ті театральні сезони в Шевченківському театрі 8 – 10-річної давнини. Тоді, зокрема, існував щорічний театральний фестиваль “Золотий Тарасик”. Це був фестиваль прем’єр одного сезону, одного театру, нашого — імені Шевченка. З багатьма номінаціями: краща вистава, ролі, режисура…
— Усе це дійсно було цікаво і може бути в якійсь формі відновлено. Ми взагалі зараз у театрі формуємо тактику спілкування з містом, глядачем. Адже театр — це не лише прем’єри, вистави. Сподіваюся на відновлення гарних традицій та на нові форми спілкування з глядачем. Ми хочемо, щоб театр став місцем творчого спілкування чернігівців, щоб тут, окрім вистав, відбувалися творчі вечори, зустрічі цікавих людей.

— Тоді, може, ми відновимо й ще одну традицію, до якої були причетні, спільно з театром, наша “Просвіта” й газета ”Сіверщина”. Йдеться про своєрідний театрально-журналістський клуб при театрі, коли ми збиралися тут, митці театру і журналісти, для творчого спілкування.
— Повністю за. Дуже б хотілося, щоб журналісти писали насамперед про творче життя театру, а не про ті події довкола театру, про які говорилося останніми роками. Таке творче спілкування буде не лише цікавим, а й потрібним. І нам самим, митцям.

— Чому театр так потрібен саме сьогодні, в наш непростий, стресовий, багато в чому жорстокий час, у час десятків телеканалів, Інтернету, постійних негативних викидів на людину?
— Моє тверде переконання: мистецтво взагалі має дати людям
надію, світло, віру в завтрашній день, має утверджувати добро. Коли довкола тебе такі катаклізми — і політичні, і соціальні, і духовні, то, безумовно, людина шукає якийсь подих віри. І тільки живе мистецтво дає це відчуття, не екран і не комп`ютер, а оця жива енергія виконання. А митці мають відчувати відповідальність: якою енергією вони заряджають людину?! Утверджувати божественне начало, а не руйнівне — це висока місія театру.

Спілкувався Петро АНТОНЕНКО
Повністю інтерв"ю опубліковано в газеті "Сіверщина" за 6 травня.