Зустріч через тридцять років

Так само, як і сьогодні, буяло літо сімдесят дев’ятого року. Кожний випускник Тупичівської середньої школи, що на Городнянщині, тоді мріяв про своє щасливе майбутнє. Так само для кожного з них відкрилась своя життєва дорога, яка врешті-решт знову привела усіх сюди – до рідних стін своєї школи.
Доля розкидала тодішніх випускників по різних куточках світу: Москва, Санкт-Петербург, Молдова… Цьогорічна зустріч звела всіх до купи, розвіявши державні кордони і територіальні межі.

Серед шквалу зрозумілих емоцій було що розповісти представникам різних професій, які обрали колись молоді випускники, завдячуючи кропіткій роботі своїх учителів. А вони добре пам’ятають усіх своїх підопічних. Я здивувався, коли, зайшовши до класу, вчителька української мови і літератури Валентина Дмитрівна Воскобойнік (дівоче прізвище – Желдак) точно вказала, де і хто з її учнів сидів за партами. «Це ж треба, — здивувався я. — Тридцять років пройшло, а Ви пам’ятаєте?» На що Валентина Дмитрівна відповіла: «Я усіх своїх учнів добре пам’ятаю, а особливо — ваші три десяті класи 1979 року, бо ваш випуск був першим у моїй учительській практиці».
Мені чомусь теж запам’ятався один з епізодів того часу. Після прослуханих вивчених напам’ять віршів із творчості чудового донецького поета-класика Володимира Сосюри, Валентина Желдак сказала: «Вірш чудово прочитано, але я чомусь була впевнена, що ти, Сергію, вибереш інший вірш – «Так ніхто не кохав», але що ж – то твій вибір».
Я тоді не знав (це вже тепер мені стало відомо), що в цієї молодої і вродливої вчительки було справжнє кохання з одним зі своїх учнів. Доля їх поєднала. Можливо, з цієї причини при нашій зустрічі я її не впізнав — мені здалося, що вона — наша ровесниця, а може, на вигляд ще й молодша…

Відверто кажучи, у мене теж виникали до цієї вродливої вчительки — Валентини Желдак — деякі почуття. Як виявилося, юнацька закоханість до неї охоплювала тоді не тільки мене, а й інших однолітків …
Чи не тому, для усного читання напам’ять, я обрав тоді поетичний твір «Коли потяг у даль загуркоче», в якому є такі рядки:

«Ночі ті, та гітара й жоржини,
Може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
А у тебе були голубі».

Сергій КОРДИК