Ностальгія в часи перемін

Нотатки з районного свята на честь ювілею області
Це цікаве свято провели Куликівська районна адміністрація і районна рада. Цікавою була вже сама ідея: свято району на честь 75-річного ювілею Чернігівської області. Я навмисне поцікавився у керівників району: може, це була така вказівка з обласної держадміністрації — провести такі акції? У цій вказівці теж не було б нічого поганого. Але мене запевнили, що це була власна ініціатива. Охоче вірю. У моєму рідному невеликому районі завжди вміли підігрівати (в хорошому сенсі) місцевий патріотизм. І район цей живе й міцно тримається посередині поміж Черніговом і Ніжином ось уже майже 85 років (на той рік цей ювілей), за винятком чотирьох років на початку 60-их, коли при веселому Микиті Хрущову й не такі експерименти проводили, а не те що укрупнення районів.
Отож на цьому цілоденному святі, епіцентром якого стало велике дійство в районному будинку культури, весь час підкреслювалося, що район — часточка ювілярки-Чернігівщини і часточка незалежної України. І все ж це було насамперед вшанування достойних людей району, цікава оповідь про Куликівщину. А найбільше йшлося про останні років 30. Так уже вийшло, і невипадково. Бо ця історія була, так би мовити, — живцем. Річ у тім, що до залу запросили людей, які «гриміли» тоді, три десятиліття тому, на всю область, а то й Україну. І дали їм слово. І лунали спогади. Я й сам мимохідь перенісся в ті роки, коли, будучи молодим журналістом райгазети «Поліська правда», з ранку до ночі гасав по району, писав про все на світі і насамперед про оцих людей.
Всіх постаралися пригадати, нагородити, привітати словом і піснею. Звичайно, урочистість чимось нагадувала колишні партійно-радянські активи. А куди подінешся? Тому, впереміжку з гарними словами про незалежну Україну, звучали поздоровлення з «післязавтрашнім Днем народження комсомолу», наступним 90-річчям Жовтневої революції. Бо й ті, що виступали, були значною мірою учасниками тих партактивів: секретарі райкому Компартії, голови райвиконкому, голови колгоспів. А колгоспи ж які були! Я про назви. Не полінуюся нагадати. Аж два мали ім’я Лєніна, а ще — імені Жданова, Орджонікідзе, Калініна, а ще — «Зоря комунізму», «Більшовик», «Комінтерн» («Комуністичний інтернаціонал» — якщо хто забув). Ностальгія за славним минулим подавалась у контрасті із заплутаним сьогоденням. Чи вже, скоріше, «поруйнованим і розваленим за останні 16 років». Так і чулося між рядками, чи то пак, словами: «Ось вам і незалежність».
Ну що тут скажеш? Коли колишні голови говорили про те, що родючі колись поля заростають бур’янами, то сказати нічого. Все правда. Навіть не бур’янами, а подекуди вже й чагарником, ба, навіть молодим ліском — скоро можна буде вести лісозаготівлю. Причому це навіть понад загальнодержавною автотрасою між Черніговом і Куликівкою. Коли говорили про неопалювані, напіврозвалені будинки культури, бібліотеки (колись — чудові), про закриття медпунктів, шкіл, дитсадків у селах (було 17, зосталось майже нічого) — все це теж правда. Але це якась однобока правда. Бо є й інша. Це коли мало не половина школярів ходять з мобільними телефонами (не знаю навіть, добре це чи погано?). Коли люди вдягаються абсолютно так, як у столиці. Коли мало не половина людей побували за кордоном, бодай навіть з торбами. Коли в Куликівці мало не щомісяця відкриваються нові магазини. А в цих магазинах стоїть така побутова техніка, такі телевізори, комп’ютери, холодильники і пральні машини, що дух перехоплює. І хтось же все це купує, якщо завозиться, якщо відкривають цілі магазини. Не одні ж мільйонери й олігархи, нехай навіть районного ґатунку.
То як же б його сумістити ці дві правди, чи дві половинки одної? Звичайно, можна не поспішати брати на віру ностальгійні роздуми колишніх партноменклатурників чи колгоспної еліти. А серед почесних гостей свята був, наприклад, такий відомий земляк, як Віталій Андрійович Масол. Так, той самий — двічі прем’єр-міністр України. І все ж, істини ради, я хочу погодитися з тими добрими словами, які сказали на святі на адресу цих людей. Незалежно від посади — перший секретар райкому, голова райвиконкому, представник Президента України, голова районної держадміністрації — цим людям було довірено найважче — керівництво і відповідальність. За різних часів і при різних системах. І нам зараз, у нашій Україні, в непрості часи перемін треба б спокійно розібратися в нашій історії. Який час зараз? Це коли нинішні молоді й енергійні керівники району бідкаються (може, й резонно) про «відсутність важелів впливу» на районні кадри. І які бували часи до цього? Це коли один із попередніх керівників району, говорячи про важелі, пригадав колишнє: «Якщо хтось чогось не виконує, його не буде». Дякувати Богові, «не буде» — в розумінні на посаді, бо йшлося про 70-ті. А років за 40 до цього людини могло б «не бути» і в прямому розумінні. Все це — теж наша історія.
Тому не варто так уже ідеалізувати славне колгоспно-радянське минуле одного з кращих районів області 70-их років. Як і загалом те минуле. Так, були рекордні врожаї і надої. Але було стільки й безглуздя в тому ж сільському господарстві, починаючи з хрущовської «кукурузації», і потім — хімізація, меліорація, концентрація, спеціалізація та інші «зації». І в блаженні часи «розквіту застою» тривало знущання над селом. У моє рідне село Авдіївку лише на 52-му році радянської влади провели електрику. Лише на 72-му її році підключили газ. Це при тому, що вже кілька десятиліть попід селом пролягав потужний газопровід, який качав газ із Західної України на Москву. Наочніше буде сказати так: газ провели в село аж через кілька років після смерті Брежнєва, правління якого дехто по сьогодні згадує з такою ностальгією.
Так що не треба блаженно зітхати за тими часами, а тим паче — автоматично переносити колишні рецепти на сьогодні.
І все ж… Щось таки є у тих рецептах і тій ностальгії. Тому мені видалося цікавим і продуктивним бажання старих керівників і нинішніх молодих пошукати разом якусь золоту середину. Старим кадрам (і керівникам, і простим трудівникам) з того недавнього минулого непросто усвідомлювати: в Україні переміни. Але й теперішнім людям непросто усвідомити, чому вони такі важкі, ці часи перемін. Чому треба розвалювати, щоб потім робити наново? Чому приватизація обертається прихватизацією? Чому не захищені найзнедоленіші? Чому першу в районі Героя Соціалістичної праці Марію Гнатівну Вакулу торік забули привітати з 80-річчям? Радянська Золота Зірка й орден Леніна завадили? Може, хтось колись і прагнув зобразити з жінки комуністичного кумира, але у неї мало не 70 років трудового стажу. Колишня ланкова і далі живе у своєму селі Горбове, лише торік перестала тримати корову, але тримає 60 соток городу, допомагає своїм міським дітям і онукам. До речі, Зірку Героя, орден і ще багато державних нагород кілька років тому у жінки нахабно викрали злодії з хати. Знову — чому це так?
Що хочу сказати цими замітками? У нас була єдина історія — така, яка була. Вона безперервна, при всій бурхливості перемін. Давайте залишимо в минулому все помилкове і збережемо мудре, будуючи достойне України життя.