40-річчя прилуцької трагедії

Почати розповідь про те, що сталося чотири десятиліття тому (а точніше – на початку жовтня 1967 року) у приудайському місті, можна за традиціями казок. Пам’ятаєте: жили-були дід з бабою… Щоправда, у нашому випадку фігуруватимуть люди, що віком підходять під визначення внуків. І ще одна суттєво відмінна від казкових деталь. Вигадані народною фантазією історії зазвичай закінчуються щасливо. У нас вийшло навпаки: головний герой гине, а група неголовних потрапляє за ґрати. Що ж, скаже хтось із читачів: усе-таки справедливість перемогла. Винні у трагічному розвитку подій покарані. Ні, покарані були не винні у смерті, а ті, котрих та смерть обурила і котрі наважилися те обурення висловити публічно…
Танці до упаду?
Якби ж то знали Микола і Анатолій, чим може закінчитися їхня недільна мандрівка на танці, до кінця днів своїх не наближалися б до танцмайданчика. Але вони не знали…
Спробуємо відтворити (наскільки це можливо за умови мінімальної кількості свідків, котрі до того ж не завжди і не до кінця були відвертими з журналістом), що ж сталося у першій декаді жовтня 1967 р. у Прилуках. Значною мірою допомогти можуть документи, але службові особи, які стоять на сторожі секретності певного роду документації, попередили, що прізвищ людей, які в документах згадуються, в жодному разі називати не можна. Ні, то й ні. Зрештою, для з’ясування суті не так уже й важливо, сталася трагедія з Петром чи з Іваном. Головне, що самого факту ніхто не міг заперечити. Хоча мінімізувати його значення дехто намагався…
До речі, коли автор цих рядків поцікавився, чи й керівників області та України – людей абсолютно публічних і всім відомих – треба засекречувати, у відповідь не почув, а тільки побачив усім зрозуміле знизування плечима. Мовляв, не про них мова. Йдеться саме про безпосередніх учасників подій. І остання з попередніх зауваг. Автор не давав обіцянки не цитувати опублікованих матеріалів і відразу хоче подякувати тим, хто намагався пролити світло на вказані події раніше. Зокрема це стосується газети "Світанок над Удаєм", на сторінках якої у березні 1994 В. Лабазов опублікував статтю "Погром". Окремі моменти з неї допомогли нашій публікації з’явитися на світ.
Отже, згадані танці 1 жовтня 1967 року у Прилуках закінчилися бійкою. Результатом її стало затримання Миколи і Анатолія співробітниками Прилуцького міськвідділу міліції. Анатолій через три дні повернувся додому, а на четвертий день рідним Миколи запропонували забрати його… тіло з моргу.
Похорон-
демонстрація
8 жовтня 1967 у Прилуках відбувся чи не найрезонансніший похорон за останні десятиліття минулого сторіччя. Кажуть, що сестра загиблого під час похорону сказала: "Ходімо подивимося останній раз на твоїх убивць…"А процесія ішла з боку Кустівців до міського цвинтаря (на сьогодні уже закритого – авт.). Біля міського відділу міліції від похоронної процесії відділилася група осіб, котрі почали кидати каміння у вікна міліцейського приміщення. Так говориться у різних доповідних записках, які направляли у партійні органи правоохоронці. До речі, цифри у тих доповідних не завжди збігаються. В одній сказано, що було пошкоджено три автомашини, в іншій – спалено чотири. Про те, що киданням каміння у вікна справа не обмежилася, свідчить і те, що було розбито кілька дверей, телефонних апаратів, столів, стільців. Одні підкреслювали, що люди спрямовували свій гнів тільки на міськвідділ, працівники якого затримали покійного і його двоюрідного брата Анатолія, а в інших сказано, що постраждало ще й кілька вікон райвідділу, який розташовувався через дорогу від міськвідділу (зараз у Прилуках функціонує об’єднаний міськрайонний відділ міліції – авт.).
Такі розбіжності виникають ще й тому, що події відбувалися не одномоментно. Почалися під час проходження похоронної процесії, продовжувалися з інтенсивністю, що наростала, увечері того ж дня. Ось як розповідає про це один із комсомольських активістів міста Прилук того часу Борис С. "Молодь до міськвідділу увечері підійшла. Бачив, що хтось підносив самогонку. Підігріті нею і почали бити шибки. Заблокували у відділі оперативну групу. На подвір’ї почали щось палити… Викликали пожежників. Загасили вогонь. Водою і людей охолодили. Допомагали в цьому військові. А на перехресті центральної вулиці, яка тоді називалася іменем Леніна, було ввімкнено потужний прожектор, що освітлював місце події. Служби фіксували все на плівку… Вночі натовп розійшовся. А на ранок вікна вже були засклені. А з Києва на бронетранспортерах прибув взвод внутрішніх військ. Дехто говорить про те, що в місто ввели танки. Не було танків – були бронетранспортери… А потім був судовий процес. Хто потрапив в об’єктив – той і пішов під суд. Толя К. (уже покійний) був засуджений, бо на плівці його впізнали в епізоді, коли перекидали міліцейську машину".
Один із засуджених отримав 6 років ув’язнення за слова: "За що ж тебе, Колю, комуністи вбили?" Частина затриманих міліцією відбулася кількадобовими арештами за дрібне хуліганство. Але 11 осіб були засуджені на різні строки ув’язнення – від року до 8 років. Так за події, спровоковані міліцією, покарали людей напередодні головного радянського свята – чергової (п’ятдесятої, тобто ювілейної) річниці Жовтневої революції.
Що ж там
усе-таки було?
Бійка на танцях справді виникла. Але з чиєї вини? Сьогодні навряд чи хтось зможе достеменно довести. Головне ж, що навряд чи хто й захоче тим займатися. Кажуть, що Микола, якого формально визнали головним винуватцем, взагалі був не заводієм, а розбороняв бешкетників. Але міліція затримала саме його з двоюрідним братом. Причому вже не безпосередньо біля танцмайданчика, а на одній із ближніх вулиць. І що нібито в нього була холодна зброя – шматок металевого троса чи ланцюга. Чинив спротив працівникам міліції, один з яких кулаком (саме так і написано доповідній – авт.)
ударив його в ліве око. А ще кажуть, що ховали Миколу вже без лівого ока взагалі. І що тіло було в синцях. Зафіксовано і той факт, що затриманий був у стані легкого алкогольного сп’яніння, тобто випив, може, кухоль пива…
Зафіксовано й те, що Микола скаржився на погане самопочуття працівникам міліції, які викликали до нього швидку медичну допомогу. На виклик приїхав фельдшер… Госпіталізувати хворого не визнав за потрібне. Наступного дня все-таки Миколу забрали до лікарні. Рідним про це не повідомили. Помер Микола від "гнійного менінгіту, що розвинувся в результаті перелому… кістки" біля лівого ока.
Припустивши, що помер справді злісний хуліган, не можна обійти мовчанням факт перевищення своїх обов’язків працівниками міліції, службової і професійної недбалості медпрацівників. Не називаємо їхніх прізвищ. Не будемо навіть називати тих, хто й сьогодні цю подію волів би замовчати.
Напередодні 40-річчя погрому у Прилуках автор цих рядків звернувся до кількох високопоставлених у минулому працівників міліції навіть не з проханням оцінити дії своїх колег, а просто зробити спробу відповісти на запитання, винесене в підзаголовок: що ж там було? Полковник міліції у відставці, який, до речі, свого часу плідно співпрацював із пресою, пославшись на погану пам’ять, порадив звернутися до іншого відставного полковника, який на той час був одним із керівників обласної міліції і "два місяці просидів у Прилуках, наводячи порядок".
"Навіщо про це говорити? — почув автор питання замість відповіді на своє прохання прояснити ситуацію. — Може, й не треба було затримувати, але писати про це теж не треба". Звернувшись ще до одного старшого офіцера міліції, отримав обнадійливе: "Так я ж там був. Відрядили нас із Чернігова". Домовилися про зустріч. Та варто було мені ввімкнути магнітофон, як співрозмовник вирішив зателефонувати комусь із нинішніх міліцейських начальників. Після короткої телефонної розмови він відразу ж втратив інтерес до журналіста, якому спершу погодився допомогти встановити істину.
Від нього вдалося довідатися тільки те, що потрапив у Прилуки на другий день після події. Причому чисто випадково. Працював в обласному центрі. У вихідний вийшов прогулятися на Вал, де його й запримітив черговий по облуправлінню охорони громадського порядку (так тоді називалося управління внутрішніх справ, яке розміщалося у нинішньому приміщенні істфаку Чернігівського педуніверситету – авт.). Запримітив і відразу ж включив до групи, що поїхала допомагати прилуцьким колегам. Уже сама терміновість такого заходу свідчила про серйозність ситуації. Але "я тільки в охороні громадського порядку брав участь. Коли приїхав, там уже нічого не було. Там уже був полк внутрішніх військ із Києва. А ми тільки патрулювали. Жодного випадку, щоб хоча на дрібне хуліганство тягнув, не зафіксували…".
Хто ми нині?
Я не маю права ні в чому звинувачувати згаданих вище співрозмовників. Вони вже не службові особи і ніякої інформації журналістові давати не зобов’язані. А пам’ять кожного може підвести. Особливо після телефонних перемовин із начальником, якому ти зараз безпосередньо і не підпорядкований. Люди в погонах, навіть знявши ті погони, відчувають на плечах їхню вагу…
Виникли проблеми і з отриманням дозволу на ознайомлення з архівними документами. На справах, що стосувалися фактів хуліганства у Прилуках у жовтні 1967, як і на багатьох інших, стоїть гриф "Видачі в читальний зал не підлягають". Поставлений у дуже давні часи, бо штемпель вказує на заборону так званою "общепонятною", а не державною мовою. І все ж до того наказу сучасні службовці прислухаються. Кажуть, що розсекречуванню окремі документи підлягають лише через 75 років після "закритих" у них подій. І цих службовців можна зрозуміти. Навіть якщо керуються вони не законом, а підзаконними актами. Прикро тільки було почути з вуст посадовців, що "нічого особливого у Прилуках тоді не було, хуліганство звичайне". Даруйте, про звичайне хуліганство перший секретар Чернігівського обкому Компартії Микола Борисенко писав доповідну на ім’я першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста? З приводу звичайного хуліганства вели мову на спеціальному зібранні міського партійного активу у Прилуках? Активу, який рекомендував створити спеціальні бойові загони на чолі з комуністами на підприємствах міста для підтримання громадського порядку?
Одна з прилучанок, до якої я звернувся з проханням пригадати жовтневі події 1967, наївно порекомендувала мені почитати газети тогочасні. Читав. Більше того: одну з таких газет робив. Ще більше – відповідав у ній за висвітлення правоохоронної тематики. Але, не довіряючи власній пам’яті (раптом вона в мене така ж коротка, як і в згаданих вище без вказування імен офіцерів міліції), перегортав підшивку "рідної" газети. Жодної згадки про надзвичайну подію. Зате трудових рапортів на честь 50-річчя революції – море. Виходить, що область, як і вся країна, весь колишній Радянський Союз, тільки про те й думали, як би порадувати загал своєю відданістю ідеалам комунізму, який обіцяли збудувати, правда, тільки "в основному" до 1980 року. Схоже, що смерть одного з будівників (Микола працював водієм в автопідприємстві) не повинна була псувати загальної картини трудового ентузіазму. Може, декому й сьогодні хотілося б бачити у пресі подібні рапорти на честь уже
90-річчя жовтневого перевороту?
Були у процесі підготовки цього матеріалу прямі питання до автора: "Навіщо це? Когось із родичів стосується?" Відповідав приватно, відповідаю й публічно: це потрібно для того, щоб люди знали правду. Навіть гірку. У процесі підготовки матеріалу до друку вирішив завітати до музею міліції області. Я не дуже сподівався, що знайду там щось про тему, якою зацікавився, але все-таки… Керівник музею Микола Савченко, якого пам’ятаю ще за часів його служби в органах внутрішніх справ, охоче показував стенди, експонати яких розповідали про славних земляків-правоохоронців. Про історію сорокарічної давнини, яка сколихнула не лише Прилуки, область, але й усю Україну, у музеї не знайшов навіть згадки, що й дало мені підставу зробити невтішний висновок. Усе, що експонується в музеї, — правда, але не вся правда. Напівправда ж часом буває страшнішою за брехню.
Олександр ОЛІЙНИК.