реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОЛІТИКУМ

Білі плями в біографії міністра Рудьковського

З березня 1998 року в газеті «Голос України» (№ 40) була надрукована моя стаття «Герої» нашого часу», в ній я розповідав про детективні автобіографії свого земляка Миколи Рудьковського. Я висловлював надію, що, як колись, сумлінні «кадровики» і пильні «спецоргани» якоюсь мірою перевіряють надану їм інформацію, перш ніж «оформити» людину на державну, тим паче керівну посаду. Сподівався також, що наведені у газеті факти фальсифікації власних анкетних даних дадуть підстави Рудьковському переосмислити своє життя, вчинки, поведінку, допоможуть, нарешті, отримати, окрім атестата про передню освіту, справжні дипломи, пройти законну процедуру легалізації і стати громадянином України.
Помилився... Мій інтерес до автобіографій-легенд Рудьковського був викликаний 1998 року — у період, коли розпочиналась передвиборча кампанія до Верховної Ради України. До того ж спровокував цей інтерес він сам, розгорнувши у місцевій пресі публікації про свої життєві «досягнення», які, м'яко кажучи, не в'язались із реальними фактами й логікою. Мені вдалося зібрати тоді дуже цікавий матеріал, який засвідчував, що, заявивши про свій намір балотуватися до парламенту, —вищого законодавчого органу країни — Рудьковськии мав на той час справжній лише атестат про закінчення середньої школи в селі Старий Биків на Чернігівщині. Всі інші документи, зокрема паспорт громадянина України, диплом про закінчення Чернігівського педінституту та Російської економічної академії імені Плеханова, а також написані ним власноруч та іншими особами його автобіографії та особові справи в різних організаціях, де йому довелося працювати, — фальшивки.

Але про все по порядку. Як виявилось, досить оригінально «забезпечував» себе Микола Рудьковськии дипломами про закінчення вищих навчальних закладів. Зокрема, дипломом Чернігівського педагогічного інституту. У згаданій вище статті я висловлював сумнів щодо законності отримання моїм «героєм» диплома цього вузу і звернувся до тодішнього міністра вищої освіти України Згуровського прояснити ситуацію. Оскільки Михайло Захарович відповів мені, що «подати зазначені дані міністерство в даний час не має змоги, оскільки особову справу Рудьковського М.М. вилучено з архіву Чернігівського педінституту компетентними органами», я вирішив поцікавитись його навчанням самостійно. Вийшла дуже детективна історія.

Судіть самі ним бажанням. У березні 1990 року, не будучи студентом, Миколі Рудьковському надається якась академвідпустка, а у січні 1991 року його в черговий раз відраховують з інституту. З цього часу, як зазначалося в наступних автобіографіях, Рудьковський остаточно виїжджає до Москви, а потім — до Австрії для «здобуття економічної освіти».
На жаль, з економічною освітою у нього не склалося, бажаних дипломів ні у Москві, ні у Відні отримати не вдалося, і наш «герой» вирішив через 5 років повернутися і довчитися у Чернігові.
У березні 1996 року його поновлюють на навчання в педінституті і раптом через два місяці, у травні, вже видають диплом учителя історії. З огляду на те, що загалом із 1985 року Микола Рудьковський провчився в цьому інституті всього неповних два роки, диплом про вищу освіту йому видали за явно сфальсифікованими даними.

До речі, зацікавленість компетентних органів інститутськими документами Рудьковського, про що писав мені міністр освіти, була пов'язана також із розслідуванням прокуратурою Чернігівської області факту внесення в його паспорт фіктивних записів про прописку з 1991 по 1995 рік у селах Бобровицького району. За цим фактом у червні 1998 року була порушена кримінальна справа і проведено службове розслідування. Органи міліції встановили, що в зазначений період (1991 —1994 роки) Микола Рудьковський, за даними особового листка з обліку кадрів, який знаходиться у відділі кадрів Кабінету Міністрів України, перебував за кордоном, в Австрії, де нібито навчався у Віденському університеті і на території України не проживав. Протягом проведеної перевірки були встановлені факти підробки паспортних даних про час і місце прописки Рудьковського.
Зрозуміло, що, опинившись у делікатній ситуації, не маючи паспорта, без місця проживання, Рудьковському після повернення із закордонних мандрів конче потрібно було обійти законну процедуру легалізації щодо належності до українського громадянства. Для здобуття омріяного депутатства потрібно було підтвердити своє проживання на території України протягом останніх 5 років, як того вимагав закон про вибори народних депутатів. Тому-то нинішній міністр транспорту і почав «прописувати» себе, де заманеться, де вийде. Спершу пройшовся по родинних місцях, «прописався» у сусідньому селі Петрівка Бобровицького району. Органи міліції встановили, що за новою адресою Рудьковського проживав... сам сільський голова, який пізніше в суді заявив, що ніяких дій щодо його прописки не вчиняв, відомостей цих у домову та негосподарську книги сільської ради не вносив, на військовий облік не ставив. У суді також було підтверджено, що штамп про прописку Рудьковського в цьому селі й позначені в ньому дати експертизою УМВС визнані підробленими. Минуло три місяці від моменту його прописки в Петрівці, і Микола Рудьковськии виписується звідти. А ще через три місяці вже надовго — аж до серпня 1995 року — «обирає» місцем проживання село Новий Биків того ж Бобровицького району.
Працюючи в Адміністрації Президента з 1994 року, фактично проживаючи в Києві, Рудьковський у лютому 1996 повертається» у Новий Биків Він удруге «прописується» за старою адресою і ... отримує у Бобровицькому райвідділі міліції новий паспорт громадянина України. Працівники міліції, які були причетні до цього, розповідали мені, яким шантажем і погрозами з боку президентського консультанта супроводжувалась процедура заміни старого паспорта. Ця поспішність не дозволила їм прискіпливо дослідити в ньому підробки і виправлення. Однак це не виправдовує наші доблесні «компетентні» органи. Тепер усім стає зрозуміло, чому таким милим був Рудьковському цей район, в якому значно простіше було здійснити паспортні оборудки i обійти закон, ніж у Києві.
Але чому ніякої зацікавленості анкетними даними своїх працівників не виявляли у президентській канцелярії, де в особовому ли¬стку з обліку кадрів, заповненому Рудьковським у серпні 1994 року, зазначено, що він проживає в Києві по вулиці Косіора і з очевидною підтасовкою прописаний його «чернігівський», «московський» та «австрійський» періоди. Жодного інтересу протягом майже восьми років не виявили до особи військовозобов'язаного юнака і військові комісаріати, коли за місцями фальшивих прописок на нього не оформлялося ніяких обліково-військових документів, а у домових книгах були відсутні позначки військкоматів про постановку на військовий облік. Думалось мені тоді, що, пройшовши такий «тернистий» прописний шлях у Бобровицькому районі, «отримавши» новий паспорт, прописавшись у Києві вже за новою адресою, Рудьковськии, нарешті, вгамується.
Де там! Чоловікові все вдається: успішно складається кар'єра, на горизонті — вибори, потрібна ще краща біографія, ще міцніша освіта. А тут знову закортіло поїхати у закордонні мандри — потрібен паспорт для виїзду за кордон. У заяві-анкеті, поданій до Дніпровського РУ ГУ МВС України у м. Києві у січні 1998 року, Рудьковський вказав, що з січня 1993 по серпень 1994 року він працював... інструктором Чернігівського облвиконкому по вул. Свободи, 9. І це при тому, що на той час виконкоми як органи управління не існували. А він фактично перебував за кордоном. Чернігівська обласна державна адміністрація на вимогу слідчих органів надала довідку, що Рудьковський в апараті облвиконкому ніколи не працював, а приміщення облвиконкому знаходилось у Чернігові по вул. Леніна, 18...

Дивишся на ці дивні викрутаси і запитуєш: як можна морально опуститись, щоб за кожною дією людини спостерігалося свідоме фальшування фактів, причому без будь-якої необхідності? Здавалося б: чоловік не бомжує, має роботу у пристойній установі — чому не написати в анкеті все, як є?! Слід зазначити, що на той час компетентні органи цікавилися Рудьковським І за низкою Інших обставин. Прокуратурою Києва у травні 1998 року проти нього була порушена кримінальна справа за фактом дорожньо-транспортної пригоди. Керуючи автомобілем, 14 серпня 1996 року Рудьковський здійснив наїзд на 22-річного велосипедиста, від чого той на МІСЦІ пригоди помер. Справу про цей факт із трагічним наслідком через декілька днів тоді поспішно закрили. У поданні про скасування попередніх висновків інспектора ДАІ Харківського райвідділу міліції м.Києва прокуратура м.Києва зазначала, що перевірка тоді проводилася поверхово, і інспектор дізнання дійшов висновку фактично на показаннях Рудьковського, не з'ясував важливих фактів на різних стадіях розвитку дорожньої ситуації. Чим завершилась ця кримінальна справа проти Рудьковського — мені невідомо.

Та Бог з ним, з цим кримінальним шлейфом нашого «героя». Чесно кажучи, неприємно про все це писати. Цікавішими є його чергові версії про «здобуття економічної освіти». Влаштовуючись на роботу в «Укргазпром» у 1997 році, М.Рудьковський подав до відділу кадрів особовий листок і копію диплома про закінчення Російської економічної академії імені Плеханова, в якій він нібито навчався в 1988 — 1993 роках, а також Чернігівського педінституту, в якому навчався вже протягом 1993 — 1996 років, а не 11 років, як ми дослідили. Що за диплом і як він його отримав у Чернігові, ми вже знаємо. А от стосовно «плеханівки» я звернувся до тодішнього посла України в Російській Федерації та ректора цього вузу. Відділ кадрів ректорату академії надіслав коротку відповідь, що Миколи Рудьковсь¬кого в списках студентів, які закінчили академію у 1993 році, немає. Більш популярна відповідь надійшла від посольства, в якій повідомлялось, що громадянин Рудьковський не закінчував у 1993 році цього вузу.
Досліджуючи відповідність надісланої мною ксерокопії диплома тим зразкам, які видавалися у 1993 році, було з'ясовано, що диплом з такою серією і номером не видавався взагалі, нагрудний знак не видається навчальним закладом з 1990 року, тому позначки про це не повинно бути. Крім того, у документі неправильно вказана назва вузу, підпис ректора не схожий на справжній підпис ректора і не схожий на підписи проректорів того часу. А ще зазначалось, що заочна форма навчання ліквідована в РЄА ще десять років тому.

Петро ШЕЙКО, колишній голова
Бобровицької районної державної адміністрації
.






Коментарі (0)
avatar