Командир УПА з Городні

Підполковник Петлюрівської армії, творець козацтва на Чернігівщині, сотник дивізії «Галичина», командир УПА Ремболович (Рємбалович) Іван Семенович народився в 1897 р. у м.Городня Чернігівської губернії. Іван Семенович походив з родини священиків. Учасник Першої світової війни. Учасник українізації частин російської армії, за що був заарештований. Перебував у в'язниці 5-ї пішої дивізії, з якої вдалося втекти. Як зазначає дослідник Роман Коваль, Ремболович був командиром пішої півсотні української охоронної сотні м.Городня (весна 1918 р.). Делегат 1-го, 2-го і 3-го всеукраїнських військових з'їздів (Київ, 1917). Того ж року поручик Ремболович стає творцем Чернігівського відділу Українського вільного козацтва.
У боротьбі проти більшовиків
Українське вільне козацтво, як пише дослідник того часу Володимир Дмитрук, це була парамілітарна добровільно створена формація для "оборони вольностей українського народу та охорони ладу від банд збільшовичених дезертирів, що втікали з фронту і постійно нападали і грабували села". Територіальність принципу побудови вільного козацтва означала: в селі організовується сотня, у волостях із наявних у селах сотень утворювався курінь, усі курені, що розташовувались на території повіту, становили полк, і, нарешті, всі полки округи — кіш. Але основним тактичним підрозділом залишалася сотня. Кількість козаків у сотні могла бути різна — від 55 до 700 осіб. У цих формуваннях вільного козацтва вся старшина обиралася. Сотенна старшина складалася з п'яти членів: сотника, писаря, скарбника, хорунжого і бібліотекаря. Сотня мала свій прапор, канцелярію і бібліотеку. Курінну старшину вибирали сотні волостей, полкову — курені повітів, а кошову — полки округи.
Дослідник національно-визвольної боротьби українського народу в 1917 — 1924 рр. Роман Коваль зазначає: "Це історичний факт: Українська держава творилася "знизу", народом, а не владою. Навіть усупереч”. І далі продовжує: "Центральна Рада гальмувала революцію від самостійного її початку: народ хотів проголошення самостійної України, а Центральна Рада вважала це гасло контрреволюційним, таким, що розбиває єдність всеросійського демократичного фронту... Народ прагнув свого війська, а міністри-соціалісти Центральної Ради погоджувались лише на міліцію".
Отож український народ самоорганізувався і створив власне військо, але через недолугість керівництва мусив не розбудовувати державу, а захищати її. На початку 1918 року більшовицькі війська напали на УНР, північні повіти Чернігівщини атакували загони комуністів з Гомеля, що складались в основному з голодних робітників Москви, командував ними Бєрєзін.
Вільні козаки, частини УНР відбивались, але під натиском переважаючих сил ворога змушені були відступати, відступав і Іван Ремболович.
Через деякий час він знову перебуває на чільних ролях, захищає рідну Чернігівщину від червоних (грудень 1918 — січень 1919).
Стає старшиною 20-го кінного Павлоградського полку (січень 1919), кінного дивізіону корпусу Січових стрільців (січень 1919), начальник зв'язку Запорозької стрілецької дивізії, Запорозького корпусу (1918), штабу Дієвої армії УНР, начальник оперативного відділу 4-ї Київської дивізії Волинської групи.
Поранений, та ще й з перебитою ногою…
Учасник Першого зимового походу Армії УНР. Учасник Другого зимового походу Української повстанської армії, під час якого прославився у боях за Коростень, інші міста і села. Сотник
О.Шпілінський,теж учасник тих подій, згадує: «На станцію Коростень о 5.30 направили загін підполковника Ремболовича, який складався з 20 осіб. Він нищить телеграф, телефони, закидає ручними гранатами ешелони».
12 листопада в селі Чайківці Іван Ремболович був поранений у нижню частину лівого стегна. У бою під Малими Миньками 17 листопада 1921 р. організував групу зі ста осіб, з якою хоробро оборонявся, та все ж потрапив у більшовицький полон. 20 листопада, попри поранення, вдалося вирватися на волю. Утік по снігу в 17-градусний мороз роздягнений, босий. Про це згадує він сам у статті "Рейд 1921 року" : “У церкві 19 листопада о 15 — 16 годині до нас увійшов старшина-червоноармієць і наказав усім пораненим підвестися й перейти до помешкання місцевого священика. Вечором у це приміщення увійшло кілька одягнених по-цивільному осіб і кілька червоних старшин. Вони запитали: "А хто із вас Ремболович, ваш полковник? Чи, по-вашому, він не належить до командного складу?"
Мені шепнули на вухо, щоб я тікав, бо мене розстріляють... Вставши з підлоги й удаючи, що можу ступати лише однією ногою, я, тримаючись за стінку, підійшов до дверей. Вартовий червоноармієць стояв посередині помешкання й не пішов за мною, та й кому ж могло прийти в голову, що людина боса, в одній спідній сорочці, при 18 ступенях морозу може втекти, та ще й із перебитою ногою. Коли я вийшов на подвір'я, то впав у сніг і поповз до саду, а звідти до недалекого лісу, де, піднявшись на ноги, побіг".
Потім підполковник дістався до кордону, перейшов на територію Польщі, працював у різних організаціях.
У рядах дивізії
«Галичина» та УПА
Під час Другої світової війни закінчив саперну школу. Стає командиром саперної сотні та куреня дивізії "Галичина" (1943), учасник бою під м.Броди у липні 1944 р., де був тяжко поранений.
За свідченням духівника дивізії І.Нагаєвського, І.Ремболович відзначався дисциплінованістю та високим патріотизмом. Сучасники стверджують, що він примушував говорити з ним українською мовою навіть командування дивізії, яке складалося з німців.
Після бою під Бродами Ремболович — у підпіллі УПА (псевдо "Кропива"). Далі, як дослідив Роман Коваль, Ремболович організував старшинську школу, яка здійснила кілька випусків. Арештували "Кропиву" у листопаді 1949 року в с. Космачі Яблунівського району.
15 травня 1950 р. згідно зі ст. ст. 54-1а, 54-11 КК УРСР Івана Ремболовича засуджено до розстрілу. Вирок оголосив Військовий трибунал Прикарпатського воєнного округу. "Визнаний винним у тому, що після Жовтневої революції 1918 р. служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім у петлюрівській, боровся проти Червоної Армії", — так записано у висновку прокурора Івано-Франківської області 27 червня 1994 року.
За цим висновком український герой Іван Ремболович реабілітації не підлягає.
У журналі "Вісті комбатанта", який видає Братство колишніх воїнів дивізії "Галичина" в діаспорі і за власної ініціативи розшукує матеріали про героїв, з розповідей підпільниці ОУН із Косова Дарії Свистульницької, інформації працівника Івано-Франківської ОДА Лук'яна Вардзарука, а також із довідки управління СБУ в названій області надруковано додаткові відомості про нашого земляка. Зокрема, на той час це був уже сивочолий чоловік, до якого зверталися: "Пане полковнику Кропива". Мав він двох помічників-"східняків" на псевдо Лісовий і Степовий. Організував старшинську школу з курсом у три або чотири місяці, яка здійснила три чи чотири випуски. Полковник понад півроку був під слідством органів НКВС, нікого не зрадив і був засуджений до смертної кари. Загинув 8 вересня 1950 р.

Наша довідка. Українська Повстанська Армія — це збройна політична формація, що діяла на Україні у 1942 — 1953 рр. Перші загони УПА — «Поліська Січ» створив з вибухом німецько-совєтської війни отаман Т.Боровець-Бульба в районі Олевського на Поліссі для боротьби проти більшовиків.
Паралельно почали утворюватися на Поліссі й Волині восени 1942 р. збройні загони ОУН С.Бандери, які також узяли назву УПА. Творці УПА розглядали її як можливий зародок регулярної української армії. На переломі 1943 — 1944 рр. УПА була найчисленніша за весь час свого існування, охоплюючи не менше 40 тисяч осіб, у тому числі й підпільні кадри ОУН. Роком пізніше, після переходу фронту, вже у совєтській дійсності, сили УПА зменшилися до 20 — 25 тисяч осіб.
Межовою датою дії УПА стала смерть головного командира УПА Р.Шухевича-Чупринки, який загинув у бою у березні 1950 р. Проте обмежені дії УПА і підпілля тривали щонайменше до 1953 р., а за совєтськими джерелами — до 1956 р.

Про своє ставлення до УПА розповідають
мешканці села Плоске Носівського району

завідувачка Будинку культури:
— До УПА ставлюся досить негативно. Чому? Не скажу.
Юрій ЯРОШ:
— А це партія якась? Не чув щось про таке.
Одинадцятикласниця Таня ШУЛЬГА зі своєю подругою:
— Не знаємо, що це таке.
— А в центрі села стоїть пам’ятник Чапаєву. Ви знаєте, хто він такий?
— Ні, ми не чули про такого…
Валентина БРУХАНДА, завідувачка дитячого садка:
— Нам такого не розказували. Не чула про таке.
Лідія СІНЧЕНКО, вихователька дитячого садка:
— Я дуже далека від політики…Моя особиста думка така: воїни УПА були патріотами своєї Батьківщини, хотіли бути господарями на своїй землі. Не хотіли бачити ані німців, ані бійців Червоної армії.
Вікторія ВОЛОШИНА, Ніна МІРОШНИК — п’ятикласниці місцевої школи:
— Не чули про таких.
Валентина ЛОЮК, Юлія ПАВЛЮК — школярі:
— Не знаємо про таких.
Тетяна ХРУЛІНА:
— А вам повстання треба, чи що?
Галина (прізвище назвати відмовилась), директор і водночас продавець місцевого магазину:
— Нащо нам така армія, щоб гроби знову приходили. У мене син росте, і я не хочу, аби він був у якійсь там повстанській армії. Три роки тому двоюрідний брат загинув…І що: знову повстання?
Розпитував у мешканців Плоского про патріотів України, воїнів УПА
Сергій КОРДИК.
Кореспонденту «Сіверщини» випала нагода поцікавитись, як чернігівці ставляться до У

ПА.
Віра ГРАНИЦЯ, 54 роки, службовець:
— Нашому поколінню комуністична агітаційна машина втовкмачувала, що це бандерівці-вбивці — вороги СРСР. Але моя бабуся, яка жила в ті часи визвольного руху за самостійну державу, розказувала, що це все брехня. До влади прийшли ліниві, п’яниці, заздрісні люди, які все відібрали в трударів а тому і більш заможних за рахунок праці з ранку до вечора. Коли з’явилась можливість, люди взяли зброю в руки, інакше відстояти себе було в ті часи неможливо. Їх можна прирівнювати до ветеранів Другої світової війни, але як борців за незалежність України, бо вони поклали голови за свободу України.
Сергій СЕМЕНЕНКО, 22 роки, громадський діяч:
— Їх не можна ототожнювати із бандитським напрямком, який є сьогодні в кримінальному світі. Члени УПА боролись за ідею самостійної України, але перемогла армія з іншою ідеєю — комуністичною, яка спаплюжила цей визвольний рух зі зброєю в руках. Представників УПА я сприймаю як наш народ, ні в чому не звинувачую. Порівнювати із ветеранами Другої світової війни буде неточно, тому що це був визвольний рух зі зброєю. Повстанцям мають бути окремі пенсії.
о.Мирон БАРАН, секретар Чернігівського управління УПЦ КП:
— У нас є крана, є влада, яка прикривається народом. Влада, яка не має волі визнати тих, завдяки кому ідея самостійної України відстоювалась у крові. Держава, яка не хоче визнати дітей своїх — вояків УПА. Що вже там говорити про церкву самостійної країни… У нас не повинно бути зараз стільки бідних людей, які перебувають у стані страху за своє існування.
На Чернігівщину висилали вояків УПА, які відсиділи в тюрмах комуністичних диктаторів Леніна, Сталіна, один із яких сказав істину: «Ми тоді були ворогами, але ми боролись. Зараз ми ніхто і немає з ким боротися. Зовні у нас є країна — атрибутика, але правлять бандити в законі. Люди цієї країни не є патріотами, це «населення». Ми були тоді кращими і ними, на жаль, залишаємось».
Лідія СКИДАН, пенсіонерка:
— Ми тільки зараз дізнаємося, як воно було тоді, що це за армія повстанська. На них повісили ярлик «бандерівець-бандит», інакше вважати не дозволяла радянська влада. Але тепер їх треба прощати по-божому, люди всі рівні перед Богом. Вони не були загарбниками, вони відстоювали свою землю і від німців, і від Москви. Звичайно, пенсію треба давати, але нагороджувати не можна, ще не час. Хоча німців ми простили, але ми їх і не нагороджуємо. Важкі часи були, наші батьки виживали, тоді все переплуталось.
Олена ФІЛАТОВА, 17 років, студентка:
— Я дуже мало знаю про цю армію, вона, напевно, була із Леніним. Це добре, що хтось колись боровся за самостійність народу України. Прийде час, і люди самі зрозуміють. Мені важко когось звинувачувати чи робити героєм. Про це мало говорили в школі.

Iсторичний календар
12 жовтня — 100 років виповнилося б генералу Петру Григоренку. Учасник боїв на Халхін-Голі, бойовий генерал Другої світової війни, він став противником комуністичної влади — членом Української Гельсінської групи, захисником кримських татар. Переслідувався КДБ — перебував у психлікарні, зрештою, був позбавлений радянського громадянства. Помер у США.
— Москва відзначає дату народження князя Димітрія, прозваного Донським (1350 р.). Розбив тверського і рязанського князів, при ньому тільки в 1367 році на Москві поставлено перший кам’яний храм.
13 жовтня — 1960 року на радянському підводному човні «К-8» сталася аварія ядерної установки. 13 членів екіпажу отримали радіоактивну дозу. 1970 року цей човен взагалі потонув у Біскайській затоці разом з 52 моряками.
14 жовтня — день створення Української Повстанської Армії. День українського козацтва.
15 жовтня — 1941 року прийнято рішення про переїзд сталінського уряду з Москви у Куйбишев: наступали німецькі війська.
16 жовтня — 1946 року повішено 10 нацистських вождів за рішенням Нюрнберзького суду. Герінг отруївся до страти.
17 жовтня — 1931 року мафіозі Аль Капоне заарештовано за несплату податків.
18 жовтня — 1867 року на Алясці спущено російський прапор і піднято американський. Росія продала Аляску за 7,2 мільйона доларів.