Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ: «Колись я напишу апологію читання…»

— У нашій українській долі багато ниття і плачу — це мало хоч якесь виправдання, коли ми були в неволі, але ж життя триває і зараз. Як націлитися українцеві на успіх? Може, ми і не такі вже роботящі, як справедливо звинувачував Петро Яцик?

— Як зауважив свого часу Іван Дзюба, це — природна реакція: людину вхопили за горло й душать — вона кричить, благаючи про допомогу. Це відповідь тим, хто дорікає: от, мовляв, українці тільки і знають, що плачуть та нарікають, а все ж інколи (особливо нині) тотальних стогонів та нарікань на нашу гірку долю таки забагато. Ви маєте рацію. Сьогодні те звучить уже дисонансно — маємо свою державу, тож треба знайти в собі сили здолати інерцію сумних емоцій із минулого.

Пригадую, як злостила українська плаксивість світлої пам’яті Петра Яцика. Він вважав: якщо ми хочемо справді стати сильними, то не повинні піддаватися таким емоціям — сильні не плачуть, не стогнуть, не нарікають. Сильні борються, в боротьбі — перемагають. Бо саме сильні приречені перемагати. І світ рахується лише з сильними. Хочемо ми того чи не хочемо, але в світі панує-таки брутальна сила. Нормальним людям це, ясна річ, категорично не подобається, але є так, як є. У нас немає вибору, мусимо з тим рахуватися. І, як пристрасно закликав Яцик, плекаймо українську силу.

— Донька Яцика відмовилася від батькової справи українства. Тож чи варто брати за чисту монету всі камінці Яцика в город українства (це ж я по Вашій книзі згадую), якщо він свою доньку не виховав в україноцентричному дусі?

— Я б так категорично не ставив питання. Ми вимагаємо від людей, народжених в інших країнах, того рівня національної свідомості, якого не мають дев’ять десятих народжених в Україні. Це по-перше. По-друге, переважна більшість народжених в Америці, Канаді, Австралії, Франції ідентифікують себе американцями, канадцями, австралійцями, французами українського походження. Це теж нам не подобається, але так є.
Мені дивна позиція Надії Яцик не у вимірі її “українськості” (якої у неї і близько немає), а саме в ставленні до справи, освяченої батьковим іменем. З трьох своїх доньок він саме її обрав продовжувачем своєї справи і заповів усі свої маєтності, бізнес, а також фундацію його імені. Вона мала розуміти: полишить конкурс батькового імені в Україні — наразиться на моральний осуд сотень тисяч свідомих українців. Так воно й сталося.

— Класики української літератури поставлені на такі нудні п'єдестали, що не хочеться на них обивателеві голову дерти. Обивателя цікавить не що писав Маланюк, а чи правда, що він голим гуляв по американських горах, скажімо. Власне, саме отакі факти стимулюють інтерес до літератури, а головне — творять міфи про літературу. Наприклад, далеко не кожен росіянин може до кінця процитувати вірш Пушкіна, але про його любовні походеньки щось чули всі. Чи про Бальзака у французів. І це нормально — треба наших класиків показати із плоті і крові. Як, до речі, Ваша робота по Коцюбинському?

— Так, ми, здається, все робимо для того, щоб переконати пересічного індивіда в тому, що наші видатні люди не були живими людьми. Чи це наша, суто українська, звичка чи звичка, властива народам, котрим судилася така довга колоніальна ніч, і вони безмежно ідеалізують своїх видатних діячів — тільки ікони, тільки світочі, тільки непогасні ідеали. Ясна річ, у кожного з великих — свій (незрідка тяжкий!) характер, свої повороти долі, химерні (почасти гостроконфліктні) стосунки з оточенням. А нам, нащадкам, хочеться, щоб вони були солодко-ідилічними. На жаль, світ і люди є такими, якими вони є, а не такими, якими нам хотілося б. В усі часи існує оцей прикрий розрив поміж бажаним і дійсним.

Для багатьох наших читачів мало не шокуючими виявилися ті місця з мемуарів Юрія Шереха-Шевельова, в яких з іронією чи сарказмом говориться про Євгена Маланюка, Уласа Самчука, Володимира Кубійовича. Ми до такого не привчені. Нам хотілося б цукерок. Але в світі це норма. Згадаймо, як різко, навіть з акцентами на негативних моментах із біографії та вдачі Бальзака пише про нього в своїй "Нелюдській комедії" (життєпис Бальзака) Анрі Вюрмсер. І ця книга нормально співіснує поряд із книгами Стефана Цвейга та Андре Моруа. А Ян Парандовський у своєму біографічному романі "Король життя" без будь-яких рецидивів "бузинізму" розповідає і про гомосексуалізм Оскара Вайлда. Не один англійський біограф Байрона не оминув теми інцесту в його долі. Ви згадували Пушкіна. А пам'ятаєте, як накинулися не тільки ортодоксальні російські літературознавці на Абрама Терца (Андрія Синявського) за його життєпис Пушкіна, який, бачте, дуже принижував образ натхненного служителя муз. До речі, я читав цю книжку й нічого такого в ній не знайшов. Просто він там зображений, як висловилися ви, саме із плоті й крові. Тобто жива людина, незрідка взорована на позов Ероса.

Ви запитували про мою роботу над книжкою про Коцюбинського. Вона йде значно повільніше, аніж я планував. З одного боку, в ній були довгі перерви, коли я брався за писання інших творів, які вже побачили світ. Це "За гамбурзьким рахунком" (книжка про Павла Загребельного"), "Приватна справа дисидента в науці (Вибрані епізоди з біографії Володимира Берсенєва)", "Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько та інші)". Нині ж робота над Коцюбинським іде паралельно з підготовкою до друку нового видання "Марії Башкирцевої", куди вношу істотні поправки й доповнення. Нинішнього року, восени, виповнюється 150 літ від дня народження Башкирцевої. У наших енциклопедіях та монографіях дата її народження неправильна — мати зумисне її сфальсифікувала, зробивши доньку молодшою на два роки. Нині у Франції нарешті опубліковано не спотворений щоденник художниці та інші документи, й виявилося, що вона з'явилася на світ не 1860-го, а 1858 року. Але повернемося до Коцюбинського. Це надзвичайно складний матеріал. Його життя анітрохи не схоже, скажімо, на життя Осьмачки, про якого я писав у "Поеті з пекла". Там мало зовнішніх подій. Найголовніше й найцікавіше, найвизначальніше для нього — саме як для Михайла Коцюбинського — відбувалося в його душі, далеко від людських очей. Я боюся монотонності, малосюжетності майбутнього твору. Я шукаю якийсь хід, що на ньому й "триматиметься" цей біографічний роман. Найлегше написати все підряд, починаючи від народження його й закінчуючи смертю. Я хочу написати роман з іншою композицією...

— Що читає для власного читацького задоволення Слабошпицький-читач?

— Я багато років віддав літературній критиці. Це привчило читати. З професійного обов'язку, для задоволення, для втамування голоду пізнання — одне слово, жодного дня — без читання. Намагаюся встигнути за новинками української літератури (тими, що заслуговують уваги: книжки Романа Іваничука, Марії Матіос, Теодозії Зарівної, Віктора Баранова). Ось уже два роки читаю твори лауреатів Нобелівської премії — веду на Українському радіо однойменну програму. Саме в ці дні читав прозу Луїджі Піранделло. І ось учора взяв у бібліотеці поезії Габріели Містраль. Мрію, що колись із цих передач виросте книжка нарисів, що так і називатиметься – "Лауреати Нобелівської премії". Вона буде корисною вчителям та студентам.

Прочитане останнім часом — "Опівнічні діти" Салмана Рушді — роман, в якому так багато енергії і який вирізняється яскравою авторською стилістикою. Прозаїк є, якщо він має стилістично виразне обличчя. Без цього ж він безликий, його нема, хоч він і видає книжки.

Досі ще під враженням від книжки перекладів Ігоря Качуровського "Круг понадземний". Світова поезія від V до XX століття. 35 авторів. Переклади з 23-х старих і нових мов. А ще ж недавно прийшла до читача (у "Видавничому домі "Києво-Могилянська академія") "Генерика і архітектоніка" того ж Качуровського. Книга, від інтелектуальної наповненості якої просто одержуєш фізичну насолоду. Ще перед цим читав у журналі "Київ" мемуари Івана Дзюби "Не окремо взяте життя" і його ж монументальну працю (видруковану також у "Видавничому домі “Києво-Могилянська академія" про Тараса Шевченка). Якби Іван Дзюба не написав більше нічого, все одно цих праць цілком вистачило б на авторитетну літературну біографію.

Нині я читаю дві важливі книги. Перша — Мартіна Сеймура-Сміта "100 великих книг, які потрясли світ". Друга — її автори Маргарет Балд, Олексій Євстратов, Ніколас Дж. Каролідес і Дон Б.Соува (обидві — переклад з англійської на російську) — "100 заборонених книг. Цензурна історія світової літератури". Ясна річ, це надзвичайно цікаві праці. Окрім неймовірно сенсаційних історій (ще раз підтверджується слушність відомої сентенції про те, що книги мають свою історію), тут подано багатющий матеріал про стосунки книги й людства, книги й цивілізації, книги й політики, книги й моралі.

Так, еволюція людства — це ті книги, які стали неоціненними сторінками його відкриттів і дорогоцінного досвіду: Геродотова "Історія", Платонова "Держава", Лукрецієва "Про природу речей", Августина Блаженного "Оповідь", Мішеля Монтеня "Проби", Йоганна Кеплера "Гармонія світу", Декартові "Розважання про метод"...

Думаючи над цими великими і надзвичайно важливими для людства книгами, зрозпачуєшся від усвідомлення того, наскільки коротке наше життя і як безтурботно та безвідповідально марнуємо ми його на всякі пусті абищиці та попсові книженції, що від них, як мовиться, нічого ні уму, ні серцю, і не роблять вони нам ні холодно, ні жарко...

Людська історія — то творення книг-кумирів (часто й дутих) і то боротьба з книгами, категорична заборона їх. Одні з них ("Маніфест комуністичної партії" Маркса й Енгельса чи “Архіпелаг ГУЛАГ” Солженіцина, "Моя боротьба” Адольфа Гітлера) заборонялися з політичних мотивів. А хто сьогодні повірить, що суворому остракізмові й заборонам за соціальними мотивами піддавалися "45І° за Фаренгейтом" Бредбері, "Автобіографія Бенджамена Франкліна", "Дивний новий світ Олдоса Хакслі", "Стебла трави" Волта Вітмена чи "Про мишей та людей" Джона Стейнбека?

Що заборон зазнавали "Арабські ночі, або Тисяча й одна ніч" з їхньою знаменитою Шехерезадою чи "Декамерон" Джованні Бокаччо, чи "Американська трагедія" Теодора Драйзера, чи "Квіти зла" Шарля Бодлера, чи Вольтерів "Кандід"?

Такі факти говорять не тільки про драматичні долі книг, а й про людину. Про її намагання задушити ідеї, які їй видаються шкідливими або несвоєчасними. Правителі, диктатори, різні репресивні органи, суди – всі вони боролися й борються з книгами, але з'ясовується, що книга сильніша за них усіх (інколи навіть разом узятих).

Колись я напишу похвальне слово читанню. Читанню, звичайно ж, не дамських романів і літературно анемічної попси. Людського життя не вистачить для того, щоб зазнайомитися бодай із якою часткою того найвершиннішого, що з’явилося в світі книг.

На різних читацьких конференціях і зустрічах із читачами мене неодмінно запитують: "Хто ваш улюблений письменник?" Це дуже некоректне запитання. У людини, яка багато читає, не може бути естетичної вузькості: ось, мовляв, оце — мій один-єдиний кумир. У різних письменників я знаходжу різні дорогі чи важливі для мене моменти. У різні періоди життя ближчими тобі можуть бути різні письменники. Скажімо, в молодості цілим потрясінням для мене були романи Томаса Манна й Томаса Вулфа, "Дервіш і смерть" Меші Селімовича й "Сарторіс" та трилогія ("Місто", "Село", "Осторонець") Вільяма Фолкнера. Нині ж із таким самим захопленням читаю Мілана Кундеру й Милорада Павича.

"Читати — це твоя робота?" – запитує мене внук Мар’ян.

І я не знаю, що йому відповісти..

Питання ставив Василь ЧЕПУРНИЙ.
[r]