Щаслива родина – успішна країна

Наближається свято жінок та весни – Міжнародний жіночий день. На мою думку до цього свята готуються всі, особливо переживають чоловіки – потрібно ж достойно привітати рідних, коханих та співробітниць. 8 Березня буває тільки один день на рік, а уваги, тепла і кохання жінки бажають протягом року. А коли життя жінки наповнене коханням – вона творить дива. Ось тоді і коня зупинить і в палаючий дім не лячно стрибнути. Та це не головне, головне – жінка наповнюється красою: сама сяюча як квітка, дім прибраний та затишний, а страви такі смачні, що неможливо відірватись і ще хватає часу на мистецьку творчість.
Щоб не бути голослівною, хочу розповісти про надзвичайну жінку – Селіцьку Лідію Василівну, яка вишиває прекрасні картини. Та розповідь вийде однобокою, якщо не обмовитись про її чоловіка – Адольфа Вікторовича, який своїм коханням подарував їй щастя. Окремо про них розповідати неможливо, вони як одне ціле і нерозділиме. І як сказала наша героїня: «Якщо б доля подарувала мені другий шанс, я б ніколи не поміняла свого чоловіка і знову б обрала саме його». Коли Лідія Василівна вилетіла з материнського гнізда, найпершим другом у житті став її коханий чоловік. Скоро вони будуть святкувати золоте весілля. Як гарно, що в нашій країні існують такі родини! Про них обов’язково потрібно розповідати молодому поколінню, щоб виховувалися наші діти на позитивних прикладах і не було б тоді розлучених пар, і осиротілих, при живих батьках, дітей.
Отже, морозного зимового дня завітали ми до родини Селіцьких. Теплий прийом господарів зігрів від морозу і наповнив радісними враженнями. Так приємно було відірватись від метушні сьогоденних проблем і полинути у світ мистецтва – мистецтва творчого та мистецтва бути щасливою родиною. В такі хвилини забуваєш про кризу, роздивляєшся дуже гарні вишивки господині цього дому. Проминути бо їх не можливо – в кожній кімнаті милують око не один десяток гарних картин.
Так, найперше, що впадає в око в затишній та гостинній квартирі Селіцьких – це ціла галерея чудових вишивок. Лідія Василівна доклала великого терпіння та майстерності в свої роботи. Від них віє теплом та любов’ю, тому що саме ці почуття спонукають до творчої праці господиню.
Лідія Василівна розповідає: «Коли я вишиваю, зі мною завжди Бог – він в душі і надихає мене на нові роботи, а також моя мама, що навчила мене вишивати, її фотографія завжди переді мною під час вишивання».
З чого ж усе почалося?
- Дитинство я провела в Казахстані у важкі часи, коли жінкам роботи прибавляється і жіночої, і чоловічої. Маленькою, щоб мама не робила, я намагалася бути поряд та допомагати. Збирали гриби в травні на продаж, щоб купити дитячий одяг. По всій окрузі шукали дрова або хмиз, а у вільний час займалися рукоділлям. Наприклад, коли мені було ще 5 років, моя бабуся навчила мене в'язати панчохи, а мама почала показувати елементи вишивки. Хочу підкреслити, що взаємостосунки серед жінок у родині були дружні, наповнені материнською опікою. Я вже дорослою зрозуміла, що мама і бабуся привчали нас до праці, але основну роботу виконували самі, як би важко їм не було.
Сучасному поколінню слід прислухатися більше до порад мами або бабусі. Коли від покоління до покоління, від матері до дочки передаються народні традиції, навички християнського виховання – духовно збагачується нація.
Л.В. - Я завжди відчувала любов і мамину, і бабусину, уважно прислухалася до порад і запам’ятовувала.
Мамині науки стали у пригоді, коли Лідія Василівна вийшла заміж за військовослужбовця. 9 разів вони переїжджали на нове місце проживання. Кожного разу потрібно швидко все залагодити, розмістити та ще й нову роботу знайти для себе. Майже все життя Лідія Василівна працювала на посаді бухгалтера – всі підрахунки в порядку як і порядок вдома.
Материнські поради допомагали і при вихованні двох дочок. Багато переживань було при другій вагітності, коли на третьому місяці лікарі були змушені видалити апендикс. Слава Богу, донька народилася без ускладнень та ще й справжнім богатирем – 5 кг 950 г. Лідія Василівна сама шила для доньок наряди, в’язала та вишивала. Вигодовувала та виховувала за тими ж життєвими принципами, що отримала сама. Недарма й онука перейняла всі навички від бабусі, бо проживала з ними до 7 класу: вона і вишиває, і гарно готує.
Л. В. – Зараз згадую і дивуюсь, як молодість все вирішує швидко! Ми з чоловіком два тижні тільки зустрічались і я дала згоду вийти за нього заміж. Вдячна Богу, що зробила правильний вибір. Серце також підказувало, що це саме той чоловік, який буде кохати мене завжди.
А ми зараз з перших вуст дізнаємося, який він супер-чоловік?
А.В. – Вибираючи службу в Радянській Армії, в ракетних військах, розумів всю складність як служби, так і побутових проблем родини. Тим паче в Радянській Армії відслужив 26 років. Служба, в основному, проходила в віддалених від центральних міст районах та й легкою її назвати не можна. Поринувши в військові справи не помічав, як швидко плине час: коли цвітуть сади, які гарні в травні маки. Відсутність зелені в місцевому ландшафті помічав уже, коли прилітав до Москви у справах. Тоді виходив з літака, лягав на землю та нюхав як гарно пахне травичка. Мріяв після служби оселитися в гарному зеленому місті – так ми і опинилися в Чернігові.
- А чим займалися після служби?
- Сидіти без діла мені важко, тому пішов на роботу. Майже 26 років пропрацював в цивільній обороні (ЦО) – 10 років начальником курсів ЦО торгівлі міста, а згодом викладачем на обласних курсах ЦО, які свого часу переросли в Навчально-методичний центр цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Чернігівської області. Аж дихання не хватає – така довга назва (сміється)!
Навіть у мирний час людей оточують небезпеки! Багато біди наробив Чорнобиль, а природні стихії останнім часом взагалі розгулялись. Та все ж людина сама собі найперший ворог: діє не думаючи, не знає як правильно і ще залишається оте «Авось!»: повезе – не повезе. Мені разом з іншими спеціалістами та викладачами приходилось навчати слухачів способам захисту та діям у надзвичайних ситуаціях. Головне запобігти, що було потім кого рятувати та допомагати!
- А як відноситесь до творчості дружини?
А.В. - Скажу чесно – я їй трішки заздрю! У неї є захоплення, яким вона живе!
Якщо раніше на вишивання не було часу, то і робіт було зовсім мало. А тепер 12 років як вона на пенсії – то ціла виставка робіт! Я виготовляю для картин дружини рамочки, фарбую їх в підходящий колір, намагаюся допомогти чим можу. З матеріалом зараз важкувато, от і на рамочки вже всі заготівки пішли: старі дошки, плінтуса і заготівки, що зять з Білорусії привозив.
Взимку роботи на дачі майже не має і тому більшість часу ми проводимо вдома. Мало того, що вона вишиває, так ще й на прольоті сходів нашого 5 поверху виростила справжній зимовий сад! Усім подобається! Скоро почнемо сіяти розсаду, ми вдома самі вирощуємо на підвіконнях.
Лідія Василівна, а скільки ж часу Ви витрачаєте на одну роботу, що стільки вже на вишивали?
- Великий пейзаж вишиваю два місяці, а такі картинки простіші - десь місяць. Я можу пишатися, що мої роботи дуже акуратні. Зворотна сторона така ж чиста як і картинка на лицевій стороні. Це важко і потребує великого терпіння. У мене прорив на пенсії почався зі скрипочки. Захворіла була, хвороби добавлялись, втратила тоді 14 кг за короткий час. Щоб відігнати неприємні думки, сідаю вишивати. Боляче, важко, але я не кидаю, а вишиваю. І так далі, а згодом і хвороба відступила. Адольф мені дуже допомагає: сяде поряд та книжку читає вголос, щоб і я слухала, або веселі історії розповідає (з гумором у нього – все в порядку); або включить мою улюблену музику Баскова, Меладзе і Вітаса. Запрошує мене до танцю – і ми з радістю танцюємо удвох. Він готовий зробити для мене все і хоче, щоб я вишивала. Наприклад, з легкістю впорається на кухні та ще й мене накормить.
- Невже ось так все життя і прожили?
Л.В. – Звичайно – ні, та якщо на якісь дрібниці реагувати можна 100 раз розлучитись. Гумор виручає, коли щось дратує. Коли мені не спиться, йду та вишиваю до свого столику. Чоловік прокинеться і, мене відшукавши, промовляє:
« Буйствуєш!», посидить та й піде спати, а зранку ніколи мене не будить, сам з усім порається.
- А які дитячі роботи збереглися?
Л.В. – В дитинстві вишивала багато маків, оленів, Леніна. Раніше канви не було як зараз, витягували ниточки з тканини, щоб зробити сітку під вишивку, самі малювали картинку. В мене з найперших робіт збереглася вишивка А.С. Пушкіна, вона мені дуже подобається. Мабуть ностальгія за дитинством.
- А Ви свої роботи продаєте чи можливо виконуєте на замовлення?
Л.В. – Ніколи не продаю, якщо не враховувати один випадок у Криму. Відпочивали ми на морі. Відпустка, і я змогла зайнятися улюбленою справою прямо на пляжі, якраз вивчала вишивки на тонкій тканині. Побачивши ще не закінчену роботу, одна із сусідок на пляжі стала просити продати салфетку. Впертості в неї хватило б на 10 чоловік. Я здалася та й віддала їй цю салфетку, жінка мені заплатила аж 25 карбованців. На той час це були великі гроші. Та в мене є для кого вишивати: доньки, онуки. Скоро онучок вже заміж буду віддавати, тому зараз працюю над весільними роботами.
- А Ви не намагалися зробити виставку?
- Так думали… В чоловіка була така ідея. Та ми старі люди, а в наш час дуже клопоту багато, можливо наступного року.
- Щоб Ви побажали нашим читачам?
- Хочу порадити жінкам – вишивати. Процес складний, але так заспокоює, піднімає настрій, підключайте до цього свою родину: чоловіка, дітей. Частіше спілкуйтеся з своєю родиною, а спільна праця та ідея об’єднує і зберігає спокій у родині. Зараз дуже багато говорять про стреси – творча робота знімає любий стрес, це я вже на собі випробувала. Успіхів та здоров’я всім читачам Вашої газети! Хай кохання не залишає Ваших сердець!

Матеріал підготувала Наталія Кот