Знайдені завдяки «Сіверщині»

Дзвінок редактора часопису був для мене дуже приємною несподіванкою — виявляється, мене розшукує моя троюрідна сестра Ніна.
Вчителька іноземної мови з Прилук Ніна Кочубей побачила мою останню публікацію у «Сіверщині». Відразу подумала: «Та це ж, мабуть, мій брат Сергій!» І зателефонувала редакторові.
Відразу ми зв’язалися, і радості не було меж. Завдяки тому, що ми є передплатниками такої уважної до людських доль газети, відновилися загублені у просторі і часі наші родинні зв’язки. Якщо бути точним, то я знайшов не одну, а двох сестер! Олена Миколаївна, кандидат філософських наук, викладає у Запорізькій державній інженерній академії.
Чому ми так зраділи? Адже трапляється у людей, що й з ближчою ріднею «глеки б’ють» і навіть не вітаються. Але, поживши трохи на світі, ми, на жаль, більше звикаємо до втрат і самотності. Тому й радіємо так живій душі, відвертому спілкуванню, розділеним думкам. А у нас з Ніною і Оленою ще, мабуть, і особливий випадок.
Ніна і Олена є жіночою гілочкою на родинному дереві Горбенків, як і їхня мати, моя тітка Ольга Василівна Кіндратець, залишаються берегинями нашого роду.
Походимо ми з одного із наймальовничіших куточків Срібнянщини і Чернігівщини — села Сокиринці. Тут — незамулене джерело української мови, тому й люди балакають, мов співають, а співають — наче солов’ї виводять. Були тут багатство і щастя наше — воля козацька на споконвічній українській землі, яку оспівав і в якій упокоївся кобзар Остап Вересай. Його бачили і чули наші пращури.
У ХVІІІ столітті вільні хлібороби і гречкосії стають кріпаками, а багате козацтво спокушається службою московському царю. У 1717 р. с.Сокиринці гетьманом Скоропадським було віддане прилуцькому полковникові Гнатові Галагану.
Своєю кмітливістю, потягом до грамоти, хистом до малювання наші пращури-Горбенки сподобалися Галаганам. Тому і вільну від кріпацтва вони отримали ще до реформи 1861 року і започаткували покоління земських лікарів і вчителів.
Наш прадід Дмитро Мусійович дав рясне коріння: вісім хлопців-козаків і двоє дівчат. А прабабуся Марія Павлівна походила з багатого козацького роду Лозових. Хоч і десять дітей мала, а вдовою залишилася зовсім молодою, бо тоді дівчат рано заміж віддавали. Була владною, слів на вітер не кидала. Заохочувала до мистецтва, а головне, щоб усе вміли робити своїми руками.
Мій дід Іван Дмитрович обрав шлях земського вчителя. Близько 1904 року доля закинула його до Дроздівки (нині — Куликівський район). У 1910 році тут було відкрите вище початкове училище. Працював він завідувачем навчальної майстерні. Про речі, зроблені його руками, ходили легенди. Про замки із дзвіночком, про моторний човен, який, щоправда, дуже гарно перекидався під веселий регіт сільських хлопчаків. Мав він запатентований виріб, що звався «Дроздовский кочкорез».
Потім світ став дибки. Інтелігент щонайменше у трьох поколіннях не вписувався у пролетарську схему місцевих більшовиків, а ексклюзивні, як зараз кажуть, витвори його рук згребли в одну купу до створюваної Куликівської МТС. Там вони і «розчинилися». Втомлений морально і фізично тиском, переслідуваннями, Іван Дмитрович повернувся з родиною до рідної Срібнянщини. У 1933-му у пошуку хліба він помер неподалік Прилук від голоду і бронхіальної астми.
Самобутнім і талановитим художником був Василь Дмитрович Горбенко, дід Ніни і Олени. Ті, хто бачили його роботи, радили йти до академії мистецтв. Але дух практицизму родини, а потім радянсько-колгоспний «рай» підтяли крила мрії.
Відродження нашої гілки роду йшло у наступних поколіннях. Чудовою вчителькою стала моя тітка Ольга Василівна Горбенко, а мій батько Василь Іванович розпочав свою викладацьку діяльність на кафедрі хімії природничого факультету Ніжинської вищої школи (нинішній Ніжинський університет) ще у 1935 році. Хімік-методист, 100-річний ювілей якого відзначили у 2007 році, підготував цілі покоління вчителів і сам належить до школи відомого ленінградського методиста А.Смірнова.
Про своїх сестер я вже сказав. Хист до живопису і ліплення успадкували мої сестри, особливо Олена Миколаївна. Ну а я малюю пером, тобто став журналістом. Думаю, читачам зрозуміло, чому так важливо нам було знайти одне одного. І за це ще раз величезне спасибі «Сіверщині».

Сергій ГОРБЕНКО,
член Національної спілки журналістів України.
смт Куликівка.