РIК УКРАЇНСЬКОЇ КНИГИ В УКРАЇНI — ЗДОБУТОК ЧИ ПАРАДОКС?

Указ Президента України про проведення в Українi у 2007 роцi Року української книги, пiдписаний 15 грудня минулого року. Його повний текст зайняв би третину газетної сторiнки, тому обмежимося коментарями до цього документу, без яких, здається, не обiйтися. Принагiдно хочеться висловити деякi мiркування з приводу.Не можна не погодитися зi слушнiстю усiх пунктiв i пiдпунктiв Указу, хоча видаються вони (за окремими винятками) дуже неконкретними. Конкретнi ж наводять на невеселi роздуми. Книголюбiв, особливо тих, що читають книги не просто iз цiкавостi, а для того, щоб використати почерпнутi з них вiдомостi для реалiзацiї якихось планiв чи задумiв, певно ж, порадує те мiсце Указу, де передачено реалiзацiю видавничих словникових проектiв, у тому числi серiї «Словники України». Та вiдразу виникає й питання: чи на часi починати якусь потрiбну справу, не закiнчивши розпочатої ранiше?
Словники — рiч потрiбна. Але чому не завершується видання Української лiтературної енциклопедiї? Про те, що вона зупинилася на 3-ому томi ще 1995 року, зауважив публiчно вiдомий словацький учений Микола Неврлий. Вiд часу його звернення до українських видавцiв i редакторiв, оприлюдненого «Лiтературною Україною» у вереснi 2004 року пiд заголовком «Наболiле», води немало спливло. Але вiз, як кажуть, i нинi там.
Головне, що нiхто нiчого нiкому навiть не обiцяє. Виходить, що нi авторитет автора, нi авторитет видання, нi безсумнiвнiсть аргументiв нiчого не важать. Схоже, що для багатотомного видання української класики непереборним рубежем став порiг мiж минулим i нинiшнiм столiттями. Останнiй том, що вмiстив твори Людмили Старицької-Черняхiвської, виданий «Науковою думкою» ще 2000 року. Уже й не говоримо про широко розрекламований десятитомник Оноре де Бальзака, який видавництво «Днiпро» «поховало» на серединi (п’ятий том вийшов 1991 року).
Указ Президента, звичайно, не може враховувати деталей, але напрямок його повинен вказувати на реальнi шляхи виходу вiтчизняного книговидання з кризи. Принаймнi, тi, кому доля української книги небайдужа, хотiли б бачити в Указi той напрямок.
Не доводиться сумнiватися, що до криголюбiв належить вiце-прем’єр з гуманiтарних питань Дмитро Табачник. Однак його об’ємна стаття «Книжковий свiт України», оприлюднена «Урядовим кур’єром» 15 травня ц.р., швидше нагадує витяг iз загальнофiлософського трактату, нiж зацiкавлений погляд високопосадовця на одну iз дiлянок його безпосереднiх обов’язкiв.
Якщо у вiце-прем’єра «викликає тривогу» ситуацiя навколо примiщення одного iз київських видавництв, а iнше такого ж рангу «пiд прицiлом київської влади опинилося», то рядовому читачевi хотiлося б побачити реальнi кроки, спрямованi на виправлення становища, а не колофiлософськi пасажi на зразок того, що «ми живемо в країнi освiчених, духовно багатих людей, у державi з колосальними культурними традицiями» чи «в книжках для мене воскресають мертвi, в книжках менi вiдкривається майбутнє».
Багато хто з читачiв небезпiдставно вважає сам факт оголошення Року української книги в Українi парадоксом, що стоїть в одному ряду з назвами сiл чи вулиць, якi комусь чомусь захотiлося наректи Українськими. Панове депутати всiх рiвнiв, на нашiй (хочеться сподiватися — своїй) землi усi села, вулицi — українськi. Окрiм тих, що з певних причин заселенi представниками iнших нацiональностей. I всi роки в Українi є роками української книги. Що не виключає пильної цiкавостi до книг іноземних авторів, виданих у нашiй державi, завезених до неї з-за кордону. Адже (цитую згаданого Дмитра Табачника): «Для кожної освiченої людини iснує в життi особлива субстанцiя — Книга».

Ваше ставлення до Року української книги в Українi

Станiслав РЕП’ЯХ — голова обласного вiддiлення Нацiональної спiлки письменникiв України:
— Будь-який захiд, що стимулює пропаганду української книги — то добре. Адже книговидання у нас i є, i водночас його немає. Поясню цей парадокс. Зараз виходить море низькопробних та псевдомодерних книг. А тi книги, якi повиннi визначати одну з головних рис нацiональної культури, часто-густо залишаються на узбiччi i видавцiв, i читачiв. Видавцiв тому, що видавати їх не завжди вигiдно з точки зору викривленого попиту, а читачiв тому, що до них просто нормальна книга не доходить.
Справжня книга певною мiрою забута. Її практично нiхто не рецензує. Скажiмо, практика закритих рецензiй для видавництв, що не мають державного фiнансування, нi до чого. Вони випустять у свiт що завгодно, аби те «що завгодно» було проплачено. А серйознi рецензiї у вiдкритiй пресi та сама преса зазвичай iгнорує. «Не читабельно» — речуть редактори. Iншi ж дистанцiюються вiд лiтературних творiв i рецензiй на них нiбито з благородною метою боротьби з низькопробною псевдолiтературною продукцiєю. Так ми, тобто читачi й лiтератори, потрапляємо у замкнене коло: не читаємо книг, бо не знаємо, що саме насамперед варто читати, не видаємо, бо не зорiєнтованi на видання справжнiх цiнностей, вiдкладаємо в шухляди написане, бо не можемо знайти спонсорiв видань.
Окреслена мною ситуацiя викликає стурбованiсть у лiтераторiв, тому вона зацiкавлено й ретельно обговорювалася на одному з пленумiв Нацiональної спiлки письменникiв України. На мiсцевому рiвнi вона також не забута. Затверджено, зокрема, план випуску лiтератури видавництвом «Чернiгiвськi обереги». Це лiтература, яка буде випущена за кошти обласного бюджету. Приємно, що має побачити свiт збiрка лiтературних творiв письменникiв Чернiгiвщини, Брянщини i Гомельщини «Рукостискання». Готується до друку анто¬логiя дитячої поезiї чернiгiвських авторiв.

Петро ГРИЩЕНКО — директор Чернiгiвської обласної унiверсальної наукової бiблiотеки iменi Володимира Короленка:
— Позитивно ставлюся. Вiд цього року, як, власне, вiд влади завжди, ми чекаємо конкретних крокiв у напрямку полiпшення видавничої справи, надходження друкованої продукцiї до бiблiотечних фондiв. Дещо у цьому планi робиться. Маю на увазi державну програму розвитку української мови. Реальним кроком у напрямку втiлення її в життя було торiк отримання нашою бiблiотекою 44-х тисяч примiрникiв книг 125 назв.
Понад 11 з половиною тисяч примiрникiв українських неперiодичних видань днями отримали бiблiотеки Куликiвського, Нiжинського, Прилуцького, Варвинського, Талалаївського, Срiбнянського районiв та мiст Нiжина i Прилук.
На окреме слово подяки заслуговує видавництво «Чернiгiвськi обереги», вiд якого торiк бiблiотечна система областi отримала 7,5 тисячi примiрникiв книг мiсцевих авторiв. Цього року це видавництво вже передало нам близько 2 тисяч примiрникiв книг.
На жаль, є i проблеми. На мою думку, не до кiнця продумана система закупiвлi книжок через тендери, якi проходять раз на рiк у Києвi. Сама процедура участi в тендерi, який проводиться через Європейське консалтингове агентство, досить складна. Вона платна i досить довготривала — 45 дiб. Виходить, що ми не можемо проводити оперативну закупiвлю книжок, обмежуючись разовою акцiєю на рiк. До того ж тендер зазвичай виграє потужна компанiя, що має великий набiр лiтератури. А як бути з окремим виданням мiсцевого автора? Не тим, хто видав свiй твiр у «Чернiгiвських оберегах», про плiдне спiвробiтництво з якими вище я сказав, а тим, хто самотужки пробився у якесь столичне видавництво?

Андрiй КОВАЛЕНКО — приватний пiдприємець (Чернiгiв):
— Прикро, що не перевидається українська класика. Є в невеличкому моєму магазинчику полиця вiтчизняних книг, але цього замало. Нам би дуже знадобилися твори Лiни Костенко, Олеся Гончара. Люди їх питають, людям хочеться їх читати.
Завжди користувалася i користується попитом краєзнавча та довiдкова лiтература.Тi ж самi мiсцевi автори Володимир Руденок та Герард Кузнєцов видали цiкавi краєзнавчi книжки. А вiзьмiть енциклопедичний довiдник «Чернiгiвщина». Видання, можна сказати, унiкальне. Але вийшло в свiт 1986 року. Про те, якi змiни в життi областi вiдбулися за два з лишком десятилiття, годi й говорити. Однак i в рiк Української книги подiбного видання ми, схоже, так i не дочекаємося.

Товар є. А торгiвля?
33 роки моя книга «Итальянский роман во Львове» чекала оприлюднення. Її видрукувано видавництвом «Україна» (колишнiй «Полiтвидав») накладом 2 тисячi примiрникiв для бiблiотек. Такий же наклад я додрукував на продаж. Однак продати книгу виявилося непросто.
Молодий директор Будинку книги в Чернiговi порадив автору стати пiдприємцем. Але чому я мушу платити 34 гривнi за реєстрацiю дiяльностi, 400 грн за лiцензiю на продаж книг та по 200 грн щомiсяця за пiдприємництво?
Цитую директоровi вступ до Закону України «Про видавничу справу», де йдеться, що вона повинна сприяти людям, iнте¬ресам авторiв. Далi ст.26 про обов’язок торгiвлi «приймати вiд юридичних та фiзичних осiб замовлення на розповсюдження видавничої продукцiї», а очi його показують менi на дверi.

У Законi України «Про видавничу справу» нема жодного слова про фiнансування видавничої дiяльностi, а грошi цiкавлять усiх. Продавець визначив собi 50% вартостi книги, видавець за посередництво з торгiвлею — 30%. I решту 20% не вiддадуть авторовi. Є ще податок на прибуток. Моє видавництво так приклалося, що вирахувало з автора бiльше 13%. Юристи цього не помiтили. Проiгнорували вони i кошторис довидання роману на 5 тис. примiрникiв, в якому автор мав оплатити друкарськi витрати на 24 тис. грн, а гонорар отримати аж 7 тис.грн з податком. Прибуток дорiвнює мiнус 70%.

Стосовно податку на прибуток податкiвцi пояснюють, що вiн нараховується на суми доходу пiсля виплати витрат: кредиту, вiдсо¬ткiв на нього, на вiдрядження, транспорт, зв’язок.
Спитаємо рiдненьке суспiльство, ще рiднiший уряд та законодавцiв про те, чи є авторськими витратами папiр, каламар та антрамент, як кажуть у Львовi, час, емоцiї, переробки та переписування творiв, «грам добича — рiк труди»? Таке пiдрахувати неможливо. Чiпляємося за цього юридичного гачка та за англiйською нормою прецедента доводимо, що те, що неможливо обчислити, має бути неможливим для оподаткування. Доброму адвокатовi нескладно довести в судi першої iнстанцiї, рiшення якого є обв’язковим для всiєї України, що податок на прибуток, вiдповiдно до складових цього закону, «Iнструкцiї про прибутковий податок на громадян» не може стосуватися лiтературного гонорару.
Оплата лiтературного гонорару є обов’язком, десятиною Боговi, бо вiд нього йде духовнiсть через пророкiв Свiтла. Чи не соромно суспiльству, в якому комiсар, «по понятiям отката», звiльняє корпорацiї вiд мiльярдних податкiв, а «рвань в обмотках» витрушує до останнього срiбняка?
У мене є пропозицiя. Я на нiй наполягатиму навiть за умови, що вона комусь може видатися фантастичною. Мiськiй радi скасувати для авторiв Чернiгова податок на прибуток як прецедент для України. Прийняти рiшення про видiлення у комунальних газетах постiйної колонки «Чернiгiвський письменник» для презентацiй творiв, рецензiй, iнтерв’ю, вiршiв та уривкiв творiв. Попит є. Видiлити примiщення для книгарнi «Чернiгiвський письменник». Упорядкувати Будинок книги без прилавкiв, хропiння «туваровєдов», без iгнорування авторiв. Звiльнити одну з кiмнат зали для письменникiв. Стiни кiмнати прикрасити їх портретами для впiзнавання. Встановити графiк днiв письменника, в якому кожний з них за кавою-чаєм вiдповiдатиме на питання читачiв, продаватиме власнi твори без нацiнки. Чиясь «Буква» нам не указ. Чернiгiвська аура свiтлiша. Хто «за»?

Микола ГОНЧАР.

Сторінку підготував Олександр ОЛІЙНИК.
Фото Валерія СЕНЧУКА.