Головна › Новини › КРИМІНАЛ
«У смерті сина обвинувачую… невістку»
08-Жов-07 2340 0.0 0
Прохолодний осінній ранок… Валентин, зовсім маленький, біжить до своєї матусі, перебираючи ніжками, під якими шурхотить пожовкле листя. Вона повернулась назад і підтюпцем почала відбігати від нього. А малюк все намагався наздогнати маму, і дитячий сміх розливався поміж дерев березового гаю…
•Дійові головні особи:
•Позивач – Любов Киринчук.
•Відповідач – Тетяна Киринчук.
•Зацікавлені особи (діти) – Вадим Киринчук та Катерина Киринчук.
•Суддя Деснянського районного суду – Микола Жук.
•Оскільки вагітна невістка перебуває в лікарні, редакція змінила прізвище всіх, крім судді..
Та коли прокинулася, зрозуміла: щось трапилося із сином. Материнське серце обпікав невимовний і якийсь незрозумілий біль. Щодуху жінка примчала до автобусної зупинки і приїхала в Чернігів.
…Сорокарічного сина мати не впізнала: увесь у крововиливах, синцях. І коли звернулася до нього, той щось почав говорити, але важко було розібрати, що саме він каже.
Як довідалася згодом Любов Киринчук, за кілька днів до цієї події дружина її сина прийшла додому вщент п’яна, і син пустив у хід кулаки. Трохи відлупцювавши її, Валентин залишив дружину Тетяну вдома – за місцем їхнього спільного проживання, а сам прийшов у рідну домівку, де мешкала його мати, яка на той час доглядала своїх батьків у селі Салтикова Дівиця Куликівського району.
А на ранок наступного дня в хату подзвонили. Коли відчинив Валентин двері, на порозі побачив дружину, а з-за спини враз випорснув кремезний чоловік, який зненацька вдарив Валентина по голові. І коли той підкосився, нежданий гість дубасив його ще більш заповзятливо.
Після цього жахливого випадку син Любові Іванівни цурався оселі своєї дружини. А відтак і своїх дітей. Болісно було дивитися матері, як син чи не щодня вдавався до оковитої. А в самої ж у селі знаходилися престарілі батьки, які теж потребували щоденного догляду. Два роки постійної пиятики негативно вплинули на здоров’я Валентина. І хоч як не прикро було залишати дорослого сина, все ж таки мати наважилася поїхати в Салтикову Дівицю провідати своїх батьків.
А коли пізніше повернулася в Чернігів, синові, який на той час знову знаходився в лікарні, бо «відмовлялись» функціонувати майже всі внутрішні органи від сильної й постійної інтоксикації організму через зловживання спиртними напоями, залишилося жити лічені дні…
У смерті сина Любов Іванівна обвинувачує свою невістку, яка, мовляв, не доглянула Валентина в критичні для нього дні, а могла б, якби хотіла. Так скаже вона потім.
«Вона більше нічого й нікому не скаже»
У своїй позовній заяві Любов Іванівна просить, аби суд врахував усі обставини та прийняв рішення щодо втрати права користуватися житловим приміщенням її онуками.
Я ще не бачив жодного судді, коли так ретельно, по кілька годин без перерви, розглядалась судова справа. Суддя Микола Жук скрупульозно «досліджував» кожний аспект, який би мав відношення по суті. І навіть коли інша сторона висловлювала своє обурення з приводу того, що позивачка Любов Киринчук, мовляв, відхиляється від теми, суддя не завжди задовольняв їхню незгоду. Микола Жук не пішов їм назустріч, коли сторона відповідачки наполягала на неучасті в справі свідка.
А мене ця обставина, коли представники відповідачки категорично були проти присутності свідка, чесно кажучи, насторожила. Бо чого це чесним людям боятися чогось, що могла сказати свідок — рідна сестра позивачки, тобто колишньої Тетяниної свекрухи?
А Ганна Шклярова, рідна сестра Любові Киринчук, яка мешкає в Ріпках, нічого такого крамольного й не сказала. Повідала трохи про те, як жили раніше молодята, що бачила й що чула, коли інколи приїжджала, але жодного поганого слова на адресу невістки її сестри не вимовила. Тоді як сама Любов Іванівна про дружину свого сина стільки всього на суді й поза судом наговорила, що просто жах охоплював. Звичайно, мені як допитливій людині кортіло дізнатися і пересвідчитись у вагомості й правдивості слів, сказаних позивачкою.
На мій подив, сусіди Любові Іванівни, у будинку якої кілька років мешкала її невістка, нічого поганого про останню теж не сказали. «Працювала старанно, вела город та все в господарстві, — скажуть мені потім мої співрозмовники, які добре знали Тетяну. – Були у них попервах і корови, і коні, але коли вже в питво вдарився Валентин (син Любові Іванівни), то потроху все почало розвалюватися». Правда, чомусь усе це говорили мені сусіди заявниці, натякаючи, що з ними напередодні цієї розмови бесідував нинішній чоловік Тетяни, який працює в міліції, а точніше, в службі охорони.
До речі, перед другим судовим засіданням цей чоловік мені кинув фразу: «А чого це ви пішли розмовляти з сусідами, мене не попередивши?» Отак-то. І знову ота міліцейська логіка. Ну ніяк не можуть вони відійти від отого застарілого й штампованого: що можна, а що ні – вирішувати лише їм.
Не переказав я Любові Іванівни ще деяких слів цього пана міліціонера, щоби й без того не травмувати літню жінку. Коли закінчився суд і ми повиходили із зали, цей чоловік, після того, як він з’ясував, що саме говорила колишня свекруха його дружини, заметушився: «Та я ж можу зробити так, що вона більше нічого й нікому не скаже…». Хто знає, якби про ці слова знав суддя, можливо б, було інакше його рішення, аніж те, що він виніс.
Прописати — без проблем,
а виписати — неможливо
Суддя Микола Жук щонайперше керувався інтересами малолітніх дітей — Вадима та Катерини. Кілька років тому Любов Іванівна з легкістю зареєструвала в будинку по вулиці Ніни Сагайдак у Чернігові, де сама проживає, своїх онуків. А чого ж! Там, де зареєстрована невістка, недалечко від Троїцької церкви, квартира – комуналка, без елементарних вигод. «Та і якось не хотілося, аби там внуки були прописані, — щиро зізнається мені Любов Киринчук. – Кілька років тому мати моєї невістки четвертувала свого чоловіка та кинула в громадський туалет, що біля «музикалки». «А в цьому році виходить з тюрми, так би мовити, моя сваха, — продовжує розповідати Любов Киринчук, — а жити ж там усім їм буде тісно. От і вперлися в те, аби я жодним чином не змогла виписати своїх онуків з мого будинку. Хочуть мати право на мою хату».
— А ви ж пам’ятаєте, що вам суддя сказав на суді? — запитую я в Любові Іванівни. — Виростуть ваші онуки і докорятимуть, що ви їх виписали, або хотіли виписати. І що тоді їм скажете?
— А я сказала внучці своїй, що, як тільки їй виповниться шістнадцять, – обов’язково пропишу її. А тепер боюся я їх (не дітей, звичайно)…, — відповіла мені ця убита горем жінка.
І продовжує: «Хочу виписати я їх зі своєї хати, щоб нічого спільного з колишньою невісткою і її нинішнім чоловіком не мати. Чого їм від мене треба?.. Я жила з ними спочатку нормально… До року сам Бог велів не лаяти невістку, і я всього цього дотримувалась, як могла».
…Мати не може простити, коли бачить, як її невістка живе зараз з іншим чоловіком, а онуки віддаляються все далі й далі. Найріднішої людини, яку народила й випестила, вже немає на цьому світі.
Очевидно, Любов Іванівна розраховує на те, що внуки, коли виростуть, допомагатимуть їй, згідно із законом. Це й справді так. Внуки зобов’язані в подібних випадках піклуватися про бабу й діда. Але ж не треба забувати, що така допомога дійсно має бути, але за умови, якщо останні виховували свого часу онуків та надавали їм матеріальну допомогу. Сьогодні Любов Киринчук, як бачимо, наполягаючи на виписці онуків зі свого будинку, від такої допомоги усувається.
На днях Деснянський суд вирішив відхилити позов Любові Киринчук про визнання втрачених прав онуками на користування її приміщенням, хоча після смерті батька вони живуть за місцем реєстрації і проживання їхньої матері і вітчима. Чи мають останні корисливу мету щодо житлової площі Любові Іванівни, покаже час. Було б тільки не пізно…
Сергій КОРДИК.





Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок



Коментарі (0)
avatar