Час, коли падають міфи

Або петербурзький професор Герман Сунягін: „Мы же свои колонии непосредственно приращивали к телу империи, создавая иллюзию естественного роста самой исходной русской (до чого тут Русь? – В.Ч) государственности, для которой слово Россия было лишь другим, более возвышенным ее поименованием (таки так – Тартарією іменувала Європа нинішню Росію на тодішніх картах – В.Ч.) . «Ушибленные» этой ширью, как горько шутил Н.Бердяев, как и родовой монгольской травмой, невротически преобразующей комплекс неполноценности в манию исключительности, мы не только возомнили себя Третьим Римом, но и реально пытались им быть. Но не следует забывать, чего это нам стоило. Уже первые шаги по устроению Российской империи, предпринятые Петром I за 25 лет его правления, стоили нам 25 млн жизней, то есть практически половины деятельного населения России того времени. И далее, для того, чтобы удерживать наши необозримые границы и быть на уровне великодержавной заявки хотя бы в обеих столицах, нам пришлось превратить всю свою необъятную родину в огромную фискальную машину, столь же неумолимую, как и монгольская… Так на века мы взвалили на себя груз, скроенный по монгольско-византийским образцам гигантской империи, претендующей на роль особой православной цивилизации. «Россия, которую мы потеряли», по сути своей, была жестокой машиной по перемалыванию бранных человеческих жизней в амбициозное и холодное величие».

(Герман Сунягін. «Обреченность на величие». Журнал «Общественные науки и современность» № 7 за 2005 р., стор. 148—149).

Зверніть увагу: коли доводиться говорити між іншим, то росіяни спокійно визнають своє родове монгольське походження, якщо ж питання ставиться прямо – всіляко заперечують. Крім хіба що євразійців, які загалом не отримали в Росії серйозного до себе ставлення. А, скажімо, князь Трубецькой писав: «Свержение татарского ига» свелось к замене татарского хана православным царем и к перенесению ханской ставки в Москву».
(Трубецкой Н.С. Наследие Чингис-хана, Москва, «Аграф», 2000). Князь знав, що робив, коли брав у лапки і термін – „свержение татарского ига”: ніхто його не „свергал”, а татарська знать зі своїми звичками, порядками, одягом, мовою стала органічною частиною так званої російської еліти. Навіть Іван Тургенєв походить від татарського баскака Тургеня, який приліпився до Московії, що вже казати про Басманових, Салтикових, Аракчеєвих та інші роди московської знаті! Всі вони, образно кажучи, із тамгою ординського царства.

Погляньмо на ближчі часи – на міф про „великого російського поета” Алєксандра Пушкіна, до речі, крім усього іншого – основоположника російської літературної мови. Як тут не згадати нашого Квітку-Основ’яненка, який писав, що російська мова є молодшою сестрою української. Амвросій Метлинський спокійно писав ще у 18 столітті про нашу українську мову як мову Київської Русі: «Южнорусский язык, которым говорили наши первые летописцы... язык, на котором, вероятно, звучали речи князей Киевских...» (Цитата за книгою Івана Дзюби „Тарас Шевченко. Життя і творчість”, Київ, ВД Києво-Могилянської академії, 2008, стор. 110). І ніхто з ним тоді не сперечався, і цензура не викреслювала, бо це було само собою, бо ще не встигли наростити м’язи міфи Московської імперії. Власне, в Росії аж до 18 століття користувалися граматиками українських просвітителів Лаврентія Зизанія та Мелетія Смотрицького (Ломоносов називав граматику Смотрицького „вратами премудрости”). Ломоносов, до речі, навчався у Києво-Могилянській академії.

Василь ЧЕПУРНИЙ.
Далі буде.[r]