Покальчук -- постійний житель Прилук і їх колонії

Звучання Покальчука

Попереднє знайомство з прилуцьким боком життя та діяльності Юрка Покальчука ознаменоване для мене особою художника Анатолія Риженка. У Прилуках ці друзі-митці існують поряд. Тож в дверях типографії вони з`явилися вдвох. Удвох інтерв`ювалися в редакції: пан Юрко, вислуховуючи запитання і впевнено відповідаючи на них, пан Анатолій, іноді посміхаючись, похитуючи головою і підкоментовуючи сказане.

Для початку розмови я мушу признатися. Колись був не надто тверезий вечір у львівській "Дзизі". Тоді ми познайомилися і перейшли на "ти"? Чи можу з Вами спілкуватися на "Ти" з великої літери?

Ну, думаю.. Давай.. Але в "Дзизі" це було напевно років два тому? Або й більше. Я давно не бував у Львові, але зараз, думаю, буду там частіше, бо знову там з`явилась у моїх друзів студія. Звукозапису, маю на увазі.

Чудово! Тож Твої пісні… Чи не є Твої пісні, - тексти до них і музика - часом імпровізацією? Несистематизовані, ненормовані рядки, імпровізована мелодія… Чи не можна сказати, що кожний наступний концерт буде зовсім несхожим на попередній?

Я не одразу зрозумів, що ти маєш на увазі. Я ніколи не пишу нічого несистематизовано і необдумано. У книзі "Не наступайте на любов" поза іншими віршами є, - також тексти моїх пісень. І щодо музики, коли, наприклад, якось я приніс нові тексти до наших музикантів і почав читати один, то всі мовчать а мій друг бас-гітарист Джон зітхнув і каже: "..а інакшого тексту немає..?". Я тоді мало не вийшов з себе, запропонував інший текст і хлопці сіли, почали підбирати акорди, і… пішло.
Звичайно, іноді дещо в тексті підправляється під впливом музики. Щоб звучало влучніше, викликало більше почуттів, але загалом, я даю слова, задаю ритм, тональність і музиканти творять музику на основі цього. То не імпровізація - все обдумано.

Твої тексти. Твоя Творчість. Тебе називають сором`язливим порнографом. Чи згідний Ти з таким статусом?

Мене називають по-всякому… Ой, як тільки не називають! - серйозно й задумливо Юрко зо дві секунди блукає очима перед тим, як продовжити - Ну, що таке порнографія? Це самоцільне описання статевого акту. Я вкладаю у свої твори душу, художність, почуття. Я не порнограф.

Можливо, мається на увазі, що Покальчук відвертий у своїх книгах, але сором`язливий у житті…

Ні, я не сором`язливий і в житті. Ні в житті, ні в творчості. - ці слова звучать якось сумно і ніскілечки не грайливо.

Несором`язливий письменник, у якого було багато жінок, і від однієї з них він має доньку. Це міф для журналістів чи істинна правда?

Це правда. У мене було кілька дружин. І донька в мене чудова виросла. Вчиться на юридичному факультеті…, планує аспірантуру, практикує. Донька мені дарована Богом. Ще коли померла моя мама, а дружина була вагітною, я сказав, що народиться в нас донечка і назвемо як мою маму, Оксаною. Ще ж пристроїв, котрі можуть визначати, народиться хлопчик чи дівчинка, тоді не було…
Зараз, коли замислюєшся над життям, бачиш свої упущення і досягнення. Так от Оксана є тим досягненням, яким я можу пишатися. Ми дуже близькі. Вона знає про мене все. Навіть про мої відносини з жінками - іноді я раджуся з нею. Вона перша, хто читає написані мною твори. До речі, як і молодий письменник (23) Любко Дереш - він теж перший, кому я висилаю їх почитати. Молоде бачення тексту буває дуже точним.

Маю надію, що так буде завжди. Що це не зміниться. Ми з донькою не віддалимося ніколи.

Твоя донька має свою сторіночку на Livejournal.com. Вона вибрала собі нік Оксанка-Чукча. Чи читаєш Ти її дописи до того журналу?

Насправді ні, я не встигаю. Я маю свій блог на "Меті". А чому вона чукча - так тому, що Покальчук. Це давня історія. Ще колись один із російських друзів на тему мого прізвища і моєї творчості перефразував відомий анекдот: "…Покальчукча нє чітатєль - Покальчукча пісатєль…"

І Твоя Оксанка теж пише, перейнята Твоєю творчістю. На скільки знаю, вона на одному із київських дахів написала великими літерами білою фарбою слово "Любов". Спонукана віршем "Не наступайте": …Я закликаю усіх - пишіть слово / Любов, / пишіть це слово на стінах і бруківках, на будинках і парканах, в метро, в ліфтах, і в парадних / і на вулицях і площах / і у себе в душі / незупинно / зараз і завжди / пишіть це слово… / Не наступайте на любов не наступайте…

Так, я знаю. Це на Русанівці. На одному із нижчих будинків. Із верхніх квартир сусідніх багатоповерхівок цей надпис видно. Вона прибігла тоді така схвильована.

Малювала на даху, щоб не наступали.. Улюбленою дружиною народжена тобі донька чи однією з дружин, як пишуть журналісти… чи як?

Однією з… Бо улюбленою жінкою може бути лиш та, яка зараз поряд, з якою близький саме зараз. Та і улюблена. Та і найкраща.

От про жінок, про найкращих - Ти їдеш в Ніжин, на конкурс "Міс Університет-2007", будете там у журі, разом з паном Анатолієм. Перешіптуватиметесь. Що для вас буде головним критерієм оцінки дівчат: очі-губи-груди-дупця чи інтелект...?

Перш за все, оцінюватиметься те, як дівчина себе вміє подати. Бо буває, що дівчина має всі принади, але не вміє їх показати. Піднести публіці. Вона має відчувати зал, - як публіка реагує на неї. Поводитись відповідно. Адже й на конкурси "Міс Світу" не факт, що потрапляють найкращі. Просто хтось гарніший виявився менш сміливим.
Цей критерій я віднайшов одного разу в метро у Парижі. Переді мною сиділа жінка, акуратно мило зі смаком одягнута, з легким шаликом, обгорнутим навколо шиї, і припнутим до одягу в області передпліччя брошкою. В її легкому макіяжі кольори губ та очей так гармоніювали, що це неймовірно приваблювало зір. Я ще подумав, що якби з неї то все стерти і одягнути, як ось в Україні по селах, хустину, то з неї така гапка би вийшла, що нема на що й подивитися. Але ця жінка невизначеного віку на щастя для неї, чудово вміла себе подати.

Я Тебе розумію, направду. Це велика проблема жінок сьогодні.

Так, велика. Навіть у плані іншому. В жінці поряд із вмінням себе подати, ще має бути повна відсутність вульгарності. Бо не раз, дурне, одягне на свої грубі ноги міні спідницю і думає, що воно гарно. А воно просто вульгарно . Мене за кордоном питали: а чому дружини ваших українських відомих людей одягаються, як проститутки? Я у відповідь можу лиш промекати щось невиразне і спробувати перейти на іншу тему. Бо це справді проблема. Не тільки в нас, але і в росіян ..у жінок всіх пострадянських країн.

Отже, з конкурсантками все ясно, а якщо ж не вийде на сцену та бажана й ідеальна, котра чудово вміє себе подати, то переможниць не буде?

Ну, чому ж… Я вже мав можливість бути у комісії на цьому конкурсі. Вибиратимемо з того, що буде. - чи не вперше пан Юрко посміхнувся.
Це як у ресторані - береш меню і вибираєш з того, що пропонують. Щось тай виберемо. - додає пан Анатолій.

Знаю, що приїзд у Прилуки спричинений не лише конкурсом. Ти вже другий день тут. Був у колонії?

Хочеш, щоб я розповів про колонію? Я не просто був у них. Я саме сюди й приїхав, і в них щодня, зранку до вечора. Я часто до них приїжджаю. Бо я ще й Голова Піклувальної ради Прилуцької колонії і член Громадської Ради при Департаменті з питань виконання покарань. Оце почав їздити ще й в Кременчуцьку колонію теж. Але Прилуцька колонія – це моя рідна установа. Я тут з 1986 року. І персонал, і вихованці довіряють мені . Персонал не раз говорить зі мною про ті проблеми, які є виключно внутрішніми. Часом ми навіть спільно їх вирішуємо. І вихователі часто радяться зі мною. Вислуховую, пропоную свої шляхи вирішення проблем.
Вихованці діляться зі мною іноді найінтимнішим. Бувають й такі хлопці, які спочатку озлоблено насторожені, а наступного ж дня вже кидаються обіймати, як найріднішого давнього друга. От якраз один хлопчина має виходити з колонії в січні. Каже, що боїться. У нього мати й вітчим. Не знає, як бути, як має до них повертатися. Але казав, що хоче довчитися. Залишилось півроку до кінця одинадцятого класу. Хоча признається, що не дуже й вчився. Казав, що хотів би спершу приїхати до мене, але не знає, як це вдасться.

Я йому радив спершу їхати до батьків, а потім приїхати до мене. А щодо закінчення школи, то нехай вибере собі ті предмети, які йому підійдуть для майбутньої професії, і їх вивчає першочергово. Що боятися нічого не треба…

І такі розмови проводжу часто. Приїжджаю сюди, на думку інших, витрачаючи даремно свої гроші і час. Мене інколи називають ніби священиком. В чомусь це правда.

А головне, що мене не розуміють самі прилучани. Я маю на увазі, що знаю досить багато про життя прилучан через робочий колектив колонії. Їх там чоловік біля сотні, то знаю, чим вони дихають. І не в місці роботи справа. Бо ж і двоюрідна сестра Тамара в мене тут живе. За всі роки, здається, тричі я таки виступав у Прилуках. Двічі у міській бібліотеці, і одного разу з групою письменників, які приїхали до Прилук.

Але я знаю і такі Прилуки, які на запитання: "А чому б не запросити на цей великий загальноміський захід Покальчука?" - відповідають: "А нам Покальчука і так забагато."

Я не побоюсь сказати, що є одним з найвідоміших українських письменників на сьогодні. Нас таких в Україні десь не більше, ніж п`ять чоловік. Місто Кременчук мене запрошує на виступи (попри колонію) вже втретє. А Прилукам мене забагато…

Але я вірю, що моя робота, моя творчість, моє слово, ускрізь принесе плоди. Тому не збираюся зупинятися на досягнутому.

"Нам не дано предугадать, / Где наше слово наше отзовется,- / И нам сочувствие дается, / Как нам дается благодать..." - дуетом з паном Анатолієм процитували вони на закінчення розмови відомі слова Федора Тютчева.

Це один із моїх девізів. І я з ним іду по життю.