Неоціненний скарб Леоніда Могучова

Літо 1941-го було чи не найстрашнішим за всю історію для Чернігова. Горів центр міста, палали околиці, а фашистські літаки прилітали знову і знову. І не було порятунку у ще зовсім недавно тихому, провінційному місті. Люди ховалися у бомбо¬сховищах, у власних і сусідських льохах, чимало тікало у навколишні села.
Бомбосховище рятувало, але і тут стіни здригалися від вибухів, особливо коли бомби падали близько. Після чергового нальоту літаків сміливіші люди вихоплювалися назовні, щоб побачити, де горить і чи вціліла власна домівка. Льоня Могучов, худорлявий підліток, дослухався до розмов, аби дізнатися, що робиться нагорі, коли почув крик: “Ваша хата горить!” Рвонувся зі сховища, не думаючи про те, що ворожі літаки ще гудуть над містом. Горіла не тільки його хата, горів цілий квартал. Він встиг заскочити і вихопити з вогню альбом з фарбами, і палаючий дах його будинку впав. Підліток стояв босий на гарячій землі і малював, як горить його єдиний і останній на цій землі дім. Сльози падали на папір, фарби розпливалися. Він додавав туди ще фарби і малював.
Це було перше горе хлопчика, який народився десятим у великій сім’ї. І коли батьки побачили, як гарно він малює, відвели його не тільки до школи, а й віддали в науку до художника Василя Бєляєва, що свого часу закінчив Санкт-Петербурзьку академію мистецтв.
Його батько – Борис Могучов загине на фронті, на фронтах Великої Вітчизняної загинуть чотири старші брати, а в Казахстані помре від ран сестра Євдокія, яка не одного солдата витягла з полю бою і не одному врятувала життя. А коли восени 1943-го до Чернігова увійшла Радянська армія, Леонід Могучов пішов на фронт – йому саме виповнилося вісімнадцять. На його долю випало форсування Дніпра, звільнення від фашистів Білорусії, Прибалтики. Він дійшов до Кенігсберга, маючи не тільки ордени та медалі, а й важке поранення та контузію. На важких дорогах війни був мінером, піхотинцем, де треба – штурмовиком і... художником. Ті фронтові сюжети ще й сьогодні можна побачити на виставках Лео¬ніда Могучова. Але не всі: частина загубилася на військових дорогах, частину подарував друзям, віддав до музеїв. У сорок п’ятому замість домівки його ще на довгих чотири роки відправлять служити на флот, де художник стане тральщиком морських мін.
Повернувся до Чернігова і жив у рідного дядька, який проводжав його на фронт. Працював у судноремонтній майстерні, ходив з паличкою, адже поранені були обидві ноги. Фельдшер майстерні і витяг йому з-під коліна останній осколок. Без наркозу, тільки посадив на стілець і прив’язав руки до спинки. А потім сказав, що Леонід з часом зможе ходити без палички, тільки треба сісти на велосипед і розробляти поранені ноги. Тоді ще художник не знав, що велосипед стане частиною його творчого життя.
Любив малювати пейзажі, але й любив змальовувати храми, які ще поодиноко стояли по селах і в самому Чернігові. Спочатку змалював усі навколишні церкви, вітряки і, де ще збереглися, будинки видатних людей. Потім їхав далі — на Київщину і Західну Україну. І сьогодні серед його малюнків — двісті храмів Закарпаття сімнадцятого – де¬в’ятнадцятого століть, яких уже немає, триста храмів Чернігівщини, зруйнованих часом і людьми. Серед змальованих художником 8500 церков, маєтків, вітряків, фортець Чернігівщини, Галичини, Закарпаття, Вінниччини половина знищена. Тільки папір у кольорах і чорно-білих тонах зберігає пам’ять про ту величезну і втрачену історико-культурну спадщину України. І жодного фотоальбому, жодного видання, де була зібрана хоча б частина безцінної колекції художника. Хоча до нього вже не раз зверталися реставратори, і не одна історична будівля була відновлена за малюнками Могучова.
Свого часу художником зацікавилася Канадсько-українська мистецька фундація, і Леоніда Борисовича було запрошено до Канади. Його виставки пройшли у шести провінціях, він виступав у вузах, зустрічався з багатьма видатними людьми цієї країни. У Канаді було засновано фонд його імені і зібрані чималі кошти, з яких, правда, художнику не дісталося ні копійки. Тільки й того, що випросив частину зібраного на ремонт церкви Параскеви П’ятниці у Чернігові та на відновлення храму святих Михайла і Федора.
Кожен справжній митець мусить жити на цьому світі з терновим вінцем на голові. Без страждань не буває ні художника, ні письменника, ні композитора. Та ще й коли на твоєму шляху були спалені села, обгорілі немовлята, закатовані підлітки. Коли на твоїх очах гинули такі ж, як і ти, вісімнадцятилітні, світ повставав стражданнями народів і людськими муками. Про це важко говорити з Леонідом Борисовичем, бо він закриває очі долонями і плаче — пережите не відійшло з часом і не забулося, повертається, оживає в пам’я¬ті, наче то відбулося вчора. Може, тому що доля протягом усього життя була немилосердною до чернігівського митця. На власне житло так і не вдалося стягнутися. Добре, що батько дружини дав їй у спадок хоча й маленький, але свій куток. Там народилися син і донька. Там і померла уже доросла донька. Там тяжко захворіла дружина, втратила зір, і ось уже дванадцять років цей дім наповнений стражданнями. Леонід Борисович працює у малесенькій шестиметровій кімнатці, сидячи на ліжку. Сам доглядає дружину. А весною впрягається у саморобний плужок, щоб зорати невеличку ділянку землі, з якої годується його сім’я, хоча Леонід Могучов інвалід, і в його посвідченні написано: “Поранений при захисті Вітчизни”, “потребує стороннього догляду”. Під час нашої розмови у хвилину відвертості сказав: “Усе моє життя на сльозах”. Але єдине, за чим він звернувся до влади Чернігова, – допомогти йому з покращенням житла, в черзі на яке стоїть уже не перший рік. І навіть має обі¬цянку ще з 1994 року, підписану тодішнім головою виконкому Чернігівської міської ради народних депутатів В.Косих: “Виконком Чернігівської міської ради народних депутатів повідомляє, що з метою надання можливості для творчості художнику Могучову Л.Б. міськвиконком позачергово виділить його сім’ї квартиру у січні-лютому 1994 року”. На порозі — лютий
2008-го, правда, уже й обіцянок немає. Натомість безнадія за підписом тодішнього начальника управління по обліку і розподілу житлової площі А.Гаруса: “...Дійсно міськвиконком мав намір позачергово поліпшити Вашій сім’ї житлові умови. Навіть був виданий оглядовий ордер на житлове приміщення. Але це суперечить діючому законодавству і опротестовується правоохоронними органами”. Написано у 1996-му. А це – на початку 2007-го: “...Ваше звернення до міського голови розглянуто... Квартирою Вас планується забезпечити відповідно до пільгового списку при наявності житла. Іншого, на жаль, виконком міськради за¬пропонувати не може”. І підпис начальника відділу квартирного обліку Г.Рекрутченка.
Чому тут дивуватися, коли найбіднішим у світі народом править найбагатша у світі влада і найаморальніша. Чи їм до художника, який зберіг для України такий величезний скарб, а сам доживає у бідності, у душевних і фізичних терзаннях, намалював тисячі малюнків і навіть не прийнятий до Спілки художників. Ще б пак: замість сильних світу цього він малював храми.
У Чернігівській школі №1 недавно проходила сто шістнадцята виставка Леоніда Могучова. Сотні малюнків тулилися у невеличкому шкільному залі – історія міста, історія України. Наче й немає у нас театру, кінотеатрів, інших місць, де не треба було б тулити й накладати картину на картину і де б люди могли побачити те, що збереглося лише на картинах Могучова, і відкрити для себе самого художника. І не тільки. А може, спитати у наших обранців, які засідають у міській раді: “А чому у Чернігові немає вулиці імені сім’ї Могучових, шестеро з яких віддали своє життя за Вітчизну, а сьомий не тільки боронив її зі зброєю у руках, а й своїм талантом виборонив у часу та войовничих атеїстів величезне багатство, з якого починається кожна нація?”