Куди не пускають українців?

Завдяки управлінню культури і туризму обласної державної адміністрації мені вдалося проїхати по історико-рекреаційних об’єктах Козелецького району за маршрутом: Чернігів – Лемеші – Данівський монастир – Покорщина – Козелець – Остер.
Початок — Лемеші
Село Лемеші — звичайне собі село, що розташоване обабіч Козельця.
Лемешівці, мабуть, вже звикли до постійного відвідування приїжджими їхнього села. Якби не було тут визначної пам’ятки – Трьохсвятительської церкви – напевно, сюди б не прибувало стільки гостей з багатьох регіонів не лише України, а й деяких країн світу.
Трьохсвятительська церква побудована в середині вісімнадцятого століття, як стверджують джерела, на могилі батька родини Розумовських — Григорія Розума.
У міцних стінах цього храму відчуваєш багатогранний світ внутрішнього пошуку… Але разом з тим помітна якась убогість (не духовна, звичайно, а зовнішня) через відсутність різнобарвності, що притаманна подібним храмам, і яка надає в інших випадках невимушеної і неповторної величі. Тріщини в стінах, деінде павутина, нашвидкуруч заляпані фарбою чорні плями… Натворили комуністи колись, а тепер розсьорбуй. Це ж треба: стільки храмів познищували, а вони відроджуються, вселяють у людей віру. Заганяючи селян у більшовицьке жорно, комуністи заборонили відвідувати церкви, в Трьохсвятительській, наприклад, зберігали мінеральні добрива.
Подивились ми ззовні й на будинок земської школи, збудованої 1910 року на місці будинку Григорія й Наталії Розумів, де народився останній український гетьман – Кирило Розумовський. Нині тут розміщена дирекція агрофірми ім.Розумовських.
Затишок у Данівському монастирі
Далі було невеличке село Данівка неподалік Козельця. Наша зацікавленість викликана була тим, що там знаходиться Свято-Георгіївський монастир, куди, як нас попередили, ми могли й не потрапити. Усередину двору, як виявилося, дозволяють проходити лише прихожанам церкви Московського патріархату та й то не завжди. А я подумав: і яка то любов до Бога тих, хто мешкає у монастирі (чи його керівництва?), бо насправді ж Всевишній Отець наш усіх любить однаково, незалежно від того, до якої церкви і конфесії належить людина. І коли вже ми під виглядом паломників (прихожан нібито Московської церкви) опинилися всередині монастиря, на дверях храму побачили оголошення, в якому зазначалося, кому можна входити до церкви, а кому – ні. Серед «заборонених» були й католики, і віруючі Української церкви Київського патріархату… І це в серці України! Здавалося б, навпаки мусило б бути. Адже церква й сам монастир знаходяться на території України, а українцям туди вхід заборонено. Оце так парадокси! Ще залишилося вивісити прапор Росії, і буде повний комплект присутності іноземної країни. Нам розповіли, що одного разу, аби можна було пройти в монастир іноземним дипломатам, для них вигадували якусь легенду. Цікаво: а нашому Президенту як прихожанину Київського патріархату теж заборонено туди входити? Кажуть, що буцімто відбудований цей монастир на російські кошти, але значна частка фінансів перепадає з-за кордону, зокрема зі США. Якщо це так, то вкотре замислюєшся, чи в самій Україні є українська влада, окрім Президента?
А монастир і справді заслуговує на увагу, недарма цей ансамбль зі спорудами, що тут містяться, є національною пам’яткою. Як тільки потрапляєш у внутрішню частину двору монастиря, немовби опиняєшся в невеличкому пречудовому містечку: ані сухої травинки, ані жодного папірця на стежках і газонах. І якась особлива неймовірна аура панує тут.
Усередині храму знаходиться православна святиня — ікона Божої Матері «Аз есмъ з вами й никтоже на ви», до якої прикладалися й ми. Відчуваєш особливий заряд і енергетику. А це, мабуть, тому, що Божа Матір не розділяє прихожан на київських та московських паломників.
Монастир цей заснований 1654 року, але справжній його розвиток почався від 1708 року, коли сюди перебралися ченці з Почаївського монастиря (лаври) на чолі з ігуменом, а опіку над монастирем узяв на себе гетьман Іван Скоропадський.
Як нам розповіли, спочатку всі спорудження монастиря були дерев'яні. А Георгіївський собор, будівництво якого розпочали 1741 року, був кам’яний. Зведення собору фінансувала козацька старшина, тривало воно аж 29 років. Собор став головним спорудженням монастиря й одним із кращих зразків українського бароко.
У радянські часи монастир був закритий. Довгий час там знаходився будинок престарілих. 1995 року монастир знову «відкрили». На території обителі — чудотворний колодязь.
Козелець: із
глибини віків
Як виявилося, є декілька версій походження назви Козельця. «Але найбільше мені подобається, — зазначила наш гід Світлана Кийкова, — про жовті квіти, які росли вздовж річки Остер і називалися вони козельці».
Весною 1731 р. російський полковник Ф.Вишневський, повертаючись з Угорщини, зупинився в селі Чемер, недалеко від Козельця. Коли він перебував у місцевій церкві, то був вражений потужним басом. Співав син реєстрового козака із сусіднього села Лемеші – пастух Олексій. Вишневський запросив здібного хлопця до придворної капели. Так почалася блискавична кар'єра до фельдмаршальського жезла фаворита Єлизавети Петрівни, графа Олексія Григоровича Розумовського і його брата Кирила, що пізніше став президентом Петербурзької Академії наук, останнім гетьманом Лівобережної України.
На вдячність щасливій долі дітей мати – козачка й лемешівська шинкарка Наталя Розумиха, а на той момент вже графиня Розумовська, зводить у Козельці дивовижної краси храм — собор Різдва Богородиці із чотириярусною дзвіницею.
Козелецький собор Різдва Богородиці – це чудо. Знаходячись у ньому, дійсно забуваєш про те, до якого патріархату належить ця церква. Бо переконуєшся: тут люблять Бога по-справжньому.
Занедбана садиба
Якщо в центрі Козельця здебільшого храми діючі та мають досить пристойний вигляд, то на східній окраїні містечка знаходиться садиба у вкрай жахливому стані. Це – маєток сім’ї Дараганів. Наш екскурсовод Світлана Кийкова, яка працює редактором районного радіомовлення, розповіла, що Покорщина – це народна назва цього маєтку. І походить вона від епізодичного випадку. Нібито цариця Єлизавета скорилася тут своїй свекрусі, матері Олексія Розумовського. Сама ж садиба належала його сестрі Вірі Григорівні, що також завдяки щасливому випадку із простих козачок стала дружиною полковника Дарагана.
Коли наш гід розповідала про історію маєтку, кореспондент обласного радіо Анатолій Науменко запитав: «А чого ж такий жахливий стан цього будинку? І це ж зовні. А що ж там усередині?» «Ніхто вам цього не скаже, оскільки ключів ніде немає, — запевняла нас пані Світлана. — Ми вже розшукували ці ключі, але вони кудись пропали».
Як тільки це було сказано, двері немов самі відчинилися, через що раптом усі здивувалися, а найбільше, мабуть, екскурсовод. І ми туди потрапили. І побачили… Ця садиба потребує термінових реставраційних робіт. І великих коштів.
Екологічний туризм
— Регіональний ландшафтний парк «Міжрічинський» розташований у межиріччі Дніпра і Десни, — розповідає ентузіаст туристичної справи, директор парку Андрій Сагайдак, — у межах Козелецького та Чернігівського районів. Створений 2002 року на площі 102,5 тисячі гектарів з метою збереження в природному стані типових та унікальних ландшафтів Придніпровського Полісся із притаманним їм рослинним і тваринним світом.
На цій величезній території водяться рисі, які, вочевидь, емігрували із сусідньої Білорусі й останні чотири роки продуктивно розмножуються. Звичайними для парку стали лосі, козулі, олені благородні, кабани, зайці-русаки, бобри, ондатри, єнотоподібні собаки, лисиці, вовки, куниці, норки, тхори. Серед птахів переважають тетерук, вальдшнеп, лебідь-шипун, гуска сіра, різні види куликів, качок, сов…
Офіційно
Завідувачка сектора розвитку туризму й охорони культурної спадщини управління культури обласної держадміністрації Алла Кулик упевнена в тому, що майбутнє — за розвитком сільського зеленого туризму.

Сергій КОРДИК.
Козелецький район.
Фото автора.