Віктор Мироненко: «Президент США Рейган переплутав радянський комсомол з італійською мафією»
Громадська і політична кар’єра нашого земляка Віктора Мироненка була просто фантастичною. У 30 років очолив комсомол України, у 33 – комсомол Радянського Союзу. До речі, ці 4 роки його керівництва 42-мільйонним комсомолом припали на пік того, що було названо перебудовою, – спроба демократа й ліберала Михайла Горбачова разом зі своїми однодумцями якось реформувати радянську комуністичну імперію, як того вимагав кінець ХХ століття.
Ці роки Віктор Мироненко вважає зоряним часом свого життя. У чому я його повністю розумію. Адже й сам високо ціную той час, що приніс свободу духу у затхлу суспільну атмосферу. Незалежно від того, хто що там планував, прагнув і що врешті вийшло. Можна сперечатися з Віктором Івановичем стосовно того, чи розпад СРСР і незалежність держав, у тому числі нашої, — наслідок десятиліть чи й століть національно-визвольної боротьби, чи щасливий збіг обставин. Але в нашій бесіді мені важливо було те, що ця цікава, ерудована людина в бурхливі часи перебувала, діяла в самісінькому епіцентрі подій.
Віктор Мироненко відтоді так і мешкає у Москві. Плідно працює як викладач, історик. І не пориває зв’язків з Україною, рідним Черніговом, де має оселю, де буває кілька разів на рік, часом подовгу. Він активно працює в царині розвитку нормальних українсько-російських контактів. Співпрацює в громадській роботі з Горбачовим. Давно прагне умовити його на візит до Чернігова. Тим паче, що не лише покійна Раїса Максимівна, а й сам Михайло Сергійович, виявляється, має якісь давні українські, чернігівські корені.
— Вікторе Івановичу, а як стають першим секретарем ЦК комсомолу?
— Це водночас елемент закономірності і випадковості. Я пам'ятаю день, коли нас приймали в піонери, біля Валу в Чернігові, там, де раніше стояв пам’ятник Сталіну. Для мене це було дорослішанням, визнанням. Так само сприймав день вступу до комсомолу.
Але потім усе було дуже складно. Я розвивався як людина творча, займався живописом, поезією. Тому, чесно кажучи, не тягло на комсомольську, політичну роботу.
Але 1973 року я перевівся з Ніжинського до Чернігівського педінституту. Секретарем комітету комсомолу тут був Віталій Куций, нині покійний. Дуже цікава людина, інтелектуал. І навколо нього теж зібралися цікаві люди з неординарним мисленням. Мене обрали заступником секретаря інститутського комітету комсомолу, згодом, після того, як пішов Куций, я очолив комсомол вузу.
Потім я закінчив вуз, відслужив в армії, працював викладачем в інституті. І сталося так, що мене мало не змусили знову повернутися на комсомольську роботу. Обрали першим секретарем Новозаводського райкому комсомолу Чернігова. Втішав себе тим, що це ненадовго. Новозаводський район — індустріальний. А я, інтелектуал, почувався тут не в своїй тарілці. І коли через рік мене запросили в обком комсомолу секретарем по ідеології, я погодився. А ще через рік перший секретар ЦК комсомолу України Анатолій Корнієнко, людина, яку я дуже поважав, запросив у Київ, на посаду завідувача відділу пропаганди, агітації, культмасової роботи. Потім — ротація кадрів. 1983 року Корнієнко йде на партійну роботу в Тернопіль, а я стаю першим секретарем ЦК комсомолу України.
Пам’ятаю свою співбесіду перед цим з Володимиром Васильовичем Щербицьким. Я довго готувався до неї, переживав. І ось заходжу. Сидить сива поважна людина. Подивився уважно на мене. Ці очі я потім побачив на пам’ятнику на його могилі. Там, у тих очах, і нерозуміння, і віра, і відчай. Так от, найперше запитання, поставлене Щербицьким, було таке: «Хлопче, а ти українську мову знаєш?»
— Вибачте, він запитав російською мовою чи українською?
— Звичайно ж, українською. Кажу йому: «Завдяки Ніжинському педінституту знаю». Він у відповідь: «Тоді все добре. Інше не має такого значення». І додав: «В Україні перша особа лише дві проблеми не може передавати нікому – кадрове питання і національне».
Через три роки, 1986-го, коли починалися великі кадрові переміни, мене обрали першим секретарем ЦК комсомолу Союзу. Досить несподівано для багатьох, адже ця посада завжди була ніби «закріплена» за Москвою. Уявіть, на першому ж з’їзді ВЛКСМ, який я проводив, уся московська делегація проголосувала проти мене. Але потім ми таки порозумілися.
— Тим не менше, 1990 року Ви пішли з посади лідера комсомолу Союзу.
— Так, пішов. Бо втратив відчуття мети. 1986 року я розумів, що ми хочемо робити, чого прагнуть Горбачов, інші реформатори. Але на початку 90-их з’явилося відчуття, що ми збилися з курсу. Не була реалізована моя ідея щодо докорінної реорганізації комсомолу. Я пропонував повернутися до витоків. Комсомол виник як організація бідної молоді, щоб допомогти їй розвивати свою особистість. Не ідеологія, не «побудова комунізму» чи ще чогось, а розвиток особистості! Ось що я запропонував комсомолу.
— У комсомолу дійсно був великий потенціал?
— Такої колосальної за масштабом організації не було і не буде. Одна деталь. Коли я передавав справи, то тільки на депозитному рахунку в комсомолу було півтора мільярди доларів США, якщо перерахувати на цю валюту. Спортивні комплекси, туристичні бази, Палаци піонерів, Палаци культури, молоді, бюро міжнародного туризму і багато-багато іншого — ось що таке тодішній комсомол. Але минув лише рік, і 1991-го комсомол саморозпустився.
— Що сталося з його колосальним майном?
— Його поділили, причому справедливо, між усіма республіканськими організаціями, пропорційно членам ВЛКСМ. Але потім це майно… зникло.
— Так само, як і знамените «золото партії»?
— З приводу «золота партії» можу пригадати зустріч з отим знаменитим Кручиною, керуючим справами ЦК КПРС. Приходжу до нього зі своїми грандіозними комсомольськими планами, зокрема стосовно науково-технічної творчості молоді. Пропоную якось пустити наші величезні кошти в обіг, на добрі справи. Кажу: як же так, у нас лежить мільярд доларів без діла. А він на мене подивився й каже: «А у мене лежить 10 мільярдів».
— То все-таки майно комсомолу куди поділося?
— Розікрали. Називалося це «приватизацією». Як і все інше.
Коли я йшов з комсомолу, вперше посварився з Горбачовим. Він ніяк не хотів, щоб я йшов. Умовляли залишитися й мої однодумці. Але я сказав твердо: йду, бо ті ідеї, які я пропоную, не знаходять підтримки. Хоча чимало й вдалося. Комсомол усе менше нагадував «привідний ремінь» партії, як його називали, а поступово перетворювався на нову молодіжну організацію. Залишалося зробити кардинальний крок — перейменувати комсомол, який ми 4 роки демократизували. Але це виявилося непотрібним, не вкладалося в голови ортодоксам у партії, які не визнавали жодних змін. Не потрібно це було і так званим новим «демократам», які йшли, щоб ділити комсомольське майно.
— Ви можете назвати конкретні форми демократизації комсомолу?
— Можна стільки назвати! Пригадайте хоча б молодіжну телевізійну програму «Погляд». Пригадайте тогочасну «Комсомольську правду». Вже не кажучи про «Московський комсомолець». Або Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Пхеньяні, коли ми прагнули якось демократизувати навіть Північну Корею. Або перша зустріч американської і радянської молоді 1988 року у Філадельфії. Це після відомих телемостів між СРСР і США. Ми привезли два величезних літаки, 600 представників нашої молоді. Якраз на екрани США вийшов доволі антирадянський фільм «Червоний світанок». А тут, уявіть, йдуть по вулиці Філадельфії молоді хлопці у формі офіцерів Радянської Армії. Ми привезли туди молодих віруючих різних конфесій. А пригадайте, як виникли Центри науково-технічної творчості молоді. Тисячі молодих людей долучилися до науково-технічної творчості.
— Коли Ви вперше побачили Горбачова?
— 1984 року, на комсомольському активі у Москві. У президії сиділо двоє — Романов і Горбачов, секретарі ЦК КПРС. Пам’ятаю, як мене вразила різниця між ними. Романов — це був бюст, монумент. Він сидів бронзово, закам’яніло, на обличчі — нічого. І поруч — живий, цікавий Горбачов, який щось коментує, слухає, сміється. Враження було колосальне. Витоки перебудови — в чисто людському факторі.
Якось, вже набагато пізніше, я запитав Горбачова: «Михайле Сергійовичу, яке політичне рішення за всю Вашу кар’єру Ви б назвали найголовнішим?» Знаєте, про що він розповів? Про перший свій день, коли його обрали Генеральним секретарем ЦК КПРС. У них з дружиною Раїсою Максимівною була традиція: де б не жили, але щовечора 5 — 6 кілометрів прогулювалися пішки. Так от того вечора, після обрання, вони обговорювали не високу політику, а те, як тепер житимуть далі. Адже віднині багато чого «за протоколом» ставало неможливим. «Так от, ми вирішили: будемо ходити щовечора й далі, і це було наше найважливіше рішення», — розповів мені Михайло Сергійович. У цьому — весь Горбачов. Людина. Ось у цьому, як на мене, була ідея перебудови: повернутися до людськості, до нормальності.
— Але несподівано все завершується не трансформацією СРСР, а його розпадом. Трагічні події в Тбілісі, Вільнюсі, Баку, де було жорстоко придушено акції протесту проти СРСР, демонстрації за незалежність. Що це починалося?
— Починалася боротьба, і дуже серйозна. Пригадую 1986 рік, ХХVІІ з’їзд КПРС, перший, котрий Горбачов проводив як керівник партії. Зібралася вся союзна номенклатура. Вони боготворили свого Генсека. Всі його ідеї щодо демократизації Союзу їм подобалися. І так було до 1989 року. Тоді відбулися перші альтернативні вибори народних депутатів СРСР. І ось Горбачов цими виборами порушив багатовіковий алгоритм стосунків між царем і боярами. Абсолютизм. Бояри, дворяни, партійна номенклатура, олігархи — не має значення, як вони звуться. Вони погодилися: нехай буде один цар, абсолютний владика, а ми — його слуги. Але на місцях ми будемо правити. І це працювало безвідмовно, століттями. І раптом Горбачов пропонує: люди обирають тебе, місцевого правителя. Ти тепер залежиш не від царя, а від людей. І тебе можуть не обрати. Вони, місцеві правителі, зрозуміли це лише на тих перших виборах, коли сотні їх не були обрані в депутати. Члени Політбюро не були обрані! Цього, цієї системи відповідальності перед людьми, номенклатура не могла допустити. Тим більше, що відчули гроші!
Бесідував
Ці роки Віктор Мироненко вважає зоряним часом свого життя. У чому я його повністю розумію. Адже й сам високо ціную той час, що приніс свободу духу у затхлу суспільну атмосферу. Незалежно від того, хто що там планував, прагнув і що врешті вийшло. Можна сперечатися з Віктором Івановичем стосовно того, чи розпад СРСР і незалежність держав, у тому числі нашої, — наслідок десятиліть чи й століть національно-визвольної боротьби, чи щасливий збіг обставин. Але в нашій бесіді мені важливо було те, що ця цікава, ерудована людина в бурхливі часи перебувала, діяла в самісінькому епіцентрі подій.
Віктор Мироненко відтоді так і мешкає у Москві. Плідно працює як викладач, історик. І не пориває зв’язків з Україною, рідним Черніговом, де має оселю, де буває кілька разів на рік, часом подовгу. Він активно працює в царині розвитку нормальних українсько-російських контактів. Співпрацює в громадській роботі з Горбачовим. Давно прагне умовити його на візит до Чернігова. Тим паче, що не лише покійна Раїса Максимівна, а й сам Михайло Сергійович, виявляється, має якісь давні українські, чернігівські корені.
— Вікторе Івановичу, а як стають першим секретарем ЦК комсомолу?
— Це водночас елемент закономірності і випадковості. Я пам'ятаю день, коли нас приймали в піонери, біля Валу в Чернігові, там, де раніше стояв пам’ятник Сталіну. Для мене це було дорослішанням, визнанням. Так само сприймав день вступу до комсомолу.
Але потім усе було дуже складно. Я розвивався як людина творча, займався живописом, поезією. Тому, чесно кажучи, не тягло на комсомольську, політичну роботу.
Але 1973 року я перевівся з Ніжинського до Чернігівського педінституту. Секретарем комітету комсомолу тут був Віталій Куций, нині покійний. Дуже цікава людина, інтелектуал. І навколо нього теж зібралися цікаві люди з неординарним мисленням. Мене обрали заступником секретаря інститутського комітету комсомолу, згодом, після того, як пішов Куций, я очолив комсомол вузу.
Потім я закінчив вуз, відслужив в армії, працював викладачем в інституті. І сталося так, що мене мало не змусили знову повернутися на комсомольську роботу. Обрали першим секретарем Новозаводського райкому комсомолу Чернігова. Втішав себе тим, що це ненадовго. Новозаводський район — індустріальний. А я, інтелектуал, почувався тут не в своїй тарілці. І коли через рік мене запросили в обком комсомолу секретарем по ідеології, я погодився. А ще через рік перший секретар ЦК комсомолу України Анатолій Корнієнко, людина, яку я дуже поважав, запросив у Київ, на посаду завідувача відділу пропаганди, агітації, культмасової роботи. Потім — ротація кадрів. 1983 року Корнієнко йде на партійну роботу в Тернопіль, а я стаю першим секретарем ЦК комсомолу України.
Пам’ятаю свою співбесіду перед цим з Володимиром Васильовичем Щербицьким. Я довго готувався до неї, переживав. І ось заходжу. Сидить сива поважна людина. Подивився уважно на мене. Ці очі я потім побачив на пам’ятнику на його могилі. Там, у тих очах, і нерозуміння, і віра, і відчай. Так от, найперше запитання, поставлене Щербицьким, було таке: «Хлопче, а ти українську мову знаєш?»
— Вибачте, він запитав російською мовою чи українською?
— Звичайно ж, українською. Кажу йому: «Завдяки Ніжинському педінституту знаю». Він у відповідь: «Тоді все добре. Інше не має такого значення». І додав: «В Україні перша особа лише дві проблеми не може передавати нікому – кадрове питання і національне».
Через три роки, 1986-го, коли починалися великі кадрові переміни, мене обрали першим секретарем ЦК комсомолу Союзу. Досить несподівано для багатьох, адже ця посада завжди була ніби «закріплена» за Москвою. Уявіть, на першому ж з’їзді ВЛКСМ, який я проводив, уся московська делегація проголосувала проти мене. Але потім ми таки порозумілися.
— Тим не менше, 1990 року Ви пішли з посади лідера комсомолу Союзу.
— Так, пішов. Бо втратив відчуття мети. 1986 року я розумів, що ми хочемо робити, чого прагнуть Горбачов, інші реформатори. Але на початку 90-их з’явилося відчуття, що ми збилися з курсу. Не була реалізована моя ідея щодо докорінної реорганізації комсомолу. Я пропонував повернутися до витоків. Комсомол виник як організація бідної молоді, щоб допомогти їй розвивати свою особистість. Не ідеологія, не «побудова комунізму» чи ще чогось, а розвиток особистості! Ось що я запропонував комсомолу.
— У комсомолу дійсно був великий потенціал?
— Такої колосальної за масштабом організації не було і не буде. Одна деталь. Коли я передавав справи, то тільки на депозитному рахунку в комсомолу було півтора мільярди доларів США, якщо перерахувати на цю валюту. Спортивні комплекси, туристичні бази, Палаци піонерів, Палаци культури, молоді, бюро міжнародного туризму і багато-багато іншого — ось що таке тодішній комсомол. Але минув лише рік, і 1991-го комсомол саморозпустився.
— Що сталося з його колосальним майном?
— Його поділили, причому справедливо, між усіма республіканськими організаціями, пропорційно членам ВЛКСМ. Але потім це майно… зникло.
— Так само, як і знамените «золото партії»?
— З приводу «золота партії» можу пригадати зустріч з отим знаменитим Кручиною, керуючим справами ЦК КПРС. Приходжу до нього зі своїми грандіозними комсомольськими планами, зокрема стосовно науково-технічної творчості молоді. Пропоную якось пустити наші величезні кошти в обіг, на добрі справи. Кажу: як же так, у нас лежить мільярд доларів без діла. А він на мене подивився й каже: «А у мене лежить 10 мільярдів».
— То все-таки майно комсомолу куди поділося?
— Розікрали. Називалося це «приватизацією». Як і все інше.
Коли я йшов з комсомолу, вперше посварився з Горбачовим. Він ніяк не хотів, щоб я йшов. Умовляли залишитися й мої однодумці. Але я сказав твердо: йду, бо ті ідеї, які я пропоную, не знаходять підтримки. Хоча чимало й вдалося. Комсомол усе менше нагадував «привідний ремінь» партії, як його називали, а поступово перетворювався на нову молодіжну організацію. Залишалося зробити кардинальний крок — перейменувати комсомол, який ми 4 роки демократизували. Але це виявилося непотрібним, не вкладалося в голови ортодоксам у партії, які не визнавали жодних змін. Не потрібно це було і так званим новим «демократам», які йшли, щоб ділити комсомольське майно.
— Ви можете назвати конкретні форми демократизації комсомолу?
— Можна стільки назвати! Пригадайте хоча б молодіжну телевізійну програму «Погляд». Пригадайте тогочасну «Комсомольську правду». Вже не кажучи про «Московський комсомолець». Або Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Пхеньяні, коли ми прагнули якось демократизувати навіть Північну Корею. Або перша зустріч американської і радянської молоді 1988 року у Філадельфії. Це після відомих телемостів між СРСР і США. Ми привезли два величезних літаки, 600 представників нашої молоді. Якраз на екрани США вийшов доволі антирадянський фільм «Червоний світанок». А тут, уявіть, йдуть по вулиці Філадельфії молоді хлопці у формі офіцерів Радянської Армії. Ми привезли туди молодих віруючих різних конфесій. А пригадайте, як виникли Центри науково-технічної творчості молоді. Тисячі молодих людей долучилися до науково-технічної творчості.
— Коли Ви вперше побачили Горбачова?
— 1984 року, на комсомольському активі у Москві. У президії сиділо двоє — Романов і Горбачов, секретарі ЦК КПРС. Пам’ятаю, як мене вразила різниця між ними. Романов — це був бюст, монумент. Він сидів бронзово, закам’яніло, на обличчі — нічого. І поруч — живий, цікавий Горбачов, який щось коментує, слухає, сміється. Враження було колосальне. Витоки перебудови — в чисто людському факторі.
Якось, вже набагато пізніше, я запитав Горбачова: «Михайле Сергійовичу, яке політичне рішення за всю Вашу кар’єру Ви б назвали найголовнішим?» Знаєте, про що він розповів? Про перший свій день, коли його обрали Генеральним секретарем ЦК КПРС. У них з дружиною Раїсою Максимівною була традиція: де б не жили, але щовечора 5 — 6 кілометрів прогулювалися пішки. Так от того вечора, після обрання, вони обговорювали не високу політику, а те, як тепер житимуть далі. Адже віднині багато чого «за протоколом» ставало неможливим. «Так от, ми вирішили: будемо ходити щовечора й далі, і це було наше найважливіше рішення», — розповів мені Михайло Сергійович. У цьому — весь Горбачов. Людина. Ось у цьому, як на мене, була ідея перебудови: повернутися до людськості, до нормальності.
— Але несподівано все завершується не трансформацією СРСР, а його розпадом. Трагічні події в Тбілісі, Вільнюсі, Баку, де було жорстоко придушено акції протесту проти СРСР, демонстрації за незалежність. Що це починалося?
— Починалася боротьба, і дуже серйозна. Пригадую 1986 рік, ХХVІІ з’їзд КПРС, перший, котрий Горбачов проводив як керівник партії. Зібралася вся союзна номенклатура. Вони боготворили свого Генсека. Всі його ідеї щодо демократизації Союзу їм подобалися. І так було до 1989 року. Тоді відбулися перші альтернативні вибори народних депутатів СРСР. І ось Горбачов цими виборами порушив багатовіковий алгоритм стосунків між царем і боярами. Абсолютизм. Бояри, дворяни, партійна номенклатура, олігархи — не має значення, як вони звуться. Вони погодилися: нехай буде один цар, абсолютний владика, а ми — його слуги. Але на місцях ми будемо правити. І це працювало безвідмовно, століттями. І раптом Горбачов пропонує: люди обирають тебе, місцевого правителя. Ти тепер залежиш не від царя, а від людей. І тебе можуть не обрати. Вони, місцеві правителі, зрозуміли це лише на тих перших виборах, коли сотні їх не були обрані в депутати. Члени Політбюро не були обрані! Цього, цієї системи відповідальності перед людьми, номенклатура не могла допустити. Тим більше, що відчули гроші!
Бесідував
Петро АНТОНЕНКО.
Закінчення буде.
Закінчення буде.
| Коментарі (0) |