Аналогія про Ізраїль від Уласа Самчука

Щодо голосування в ООН Ізраїлю в компанії з Росією, Угорщиною, КНДР ‒ по суті, проти України (навіть Словаччина з Фіцо Україну підтримала!!!), пригадався роман Уласа Самчука "Гори говорять" (написаний у 1932–1933 році про Гуцульську республіку) – вірніше, його епізод, у якому йдеться про часи Першої світової війни; про те, як на Закарпатті українець убив єврея, бо той усе його господарство захапав і по миру його пустив; українця арештували (текст позичила в Maryna Zelenyuk).

Сумна, насправді, вимальовується аналогія...

"Розенкранца, після належного оплакання усім ж.д.вством Мармарощини й цілого світу, так само належно поховали. Преса цілого світу писала про цю страшну подію. Прибула навіть якась голяндська чи англійська місія, що збірала відомості, фотографувала гуцулів, робила донесення своїм владам.
Брат Розенкранца одразу виїхав до Будапешту й звідти підготовляв грунт для процесу. Його поїздка не обіцяла для увязнених нічого доброго. В той час мадярська столична преса, торкаючися подій в північному сході своєї держави, не раз вказувала на "необхідність безоглядного в корені підрізання бунтарського елементу серед русинів".

Один тільки незначний часопис осмілився писнути про "неймовірно жахливі відносини на Верховині", про "ненормальні взаємновідносини між місцевим населенням і ж.д.вством", про "самозрозумілий зріст відпорности населення", і т. д.
Але це був голос з провінції. Переходові, поступові, соціялістичні та комуністичні органи, вбачали в тому лише "зріст небезпечних націоналістичних тендендій серед населення, а разом з тим, зріст антисемітизму. Подібні явища, в інтересі братського пролетаріяту всіх країв, необхідно поборювати в найрішучіший спосіб".

— То знаєте, — розважав Хомишин, сидячи над "гальбою" в корчмі. — то краще ж@да не чіпай. — То, приплющував він свої маленькі впалі окулярики — такий народ... О то народ! Це вже повірте мені. — і при цьому запивав своє зауваження пивом. — Це знаєте, сусідо, — витераючи свої рижі вусиська картатою синьої барви хустиною, — доля вашого брата нід нікого не обходить. Хай тут, скажу вам сусідо, тисячу гуцулів передушить тиф, чи голод, хай отакий Розенкранц висосе з чоловіка останню кров, і кого то болить?
(....) — а зачепи одного ж@дa, ооо... — і махнув pyкою. — Це вам, — знов нахилився до вуха, — такого ляменту нароблять, що бий тебе сила Божа. Чоловік краще плюне й відійде. Це вже повірте мені..."

-------------------------------------------------------------------------
Австро-Угорщина програла І Світову війну, імперія посипалася, але угорці та євреї на Закарпатті хотять залишитися при владі і для цього хотять набрати своє маленьке військо з місцевих українців. Зібрали народ на площі. Агітують вступати до цієї "міліції".
"— Іменем високої мадярської влади, промовляю до вас угро-русинів, щоб вказати вам усе, що маємо тепер діяти.
Превелебніший наш пан-отець сказав нам, який великий маємо нині день. І дійсно це великий день. Рушиться старе життя, твориться нове. Цей день пророчить весну нашому народові (...)

"Нова мадярська влада забезпечить нам наш добробут, наше спокійне життя. Вона віддасть у наше володіння всі ліси й полонини. В наших руках, відтепер, буде уся влада. Нашою мовою напишуть книги й будуть учити по них у школі. Все буде наше. Все, що належить нам, буде наше".

І Пластун закінчив. Останнє зрозуміли гуцули. Зрозуміли й мовчать та кивають головами. Пластуна здоровлять Йонаш, Бабчинський і вся чесна братія. Серед мертвої тиші виривається голосний селянський зідхун і глухі слова.
— Так, так. Усе наше, лише зверхність мадярська.

Слова ці вирвались і замовкли. Але народ їх почув. Ні одна з промов не зробила такого враження, як ці останні, непомітні слова"...

Ірина МАГРИЦЬКА