28 місяців боїв хлопця з сосницького села
«От тепер я згадав, звідки вас знаю, — сказав Юрко. — Ви на білому бусі до нас на блокпост приїхали. З батюшкою. А я вас не пропускав, бо саме обстріл був. У вас передача була бійцю з Ніжина. Я тоді вам і кажу: «Я ж сам з Чернігівщини, але туди не можна». Ви від’їхали вбік, батюшка все телефонував комусь, а потім залишив коробку на нашому блокпосту. На «Балу» часто передачки волонтери залишали...»
...А мене вже несла пам’ять у грудень 2014 року. То була моя перша поїздка до зони бойових дій. Короткі зупинки для розвантаження, поспіхом відзняті інтерв’ю і майже відсутній відеоряд. Перед цим блокпостом ми знімали на Хресті (Дебальцевський хрест — перехрестя доріг). Через шість років я дізнаюся, що була на легендарному блокпості «Балу». Через шість років познайомлюся в Чернігові з Юрієм Потійком (на знімку) на позивний «Квадрат» і напишу ці рядки.
Перша ротація: Луганська область
8 березня 2014 року підрозділ 128-ї бригади з Ужгорода розвантажився на Чернігівщині. Військові заступили на прикриття російсько-українського кордону. Слово «війна» тоді ще намагалися не промовляти вголос. Невдовзі 128-ма бригада залишила позиції на півночі і 19 травня розвантажилася у Сватовому. Старобільськ. Біловодськ. Очеретяне. Юрій з побратимами опинилися на блокпосту Нижня Вільхова. Уже через місяць — перше бойове зіткнення. Тоді Юрію довелося вперше стріляти по ворогу.
Згадує Юрій Потійко і сумнозвісний блокпост у селищі Макарове. Бої, які точилися навколо нього, перетворили ліс на картину апокаліпсиса. Недарма ж його назвали «Сталінград». Найбільше втрат зазнавали колони автомашин, які підвозили на блокпост БК (бойові комплекти), продукти, воду, забирали поранених і хворих. Тут 15-й гірсько-штурмовий батальйон 128-ї бригади зазнав перших втрат. 19-річний боєць з Берегового угорець Роланд Попович перевіряв документи, коли водій автівки вистрелив у нього. Куля влучила в самісіньке серце, не врятував і бронежилет. А підполковник Борис Середа привітав Юрія з 30-м днем народження і поїхав у відрядження до Сум, ДТП обірвала життя офіцера. Підполковник був першим командиром і наставником капітана.
Оборону Ольховатої підрозділ Юрія Потійка передав 13-му батальйону територіальної оборони Чернігівщини (командир Володимир Жакун). Юра й досі з радістю згадує, скільки земляків побачив тоді. Частина 15-го батальйону 128-ї бригади під командуванням Василя Зубанича вирушила до Щастя на операцію з деблокування Луганського аеропорту. Він з перших днів був у ворожому оточенні. Тримали аеропорт бійці львівської 80-ї бригади та 1-ї танкової з Гончарівського. Спершу до аеропорту прибували конвої українських літаків з військовими, продуктами, питною водою, боєприпасами. Коли один з літаків 16 червня було збито російськими окупантами, авіасполучення припинилося (на борту літака тоді перебувало 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та дев’ять членів екіпажу. Усі загинули). У липні командування вирішує прорвати повне оточення українських захисників. У цій операції братиме участь і 15-й батальйон, який розділили на два підрозділи. Один залишається біля Станиці, а другий на чолі з командиром Василем Зубаничем іде через Щастя на прорив. Підрозділ з боями зайшов в ніч з 13 на 14 липня до аеропорту. Російські «Гради» починають масовані обстріли об’єкта. Під час операції гинуть Юркові товариші — капітан Юрій Білобров (18 липня) та старший лейтенант Володимир Чорноус (19 липня). Тіла загиблих у ЛАПі зберігали в холодильних установках для морозива. Були поранені. Закінчилася питна вода. І тоді друга група з-під Щастя, де був і Потійко, йде на деблокацію. Артилеристи прикривали піхоту. Юра з побратимами придушили вогнем артилерію противника і дали змогу іншим підрозділам зайти в аеропорт.
А 30 липня одним російським снарядом було вбито ще двох добрих друзів Юрка, двох капітанів, з якими він починав службу у 2006 році. Це Володимир Корнєв та Василь Балог, артилерист у третьому поколінні. Водія поранено, Юрій Потійко отримав контузію. Але залишився в строю.
Наприкінці серпня 2014 року підрозділ пішов на ротацію, втрати бойової техніки були такі, що нічим було воювати. З шести мінометів з ЛАПу повернувся на базу лише один. Тільки повернувшись додому, Юра розповів батькам, що був у зоні АТО.
Друга ротація: Дебальцеве
15-й батальйон отримав нову техніку і виїхав до Артемівська (нині — Бахмут) на другу ротацію наприкінці жовтня 2014 року. Фронтовики можуть підтвердити, що вдруге лізти в пекло набагато важче. Бо ти вже знаєш, що воно таке.
19 листопада бійців 128-ї бригади зустрів блокпост «Балу». Блокпост стояв на перехресті доріг з Дебальцевого на Ростов, з Нікішиного на Чорнухине. Тримали його бійці 128-ї бригади і прикордонники. Прикордонників змінювали що сім днів, військові були там беззмінно усі три місяці. У тому самому напрямку тримав оборону 41-й батальйон територіальної оборони Чернігівщини, неподалік були два блокпости Чернігівської зведеної роти МВС. Тож земляків і спілкування вистачало. Щоправда, недовго.
До 1 січня 2015 року ситуація була більш-менш спокійною. А о 06:22 1 січня по Чорнухиному, де стояв штаб, та по «Балу» почали працювати російські «Гради». Відтоді спокійного дня не було: ДРГ, танки, снайпери...
Ворожий блокпост від «Балу» був на відстані метрів з 800, це біля Міуса. Такі обстріли тривали місяць: росіяни шукали слабкі місця в обороні українських позицій.
«А 31 січня під час танкової атаки росіян ми захопили один танк. Російський. З екіпажем. Як ті танкісти живими залишилися, й досі загадка, бо наші хлопці були дуже сердиті. Але ми знали й про полонених з нашої бригади, потрібен був так званий обмінний фонд. Здали російських танкістів до СБУ...»
«Балу» був ротним опорним пунктом. До нас привозили 300-х та 200-х. На блокпосту був лише анестезіолог Руслан. А медпункт, де працював хірург на позивний «Смайлик», був у населеному пункті Комуна. Олександр Данилюк на позивний «Смайл» за 9 днів провів 95 операцій! Операційна в бліндажі, підсвітка китайськими ліхтариками, замість ампутаційних кулачків — позичені в електрика кліщі... Про «окопну хірургію третього тисячоліття»
Народний Герой України Олександр Данилюк написав книгу спогадів. У Юрія Потійка свої спогади. Не знаю, чи згадував хірург дивовижний випадок з бійцем на позивний «Чебурашка» (позивний навідник отримав від приладу, який схожий на мультиплікаційного героя). Хлопець молодий, свій 19-й день народження святкував на «Балу». Уже при виході з Дебальцевського котла «Чебурашку» було важко поранено. Пошкоджено печінку.
Дуже. Коли бійця привезли на Комуну, було зрозуміло: йому не жити. Та й наркозу вже не залишилося в хірурга, адже поранених було дуже багато. У наметі № 4 лежали безнадійні поранені, туди занесли і «Чебурашку». Так би й помер хлопець. Урятував його Сергій Мадяр. Напередодні він лікував легке поранення у «Смайлика», потоваришував з ним та з анестезіологом Русланом. «Це ж мій товариш, ми з ним тримали оборону на «Балу».
Врятуйте!» «Операція серйозна, анестезії немає», — каже хірург. Дивом знайшов Руслан анестезію. Після операції безнадійного «Чебурашку» відправили до шпиталю... А він вижив! Повернувся додому! Одружився! Бувало і таке на війні.
«...Лютий був для нас й справді лютим, — згадує Юра. — Потеплішало. Окопи і бліндажі заповнилися водою. До нас підійшов резерв з 30-ї бригади. Нікішине (а там півсела нашим було, півсела — сепарське) уже було не наше. Рідкодуб майже оточено. На «Балу» було 40 бійців, а стало 100. Ніде перепочити. У бліндажі на чотирьох — купа бійців, яких жартома називали «жабами» (бо у воді жили!), сотні мишей... Їсти ніколи готувати, не вистачало продуктів. Про помитися — й мови нема. Одна радість: можемо прослуховувати розмови «Боксера», був такий сепар. Тож знали, що ворог планує. Активні бойові дії тривають. Уже Рідкодуб був не наш... У цю ротацію був такий випадок, коли я був у посадці, танки йдуть ворожі, піхота... І я відчув, що це все, кінець. І так сумно стало. Ну що я в житті встиг? Моря не бачив. Не одружився. Дітей немає. А поруч боєць каже: «Тобі легше. А хто моїх трьох дітей годувати буде?» А в мене далі сумні думки. Уявив, як у селі мене ховають. Людей багато. От мама й тато... Стоп! Не можна мені вмирати! Як же мама переживе таку біду! Пронесло нас тоді.
Вижили. І ще один день запам’ятав до дрібниць. Він став крайнім для мене на другій ротації.
Побіг я 7 лютого по позиціях. Не всі бійці готові були воювати, стримувати ворога, тож офіцер повинен бути поруч, підтримати, підбадьорити. Біжу окопом. Знизу вода вище щиколотки, намагаюся краєчком бігти. Слизько. За окопом ще мішки з піском прикривають. А в мене рукавички новенькі, американські, що волонтери підігнали. Я їх так забруднити не хотів! Уже до землянки добігаю... Аж тут один-єдиний постріл з танка. Саме по мені. Кевларову каску (теж від волонтерів підгон!) зняло осколком, он шрам на голові досі є. Мішками присипало. Вивезли мене на Хрест (блокпост Дебальцевський хрест), наступного дня до Харківського шпиталю. А на дев’ятий день Толік Шевченко зателефонував. Про наші втрати розповів... І про дивовижний порятунок нашого поварьонка Юри. Простий такий сільський хлопчина. Уперше цигарку з фільтром закурив на «Балу». Числився гранатометником, але краще в нього виходило куховарити на всіх. Його контузило. Лежав поранений на снігу, обморозив пальці ніг... Його зниклим безвісти вважали. А бійці 30-ки знайшли його, відправили в Дніпро, у шпиталь. Там йому міський голова пропонував путівку на реабілітацію до Каліфорнії. Відмовився. Сказав: «Я по-їхньому не розумію». Помер Юрко. Уже вдома помер».
18 лютого побратими Юрія Потійка вийшли з Дебальцевого. Юра лікувався ще два місяці. Свій 31-й день народження 30 квітня 2015 року святкував в Ужгороді.
Третя ротація: знову Станиця
«Важко повертатися з війни. Звикати до мирного життя. Кожна ротація — втрати. Втрати побратимів і друзів-офіцерів, з якими майже десять років прослужив... Тільки потроху починаєш відходити, а тут знову повертайся на війну! Третя ротація з кінця травня і до 8 листопада 2015 року пройшла для мене і мого 15-го батальйону знову на Луганщині. У Станиці Луганській. А ми поруч стояли — у Сизому та Болотенному, біля самого кордону з Росією. Їхали цього разу через Чугуїв. Серьога Малимука, командир роти, капітан, каже мені: «Так не хочу їхати... Таке якесь відчуття в мене... Не хочу». «То не їдь, не силуй себе». А він отримав екскаватор і повернувся. І загинув у мене на очах. А ми з 2006 року разом служили.
Ця ротація була іншою. Хоча так про кожну можна сказати. Інша війна була. Зовсім інша. Росія поруч — воюємо з ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи). Наступів не було. Артилерійські дуелі.
...А для мене кожна ротація — додатковий день народження. Черговий — 10 червня. Вийшов я зранку батькам зателефонувати. Йду собі у майці, трусах сімейних, у шльопках. На командира мінометної батареї геть не схожий. Щойно номер набрав, а тут розрив, я на землю, кулі над головою... Пізніше ми знайшли російський бронежилет, кров поранених, відпрацьовані «мухи» (РПГ — ручний протитанковий гранатомет).
Один день був у нас страшний. 16 липня ми втратили одразу п’ятьох бійців. Я казав, що з Росії ДРГ заходили, спокою не давали. Попросили ми сапера «зашити» нас, тобто поставити розтяжки. Серьога нас і убезпечив.
Приїхав 16 липня перевірити міни на місцевості. Аж тут вибух! Сергій кинувся шукати, він же знає свої розтяжки. Трава висока, їх не видно. Через годину прийшов сам. Узяв у мене бронежилет — і знову в ліс з лейтенантом та бійцем на позивний «Дід». І підірвалися втрьох на радіокерованій міні. Серьогу винесли вже ніякого, хоч вклалися у «правило золотої години», довезли до шпиталю у Станиці, але... А потім знайшли ще два тіла від першого вибуху.
Та ми помстилися. На 40 днів за спочилими, а це припало на 24 серпня, російська ДРГ — а це група «Ворона» під назвою «Русичі» — була знищена.
...А на згадку про третю ротацію привіз я батькам котика Сепу. Ну і світлини є. Ми ж уже обстріляні, бувалі. Можна і пофоткатися було».
Четверта ротація: ДАП
«Крайня для мене ротація була найдовша — 11 місяців! Майже рік. З лютого 2016-го до січня 2017 року. За 11 місяців мав одну-єдину відпустку, коли на три дні до Києва поїхав на похорон близької мені людини. Але жили ми вже в хатах, а не під землею. Завдання — оборона Донецького аеропорту. Стояли ми в Опитному, Бутівці, Зеніті, Авдіївці. Війна тут була іншою. Хоча... Ті самі обстріли, стрілкотня. Може, звикли? Мучив мене кожного разу вибір. На Зеніті треба було виставляти на спостережні пости (а це сіра зона за «нулем») десять бійців. Кого відправляти? Усіх знаєш, родини знаєш. У того троє дітей, цей не зможе, цьому 19, він і жінки ще не знав... Складний вибір...
Хоча й жартів вистачало. Знаєте, як жартують про мінометну батарею? Бог війни переспав з царицею полів — вийшла мінометна батарея. Бо у нас і артилерія, і піхота.
Після четвертої ротації я знову потрапив у шпиталь. Там мене і комісували. Закінчилася моя війна, але не закінчилася війна для мене і для моєї країни. Бо немає переможного миру і спокою в Україні, бо залишається анексованим Крим. Бо точиться незрозуміла мені війна між ветеранами. І війна проти ветеранів. А посягання на шану й повагу до родин загиблих, а відтак на світлу пам’ять Героїв? Я це ніколи не зрозумію. Бо на їхньому подвигу буде виховуватися повага до живих, їхня любов до батьківщини буде прикладом для прийдешніх поколінь.
Ми переможемо. Обов’язково. І запанує мир на Донбасі, і повернеться до нас Крим. Тільки ніколи не повернуться з війни полеглі побратими. Я їх пам’ятаю і пам’ятатиму все життя. Вічна пам’ять загиблим. Слава тим, хто гідно захищав і захищає Україну».
Довідково
Юрій Потійко родом із села Бутівка Сосницького району. Після школи вступив до Сумського інституту ракетних військ і артилерії. У 2006 році розпочав службу в 128-й бригаді командиром мінометної батареї 15-го гірсько-штурмового батальйону. Служив 15 років. Отримав другу, юридичну освіту. Взяв академвідпустку для захисту дипломної роботи й поїхав додому. Дзвінок з Ужгорода застав Юрія в дорозі: «Терміново повертайся в частину». Вдома обійняв батьків, переночував і повернувся. Попереду була війна. Чотири ротації в зону бойових дій склалися у 28 місяців боїв... Щодо позивного. Коли піхота просила підтримати вогнем — мінометник просив назвати координати чи хоча б квадрат. Звідси і позивний «Квадрат».
Бойовий шлях з 2014-го до 2017 року: деблокація Луганського аеропорту, оборона Дебальцевого, Станиці Луганської, Донецького аеропорту та Авдіївської промзони.
Дві контузії далися взнаки: у 2017 році Юрія Потійка було комісовано за станом здоров’я. Довгі місяці лікування та реабілітації. Призначений на час карантину начальником у Чернігівській області відділу Міністерства у справах ветеранів України.
Улюблений вислів «Квадрата»: «Кажу, як єсть...».
Тетяна МИРГОРОДСЬКА, http://www.golos.com.ua/article/341639
Чернігівська область.
...А мене вже несла пам’ять у грудень 2014 року. То була моя перша поїздка до зони бойових дій. Короткі зупинки для розвантаження, поспіхом відзняті інтерв’ю і майже відсутній відеоряд. Перед цим блокпостом ми знімали на Хресті (Дебальцевський хрест — перехрестя доріг). Через шість років я дізнаюся, що була на легендарному блокпості «Балу». Через шість років познайомлюся в Чернігові з Юрієм Потійком (на знімку) на позивний «Квадрат» і напишу ці рядки.
Перша ротація: Луганська область
8 березня 2014 року підрозділ 128-ї бригади з Ужгорода розвантажився на Чернігівщині. Військові заступили на прикриття російсько-українського кордону. Слово «війна» тоді ще намагалися не промовляти вголос. Невдовзі 128-ма бригада залишила позиції на півночі і 19 травня розвантажилася у Сватовому. Старобільськ. Біловодськ. Очеретяне. Юрій з побратимами опинилися на блокпосту Нижня Вільхова. Уже через місяць — перше бойове зіткнення. Тоді Юрію довелося вперше стріляти по ворогу.
Згадує Юрій Потійко і сумнозвісний блокпост у селищі Макарове. Бої, які точилися навколо нього, перетворили ліс на картину апокаліпсиса. Недарма ж його назвали «Сталінград». Найбільше втрат зазнавали колони автомашин, які підвозили на блокпост БК (бойові комплекти), продукти, воду, забирали поранених і хворих. Тут 15-й гірсько-штурмовий батальйон 128-ї бригади зазнав перших втрат. 19-річний боєць з Берегового угорець Роланд Попович перевіряв документи, коли водій автівки вистрелив у нього. Куля влучила в самісіньке серце, не врятував і бронежилет. А підполковник Борис Середа привітав Юрія з 30-м днем народження і поїхав у відрядження до Сум, ДТП обірвала життя офіцера. Підполковник був першим командиром і наставником капітана.
Оборону Ольховатої підрозділ Юрія Потійка передав 13-му батальйону територіальної оборони Чернігівщини (командир Володимир Жакун). Юра й досі з радістю згадує, скільки земляків побачив тоді. Частина 15-го батальйону 128-ї бригади під командуванням Василя Зубанича вирушила до Щастя на операцію з деблокування Луганського аеропорту. Він з перших днів був у ворожому оточенні. Тримали аеропорт бійці львівської 80-ї бригади та 1-ї танкової з Гончарівського. Спершу до аеропорту прибували конвої українських літаків з військовими, продуктами, питною водою, боєприпасами. Коли один з літаків 16 червня було збито російськими окупантами, авіасполучення припинилося (на борту літака тоді перебувало 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської повітряно-десантної бригади та дев’ять членів екіпажу. Усі загинули). У липні командування вирішує прорвати повне оточення українських захисників. У цій операції братиме участь і 15-й батальйон, який розділили на два підрозділи. Один залишається біля Станиці, а другий на чолі з командиром Василем Зубаничем іде через Щастя на прорив. Підрозділ з боями зайшов в ніч з 13 на 14 липня до аеропорту. Російські «Гради» починають масовані обстріли об’єкта. Під час операції гинуть Юркові товариші — капітан Юрій Білобров (18 липня) та старший лейтенант Володимир Чорноус (19 липня). Тіла загиблих у ЛАПі зберігали в холодильних установках для морозива. Були поранені. Закінчилася питна вода. І тоді друга група з-під Щастя, де був і Потійко, йде на деблокацію. Артилеристи прикривали піхоту. Юра з побратимами придушили вогнем артилерію противника і дали змогу іншим підрозділам зайти в аеропорт.
А 30 липня одним російським снарядом було вбито ще двох добрих друзів Юрка, двох капітанів, з якими він починав службу у 2006 році. Це Володимир Корнєв та Василь Балог, артилерист у третьому поколінні. Водія поранено, Юрій Потійко отримав контузію. Але залишився в строю.
Наприкінці серпня 2014 року підрозділ пішов на ротацію, втрати бойової техніки були такі, що нічим було воювати. З шести мінометів з ЛАПу повернувся на базу лише один. Тільки повернувшись додому, Юра розповів батькам, що був у зоні АТО.
Друга ротація: Дебальцеве
15-й батальйон отримав нову техніку і виїхав до Артемівська (нині — Бахмут) на другу ротацію наприкінці жовтня 2014 року. Фронтовики можуть підтвердити, що вдруге лізти в пекло набагато важче. Бо ти вже знаєш, що воно таке.
19 листопада бійців 128-ї бригади зустрів блокпост «Балу». Блокпост стояв на перехресті доріг з Дебальцевого на Ростов, з Нікішиного на Чорнухине. Тримали його бійці 128-ї бригади і прикордонники. Прикордонників змінювали що сім днів, військові були там беззмінно усі три місяці. У тому самому напрямку тримав оборону 41-й батальйон територіальної оборони Чернігівщини, неподалік були два блокпости Чернігівської зведеної роти МВС. Тож земляків і спілкування вистачало. Щоправда, недовго.
До 1 січня 2015 року ситуація була більш-менш спокійною. А о 06:22 1 січня по Чорнухиному, де стояв штаб, та по «Балу» почали працювати російські «Гради». Відтоді спокійного дня не було: ДРГ, танки, снайпери...
Ворожий блокпост від «Балу» був на відстані метрів з 800, це біля Міуса. Такі обстріли тривали місяць: росіяни шукали слабкі місця в обороні українських позицій.
«А 31 січня під час танкової атаки росіян ми захопили один танк. Російський. З екіпажем. Як ті танкісти живими залишилися, й досі загадка, бо наші хлопці були дуже сердиті. Але ми знали й про полонених з нашої бригади, потрібен був так званий обмінний фонд. Здали російських танкістів до СБУ...»
«Балу» був ротним опорним пунктом. До нас привозили 300-х та 200-х. На блокпосту був лише анестезіолог Руслан. А медпункт, де працював хірург на позивний «Смайлик», був у населеному пункті Комуна. Олександр Данилюк на позивний «Смайл» за 9 днів провів 95 операцій! Операційна в бліндажі, підсвітка китайськими ліхтариками, замість ампутаційних кулачків — позичені в електрика кліщі... Про «окопну хірургію третього тисячоліття»
Народний Герой України Олександр Данилюк написав книгу спогадів. У Юрія Потійка свої спогади. Не знаю, чи згадував хірург дивовижний випадок з бійцем на позивний «Чебурашка» (позивний навідник отримав від приладу, який схожий на мультиплікаційного героя). Хлопець молодий, свій 19-й день народження святкував на «Балу». Уже при виході з Дебальцевського котла «Чебурашку» було важко поранено. Пошкоджено печінку.
Дуже. Коли бійця привезли на Комуну, було зрозуміло: йому не жити. Та й наркозу вже не залишилося в хірурга, адже поранених було дуже багато. У наметі № 4 лежали безнадійні поранені, туди занесли і «Чебурашку». Так би й помер хлопець. Урятував його Сергій Мадяр. Напередодні він лікував легке поранення у «Смайлика», потоваришував з ним та з анестезіологом Русланом. «Це ж мій товариш, ми з ним тримали оборону на «Балу».
Врятуйте!» «Операція серйозна, анестезії немає», — каже хірург. Дивом знайшов Руслан анестезію. Після операції безнадійного «Чебурашку» відправили до шпиталю... А він вижив! Повернувся додому! Одружився! Бувало і таке на війні.
«...Лютий був для нас й справді лютим, — згадує Юра. — Потеплішало. Окопи і бліндажі заповнилися водою. До нас підійшов резерв з 30-ї бригади. Нікішине (а там півсела нашим було, півсела — сепарське) уже було не наше. Рідкодуб майже оточено. На «Балу» було 40 бійців, а стало 100. Ніде перепочити. У бліндажі на чотирьох — купа бійців, яких жартома називали «жабами» (бо у воді жили!), сотні мишей... Їсти ніколи готувати, не вистачало продуктів. Про помитися — й мови нема. Одна радість: можемо прослуховувати розмови «Боксера», був такий сепар. Тож знали, що ворог планує. Активні бойові дії тривають. Уже Рідкодуб був не наш... У цю ротацію був такий випадок, коли я був у посадці, танки йдуть ворожі, піхота... І я відчув, що це все, кінець. І так сумно стало. Ну що я в житті встиг? Моря не бачив. Не одружився. Дітей немає. А поруч боєць каже: «Тобі легше. А хто моїх трьох дітей годувати буде?» А в мене далі сумні думки. Уявив, як у селі мене ховають. Людей багато. От мама й тато... Стоп! Не можна мені вмирати! Як же мама переживе таку біду! Пронесло нас тоді.
Вижили. І ще один день запам’ятав до дрібниць. Він став крайнім для мене на другій ротації.
Побіг я 7 лютого по позиціях. Не всі бійці готові були воювати, стримувати ворога, тож офіцер повинен бути поруч, підтримати, підбадьорити. Біжу окопом. Знизу вода вище щиколотки, намагаюся краєчком бігти. Слизько. За окопом ще мішки з піском прикривають. А в мене рукавички новенькі, американські, що волонтери підігнали. Я їх так забруднити не хотів! Уже до землянки добігаю... Аж тут один-єдиний постріл з танка. Саме по мені. Кевларову каску (теж від волонтерів підгон!) зняло осколком, он шрам на голові досі є. Мішками присипало. Вивезли мене на Хрест (блокпост Дебальцевський хрест), наступного дня до Харківського шпиталю. А на дев’ятий день Толік Шевченко зателефонував. Про наші втрати розповів... І про дивовижний порятунок нашого поварьонка Юри. Простий такий сільський хлопчина. Уперше цигарку з фільтром закурив на «Балу». Числився гранатометником, але краще в нього виходило куховарити на всіх. Його контузило. Лежав поранений на снігу, обморозив пальці ніг... Його зниклим безвісти вважали. А бійці 30-ки знайшли його, відправили в Дніпро, у шпиталь. Там йому міський голова пропонував путівку на реабілітацію до Каліфорнії. Відмовився. Сказав: «Я по-їхньому не розумію». Помер Юрко. Уже вдома помер».
18 лютого побратими Юрія Потійка вийшли з Дебальцевого. Юра лікувався ще два місяці. Свій 31-й день народження 30 квітня 2015 року святкував в Ужгороді.
Третя ротація: знову Станиця
«Важко повертатися з війни. Звикати до мирного життя. Кожна ротація — втрати. Втрати побратимів і друзів-офіцерів, з якими майже десять років прослужив... Тільки потроху починаєш відходити, а тут знову повертайся на війну! Третя ротація з кінця травня і до 8 листопада 2015 року пройшла для мене і мого 15-го батальйону знову на Луганщині. У Станиці Луганській. А ми поруч стояли — у Сизому та Болотенному, біля самого кордону з Росією. Їхали цього разу через Чугуїв. Серьога Малимука, командир роти, капітан, каже мені: «Так не хочу їхати... Таке якесь відчуття в мене... Не хочу». «То не їдь, не силуй себе». А він отримав екскаватор і повернувся. І загинув у мене на очах. А ми з 2006 року разом служили.
Ця ротація була іншою. Хоча так про кожну можна сказати. Інша війна була. Зовсім інша. Росія поруч — воюємо з ДРГ (диверсійно-розвідувальні групи). Наступів не було. Артилерійські дуелі.
...А для мене кожна ротація — додатковий день народження. Черговий — 10 червня. Вийшов я зранку батькам зателефонувати. Йду собі у майці, трусах сімейних, у шльопках. На командира мінометної батареї геть не схожий. Щойно номер набрав, а тут розрив, я на землю, кулі над головою... Пізніше ми знайшли російський бронежилет, кров поранених, відпрацьовані «мухи» (РПГ — ручний протитанковий гранатомет).
Один день був у нас страшний. 16 липня ми втратили одразу п’ятьох бійців. Я казав, що з Росії ДРГ заходили, спокою не давали. Попросили ми сапера «зашити» нас, тобто поставити розтяжки. Серьога нас і убезпечив.
Приїхав 16 липня перевірити міни на місцевості. Аж тут вибух! Сергій кинувся шукати, він же знає свої розтяжки. Трава висока, їх не видно. Через годину прийшов сам. Узяв у мене бронежилет — і знову в ліс з лейтенантом та бійцем на позивний «Дід». І підірвалися втрьох на радіокерованій міні. Серьогу винесли вже ніякого, хоч вклалися у «правило золотої години», довезли до шпиталю у Станиці, але... А потім знайшли ще два тіла від першого вибуху.
Та ми помстилися. На 40 днів за спочилими, а це припало на 24 серпня, російська ДРГ — а це група «Ворона» під назвою «Русичі» — була знищена.
...А на згадку про третю ротацію привіз я батькам котика Сепу. Ну і світлини є. Ми ж уже обстріляні, бувалі. Можна і пофоткатися було».
Четверта ротація: ДАП
«Крайня для мене ротація була найдовша — 11 місяців! Майже рік. З лютого 2016-го до січня 2017 року. За 11 місяців мав одну-єдину відпустку, коли на три дні до Києва поїхав на похорон близької мені людини. Але жили ми вже в хатах, а не під землею. Завдання — оборона Донецького аеропорту. Стояли ми в Опитному, Бутівці, Зеніті, Авдіївці. Війна тут була іншою. Хоча... Ті самі обстріли, стрілкотня. Може, звикли? Мучив мене кожного разу вибір. На Зеніті треба було виставляти на спостережні пости (а це сіра зона за «нулем») десять бійців. Кого відправляти? Усіх знаєш, родини знаєш. У того троє дітей, цей не зможе, цьому 19, він і жінки ще не знав... Складний вибір...
Хоча й жартів вистачало. Знаєте, як жартують про мінометну батарею? Бог війни переспав з царицею полів — вийшла мінометна батарея. Бо у нас і артилерія, і піхота.
Після четвертої ротації я знову потрапив у шпиталь. Там мене і комісували. Закінчилася моя війна, але не закінчилася війна для мене і для моєї країни. Бо немає переможного миру і спокою в Україні, бо залишається анексованим Крим. Бо точиться незрозуміла мені війна між ветеранами. І війна проти ветеранів. А посягання на шану й повагу до родин загиблих, а відтак на світлу пам’ять Героїв? Я це ніколи не зрозумію. Бо на їхньому подвигу буде виховуватися повага до живих, їхня любов до батьківщини буде прикладом для прийдешніх поколінь.
Ми переможемо. Обов’язково. І запанує мир на Донбасі, і повернеться до нас Крим. Тільки ніколи не повернуться з війни полеглі побратими. Я їх пам’ятаю і пам’ятатиму все життя. Вічна пам’ять загиблим. Слава тим, хто гідно захищав і захищає Україну».
Довідково
Юрій Потійко родом із села Бутівка Сосницького району. Після школи вступив до Сумського інституту ракетних військ і артилерії. У 2006 році розпочав службу в 128-й бригаді командиром мінометної батареї 15-го гірсько-штурмового батальйону. Служив 15 років. Отримав другу, юридичну освіту. Взяв академвідпустку для захисту дипломної роботи й поїхав додому. Дзвінок з Ужгорода застав Юрія в дорозі: «Терміново повертайся в частину». Вдома обійняв батьків, переночував і повернувся. Попереду була війна. Чотири ротації в зону бойових дій склалися у 28 місяців боїв... Щодо позивного. Коли піхота просила підтримати вогнем — мінометник просив назвати координати чи хоча б квадрат. Звідси і позивний «Квадрат».
Бойовий шлях з 2014-го до 2017 року: деблокація Луганського аеропорту, оборона Дебальцевого, Станиці Луганської, Донецького аеропорту та Авдіївської промзони.
Дві контузії далися взнаки: у 2017 році Юрія Потійка було комісовано за станом здоров’я. Довгі місяці лікування та реабілітації. Призначений на час карантину начальником у Чернігівській області відділу Міністерства у справах ветеранів України.
Улюблений вислів «Квадрата»: «Кажу, як єсть...».
Тетяна МИРГОРОДСЬКА, http://www.golos.com.ua/article/341639
Чернігівська область.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |