Свята вода від… Київського патріархату

Найближчим часом як рядові православні, так і політики та ієрархи очікують візиту в Україну нового патріарха Московського Кирила. Минуло більше тисячі років від хрещення Київської Русі князем Володимиром, але за весь цей величезний історичний період ми ніколи не мали на рідній, та часто не своїй землі канонічно визнаної, незалежної помісної церкви. На перехрестях історичних паралелей — наш позаштатний кореспондент Ростислав МУСІЄНКО.

КОР: ”Я так її люблю, оцю Україну убогу, що прокляну самого Бога, за неї душу погублю”. Ці моторошної сили слова належать Тарасові Шевченку. А тепер — до теми нашої розмови. Що насправді означає для держави діяльність на її території чужої церкви? З нами — історик Олександр Добриця.
ДОБРИЦЯ: Мало хто усвідомлює або знає, що коли ми прийняли християнство від Візантійської імперії, це означало, що ми стаємо васалами цієї імперії. Наші перші священики були, звичайно, греками. Вони підпорядковувалися константинопольському патріарху, а той, відповідно, — імператору Візантійської імперії. Першим, хто спробував позбутися васальності від могутньої імперії, був Ярослав Мудрий. Він перший, хто поставив першого руського митрополита Іларіона — без узгодження з Константинополем. Це був перший крок до автокефалії.

КОР: Вибачте, а як це могло відбутися згідно з церковними процедурами?
ДОБРИЦЯ: Ніяк. Він порушив ці правила. Тільки за згодою візантійського патріарха, константинопольського патріарха, можливо було поставити митрополита. Сама Русь не мала такої можливості. Тобто це був дуже рішучий крок у напрямку автокефалії.
Сам же митрополит Іларіон — автор знаменитого „Слова про закон і благодать” — такий постулат виголошував. Що як Євангеліє нічим не поступається Старому Завіту, так нічим не поступається Володимир, який хрестив Русь, Костянтину, який хрестив Візантію. А це для чого було зроблено? Щоб Візантія дала можливість канонізувати Володимира. Але Константинополь на це добро так і не дав. За всю історію Київської Русі право на канонізацію отримали три особистості . Це Борис і Гліб, діти візантійської принцеси Анни, і Феодосій Печерський, який проводив провізантійську політику. Крім того, це було під тиском і на прохання не церкви нашої, а київських князів.

КОР: Отут ми переходимо до аспекту політичного. Наскільки церква, керована з Візантії, з Константинополя, могла втручатися в, так би мовити, практику державну. І в такі питання, як успадкування влади...
ДОБРИЦЯ: По-перше, такій практиці противився Ярослав Мудрий. Своїх дітей, як правило, він видавав за представників західної церкви. Дочки ставали королевами Франції, Норвегії, Польщі і тому подібне. Тобто це був ухил до західної церкви. А по-друге, це зовнішня політика. Вона повинна була відповідати інтересам Візантійської імперії. І це настільки обридло Ярославу Мудрому, що він зробив відчайдушну спробу військовим шляхом відновити свої інтереси. І розпочав війну з Візантійською імперією. Військовий похід очолив Володимир Ярославич, старший син Ярослава Мудрого. Війна, правда, була програна, і всіх полонених осліпили. І після того почалась копітка дипломатична робота, яка закінчилась тим, що Ярослав Мудрий здав усі свої позиції. Він був вимушений знову поставити митрополитом грека, одружити сина Всеволода з дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха.

КОР: Отак починалася знаменита династія Мономаховичів.
ДОБРИЦЯ: Так. Теоретично вони колись могли стати великими київськими князями. Але практично це було неможливо. У нас були правила зміни володарів на престолі. Якщо на Заході помирає король — його наслідує син, у нас було так: помирає великий князь, його замінює не син, а брат. А братів могло бути і п’ять, і десять. Для того, щоб, наприклад, Володимир Мономах став великим київським князем, повинні померти 17 князів. Як не дивно, вони померли.

КОР: А як це?
ДОБРИЦЯ: Спочатку літописці просто скупо пишуть про те, що помер Володимир Ярославович, який ходив походом на Візантійську імперію — одразу після одруження свого брата Всеволода з візантійською принцесою... Потім ще помирають молодші брати Всеволода. Просто пишуть — помер. Але пізніше вже стало зрозуміло. Наприклад, сина Володимира Ярославича, Ростислава Володимировича, у Тмутаракані отруїли. Представник Візантійської імперії під час пиру подав йому чашу, маючи отруту під нігтем. Слід віддати належне східній отруті — людина помирає не відразу, а через 8 днів. Деякі помирали від невдалих медичних операцій. Робили їх греки. І так далі. Замовляли половцям убивства...

КОР: Отут виникає цікаве питання. Усе-таки йдеться про 17 достатньо відомих, владних, серйозних особистостей. Це ж не якого-небудь селянина нардепу підстрелити на мисливських угіддях своїх. А як на це дивилась спільнота руська? Адже були й інші князі, які розуміли, що при нагоді і до них руки дійдуть. Чому отак спокійно реагували?
ДОБРИЦЯ: Не спокійно, не спокійно. Вони добилися, що землі, які були за їхніми батьками і які хотіли відібрати Мономаховичі, залишилися все-таки. Тобто вони воювали.

КОР: З точки зору християнської моралі якась моторошнувата картинка. А яка ж роль тоді була церкви, яка все-таки мала достатній вплив?
ДОБРИЦЯ: По-перше, всі наші тодішні ієрархи церкви в релігійному плані підпорядковувалися, як сказано вище, Візантійській імперії. Це була не національна церква. Це була церква, яка служила інтересам Візантійської імперії.

КОР: І ота феодальна подрібненість наступна, втрата могутності Київської Русі — це певний наслідок діяльності оцієї „п’ятої колони”?
ДОБРИЦЯ: Звичайно, так можна сказати. Наприклад, після смерті Ярослава Мудрого влада залишилася у тріумвірату, у трьох його синів — Ярославичів. Так щоб поглибити роздрібненість, замість того, щоб залишався один митрополит, зробили три митрополії — Київську, Чернігівську і Переяславську. Вони робили все, аби Київська Русь була слабкою. Вона була повністю підпорядкована константинопольському патріарху — в цьому й трагедія.

КОР: А яким тоді чином здобула незалежність церква Московська, яка історично на кілька століть, скажімо так, відставала від розвитку церкви Київської?
ДОБРИЦЯ: Свого часу вона пройшла той же шлях, який зараз проходить Київський патріархат. Вона, звичайно, ніким не була визнана і протрималась практично 150 років. Тільки в 1589 році, коли константинопольський патріарх приїхав у Московію, збирав милостиню, так би мовити... Ви знаєте — вже Константинополь турки-османи захопили. І тут розумному Борису Годунову вдалося умовити константинопольського патріарха дати патріархат у Московію. Виникла велика ідея, яка досі, мабуть, муляє російським політикам, ідея Третього Риму. Автокефалію не можна проголосити. Вона тільки дарується. І дарувати автокефалію може або Московський патріархат, у складі якого знаходиться Українська православна церква, або Вселенський патріарх, константинопольський, від якого ми брали колись релігію.

КОР: Чому ці дві ланки виникають?
ДОБРИЦЯ: Справа в тому, що, на відміну від Римського папи, де єдиний голова для всієї церкви католицької, православна церква соборна. І всі православні церкви помісні — вони рівні. Московський патріархат такий самий, як і Константинопольський, як Румунський, Сербський, Грецький, Болгарський. Вони рівні в правах.

КОР: А в який тоді момент Київська церква перейшла під оруду Московського патріарха?
ДОБРИЦЯ: На жаль, це відбулося за часів Івана Мазепи. Петро Перший зруйнував Російський патріархат — скасував патріархат, замінив його Синодом, чиновницькою такою організацією. І наказав, щоб Українська православна церква була під орудою Московського патріархату. Що було зроблено за сприяння Івана Мазепи і чернігівського архієпископа Лазаря Барановича.

КОР: А яке вони мали право так зробити? Хіба було відповідне рішення патріарха константинопольського?

ДОБРИЦЯ: Знаєте, в кого сила — в того й право. Так було часто. Протесту з цього приводу константинопольський патріарх не виголосив, тому що в той час Московська православна церква була надією для православних усіх мешканців Балканського півострова — під Оттоманською імперією, той же Константинополь. Треба зрозуміти, що в цей час константинопольський патріарх був в Османській імперії, мусульманській державі, тому сам сподівався на допомогу Московії.

КОР: От зараз, грубо кажучи, Київський патріархат не визнаний. Але... просте питання. А якщо воду освятив священик Київського патріархату, вона буде святою чи не матиме цих благодатних якостей?

ДОБРИЦЯ: Як не дивно, вона свята. Якщо свята вода з’являється під час молитви, то це говорить про те, що на неї зійшла благодать Божа.

КОР: Значить, майбутнє у Київського патріархату теж є? Вселенський патріарх має право на таке рішення.

ДОБРИЦЯ: Багато було сподівань, що він подарує автокефалію. А він це міг зробити, як у 24-му році він зробив автокефалію для Польської православної церкви. Ви знаєте, кожний народ повинен мати свою незалежну, помісну церкву. Чим ми гірші грузинів, румун, болгар, греків чи сербів, які мають свою помісну церкву? Більшість приходів Російської православної церкви знаходиться в Україні. І якщо Україна стала б з незалежною церквою, то це був би удар по величі Третього Риму. Формула ”Москва — Третій Рим” втрачає просто будь-який сенс.

КОР: Отож бачимо навіть не перехрестя, а цілий вузол історичних паралелей, заплутаний і затягнутий ще від часів візантійських. Головне, щоб він не став зашморгом на природному бажанні великого європейського народу мати власну, залежну лише від Бога, церкву. Надії додає приклад зі святою водою від Київського патріархату. Виявляється, благодать усе ще в руці Господній, і аж ніяк не підлягає політичній доцільності. Настане день, писав класик. А він таки настане.
Ростислав МУСІЄНКО.