Земельні пристрасті на Булавчиному хуторі

«Серце щемить, як подумаю, що мені тут вже не жити, — каже мені сімдесятисемирічний Михайло Єфремович Шелег. — А я ж зі своїми братами та сестрами в цьому місці прожив усе своє життя. Тут і мати жила, на панщині спину гнула, а потім народила та виростила аж одинадцять дітей, п’ять з яких звідси пішли на війну, один пропав безвісти. Не прийшов з тієї війни і батько наш…І тепер сестру мою переселили – купили їй хату в сусідньому селі, а мене на старості літ за те, що я противився переселенню, викинули на вулицю, навіть не питаючи. А куди ж я піду? Кажуть мені, мовляв, у тебе є син у Чернігові, то й хай забирає. Як же я піду до нього, якщо він сам зі своєю сім’єю квартиру винаймає. Та й хіба в місті тому зможу жити?»
Здається, ми вже звикаємо до нескінченних, хоча і нещодавно розпочатих, земельних війн. А відомо ж: якщо людина аклі¬матизовується і змиряється з різного роду неподобствами, то це вже свідчить про системно небезпечний діагноз цілого суспільства. Земельна лихоманка охопила і наш Чернігівський край. А селянина сьогодні вже підштовхнули до краю прірви.

Тут навіть живе малий мартин

Булавчин хутір знаходиться у дуже вигідному місці. Розташований хоч і недалечко від основної дороги, та прихований від сторонніх очей чудовими краєвидами. Цей присілок розкинувся на місцевості, за якою – наче на долоні — згладжена і заболочена рівнина, що, як мені сказали, заливається навесні паводковими водами Десни. Отже, риби тут тоді – тільки встигай ловити. А коли вода спливає, перед очима постають в усій красі дернові і лугові простори, за якими темніє густий ліс, переважно з вільхи і сосни. Я довідався, що тут, серед іншої пташини, водиться рідкісний птах – малий мартин, який занесений не тільки до Червоної книги України, а й Білорусі та Польщі, також внесений до списку рідкісних птахів Європейського центру Росії.
Кажуть, що колись цей хутір був знаменитий. Через нього проходив їздовий шлях із Сосниці на Ніжин. У дворі Ісака Булавки – місцевого жителя – подорожні влаштовувалися на ніч та тоді, коли стомлювалися коні. То й назва хутора, швидше за все, походить від цього прізвища.
Булавчин хутір – околиця села Миколаївка Менського ра¬йону і належить до Миколаївської сільської ради. Ще донедавна тут мешкало кілька сімей. Але коли прийдешні «гості» з Чер¬нігова та Києва, здебільшого не прості «мисливці», облюбували це місце, потроху корінних мешканців почали відтісняти звідси. Кудись там, звичайно, людей з їхніх домівок нові хазяї хутора не викидали, а пропонували інші хати в Миколаївці, які їм купляли. Але один житель цієї висілки вперто не хоче нікуди переїжджати.

За свої права!

Знайомлячись з документами, я дивувався, наскільки оперативно і майстерно нові велителі хутора зуміли все оформити, як їм було вигідно: рідну сестру Михайла Єфремовича – Любов Шелег – зробили єдиною власницею будинку, а його самого — ніким і нічим. І це після кількарічного спільного проживання тут – у цій оселі. Документи на право власності Любов Єфремівна отримала наприкінці минулого року. Так начебто ви¬рішив у жовтні на своєму засіданні виконком Миколаївської сіль¬ської ради, який непомітно став заручником інтересів інших осіб – нетутешніх. Офіційний аргумент представників місцевого виконкому щодо такого однобокого рішення той, що буцімто Михайло Шелег взагалі і не був зареєстрований за місцем проживання. Зараз ми навмисно не зупиняємось на суто юридичних аспектах проблеми, оскільки в березні ще буде суд за позовом «непокірного» корінного жителя Булавчиного хутора.
… Наприкінці січня цього року Михайло Єфремович був шокований: від голови Миколаїв¬ської сільської ради Андрія Баклажка отримав усне повідомлення про те, що він відтепер у своєму домі не проживає. Так нібито вирішила місцева влада! Не знаючи, що робити у такій ситуації, сивочолий ветеран праці звернувся до редакції газети.
Ознайомившись з деякими документами, я запитав у голови сільської ради Миколаївки, чому стільки недоречностей та суперечностей у паперах, затвердже¬них його підписом? Відповіді чіткої, на жаль, не отримав. А секретар сільради Людмила Середа додала, що рішення про визнання єдиною власницею Любові Єфремівни – рідної сестри позивача – приймалося всім складом виконавчого комітету. Але коли я особисто поспілкувався з деякими членами виконкому, то вони цього факту не підтвердили! Деякі з них взагалі не були присутні на тому вирішальному засіданні, якщо воно дійсно було. А один з членів виконкому сказав, що одного разу розглядалось (коли точно – не пам’ятає) це питання, але на ньому не вирішувалось, кого саме визначати власником будинку (господарства): Любов Єфремівну чи її брата.
Мені шкода й самого голову сільської ради, бо здається, що він вже сам заплутався у цих „брєднях”. Приїжджі проконсультували та й поїхали собі геть. Щоправда, останнім часом деякі візитери, схоже, прописалися тут чи не назавжди. А тому й акти¬візували свою діяльність. У них же, напевно, адвокати зі столиці.

Магія місцевого масштабу

«За яких обставин Шелег Любов Єфремівна стала домовласницею вищезазначеного житлового будинку, виконкому сільської ради невідомо», — зазначає у своєму листі від 30 листопада на адресу Михайла Шелега голова цієї ради Андрій Баклажко. Голова сільської ради, можливо, забув, що за місяць до цього листа за його підписом з’явилось рішення «Про видачу свідоцтва на право особистої власності житлового будинку, розташованого в с.Миколаївка по вул. Кірова, 38 гр. Шелег Любов Єфремівні», де чітко зазначено, кого визнавати у такому праві і кому видати відповідний документ. Чому «забув» голова – невідомо, але уточнює, що ця хата збудована у 1969 році. А хто ж збудував хату? Чи цікавився цим питанням сам голова? Мабуть, ні. Бо зводили цю хату якраз Михайло Шелег зі своєю рідною сестрою.
Впадає в очі цікава деталь. Чому до жовтня минулого року сільрада не поцікавилася «правовим» статусом родини Шелегів? Тільки тоді, коли приїжджі почали витісняти з хутора цю сім’ю, яка стала останньою завадою для здійснення намірів нетутешніх, то почали шукати юридичні «дірки»: де і яку знайти зачіпку, аби ніхто не міг потім довести зворотне. Будинок, в якому живе (чи вже жила) родина Шелегів, є результатом спільної праці та побудований на кошти позивача і його сестри. Отже, згідно з вимогами закону, частки у праві спільної власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено законом або домовленістю співвласників з урахуванням вкладу кожного зі співвласників у спорудження майна.

Хто стоїть за
ширмою?

У коментарі журналісту однієї з газет Олексій Карцан якось зізнався, що відселяють жителів Булавчиного хутора для їхнього ж блага – аби уникнути небезпеки від можливого нападу лісових звірів. Отакої! Цілий вік прожили, а тут захисники знайшлись від диких тварин.
А хто ж такий цей Карцан? Свого часу працював у Новгород-Сіверському районі на різних керівних посадах. Пізніше – за¬ступником голови державної адміністрації, при Бутку. Нині він — директор чернігівської філії товариства з обмеженою відповідальністю "ПХВ-Пласт". Мешкає в Чернігові. Це товариство орендувало в різних регіонах області не одну тисячу гектарів землі, Миколаївська – не виняток. Основна мета оренди – мисливство та рибальство.
Кажуть, що до земельно-лісового шулерства на Булавчиному хуторі та навколо нього причетні і двоє колишніх високих чинів з МВС: один нібито працював заступником міністра внутрішніх справ, а другий – заступником начальника Департаменту громадської безпеки МВС України. Інші джерела стверджують, що то — інші люди з такими ж прізвищами й іменами. Та як би там не було, а відомо, що й ті, й інші – зовсім не прості особи з Києва. Це – факт. А їм, як відомо, землі навколишньої вже вкрай не вистачає.