Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

Галина бабуня

siver — Fri, 06 Aug 2021 12:24:03 GMT

Галина бабуня пам`ятає багато, але рідко про це говорить. Галиній бабуні вже за 80. Хочеться, щоб вона прожила хоча б до за 100, бо маю до неї серйозну справу - хочу з нею поговорити.

Але вона не говорить із чужими. Тому я дуже шкодую, що їй чужа. Вона говорить зі своїми дітьми-онуками. Вона говорить з Галею, - а з Галею ми не чужі. Ми поріднені душами.

Галина бабуня боїться фотоапарата і відеокамери. Навіть дурної маленької лінзи на мобільнику боїться. Навести на неї об`єктив все одно, що навести дуло пістолета. В єдиному відео ролику, що знятий про неї, Галина бабуня кричить: "Не фотоґрафуйти мене..! Не фотоґрафуйти мене..!"

Але іноді бабуня всідається на сонячну лавку коло хати, і бадьоро так згадує минувшину. Пригадує дитинство, і молодість, і сімейні будні. Стиха розповідає про ті часи, як в селі не мирилися українці з поляками.

От чотирирічною дитиною заходить вона до своїх друзів побавитися. А дружила з польськими дітками такого ж віку. В час, коли дорослі один одному горлянки перерізали, діти спокійно собі разом бавилися. Заходить у хату, хати ж-бо завше відчинені лишали, а там двоє її польських подруг-близняток. Лежать такі закривавлені, і мізки їх по всій господі валяються, і на стінах мізки і кров полишалася. "То так дітей до стіни головами били" - пояснювально підсумовує бабуня.

Або от не раз біжать дитячим гуртом дивитися, як горить польська вулиця, підпалена українцями. А після, з вогариська, тобто з хати згорілої, сім`ї польські виносять. І тіла такі чорні, обпалені. "Ви що, бабуню, отак дітьми на то дивилися?" - округлюються очі в Галюні. "Ну, а як же. Чорні такі, згорені… І стогнуть…"

А ще бабуня спідницю свою згадувала. Широку таку, зелену і по низу товста стрічка з ворсинками пришита, така стрічка-щіточка, щоб добре крутитися, щоб гарно поли спідниці в боки розліталися. То вже в юності було, ту спідницю на танці одягала. В ті ж часи пригадує, з дядька якогось патріоти всю шкіру здерли, і до стовпа його прив`язали, для споглядання всього села.

Загартована такими картинами молодеча психіка Галиної бабуні навіть смерть власної доньки перенесла спокійно. А донька її з друзями із танців поверталася. Зимового вечора. І переходили міст над замерзлою річкою. І впала вона з того моста у снігові замети попід ним. А товариші дівчини вирішили пожартувати. "Чорт! Чорт! Втікаймо!" - закричали гуртом нібито переляканими голосами. От дівчині, видно, з переляку таке привиділося, що й захворіла вона з того дня. А невдовзі й померла, бо мала слабе серце.

І ще багато спогадів носить в собі Галина бабуня. "Не бабуся, а саме бабуня. Бо бабуся - то інше…" - повчає Галя.

Так хотілося мені побачитися з бабунею. Хотілося бодай непомітною за припічком посидіти, щоб лишень вона говорила. Аби чути її колоритний говір, запам`ятовувати слова. Записати бодай трохи аудіо, якщо вже немає надії на відео. Бо бабуниної мови так просто не передаси, не напишеш, не зобразиш її інтонації.

То не акторські паузи і не словникові наголоси. То мова самого життя.

Але бабуня не погодилася на зустріч.

Люблю,
Оринка Григоренко

До мистецтва через кафе

orynka — Tue, 25 Sep 2018 20:31:24 GMT

Про те, що зараз криза вже й говорити язик стомився. Як і про те, що випручатися зі своєї кризи може лиш сама одна людина. Ніхто її звідти не витягуватиме і за ручку до світлого майбутнього не вестиме. Хто не сильний, хто не здатний, той хай і стогне у куточку, підгниваючи і проростаючи мохом. Або заливаючись спиртним.

А ті хто хочуть і в літературі, і в культурі, і в мистецтві жити, і добру музику слухати - а при тому ще й фінанси такі-сякі щоб у кишені оберталися,- ті роблять неймовірні речі. Вони наживають собі величезну кількість проблем... Мріючи про веселе мистецтво, створюють арт-кафе "За двома зайцями". Жадаючи музею прилучанина і відомого актора-коміка Миколи Яковченка, стіну у тому арт-кафе завішують світлинами Яковченка в різних ролях. Бажання почитати щось непогане, виливається у перетворення кафешної комірчини в книгарню сучасної української літератури. А із бажання живої бардової прирокованої пісні й веселих танців вийшла гарна співпраця із місцевим музичним гуртом "Новий День".

Так, це я хвалю подружжя Павлюченків: пані Люду і пана Ігоря. Весь тягар облаштування, замовлень, кухні й персоналу несе на собі тендітна Людмила Василівна. А літературно-культурно-мистецькою частиною завідує Ігор Анатолієвич, а також організаційними питаннями найповажніших заходів та власне логістикою. За тих сім років, що я з ними знайома, і за чотири роки активної співпраці, я не перестаю дивуватись силі й енергії подружжя Павлюченків. Нехай хто що закидає, але я цих людей завжди розумію. Це непросто: за невеликий кошт утримувати політику затишної артовості у гоповсько-шансоновсько-попсовому середовищі.

Багато вечорів і трудоднів прожито нами спільно. Із останнього: Святкування 170-річчя видання Шевченківського "Кобзаря"; "ЄвроКвест" - гра в честь Днів Європи в Україні, що пронеслася одним із завдань через арт-кафе "За двома зайцями"; Святкування 110-річчя сміхотворця Миколи Яковченка; Прес-конференція екс-голови СБУ Валентина Наливайченка. А ще давніше були писанки...

Величезні, "розміру футбольного м`яча" - як писали ЗМІ - писанки з пап'є-маше, клеїлись, малювались і сушились у Помаранчевій залі арт-кафе. Яких тільки людей не перебуло на майстер-класах по виготовленню яєць! Ох і запах лаку-фарби іноді стояв! Пережили з усміхом. Потім писанки вішали на дерева біля Собору Різдва Богородиці й біля пам`ятника Т.Г.Шевченкові, й біля Прилуцького медучилища... Деякі досі висять.

А от на Святкуванні 170-річчя видання Шевченківського "Кобзаря" приємною несподіванкою став приїзд Харківського театру "Вінора" разом з режисером Іриною Кобзар. Це крім того, що чудових святкуючих-виступаючих особистостей було чимало: історики-учасники товариства «Краєзнавець», серед котрих Анатолій Риженко є власником першого репринтного видання "Кобзаря"; просвітяни, що презентували пам`ятники Т.Г.Шевченкові, новітні видання його творів, світлини і музику; любителі сучасної української літератури, що захоплено рецензували книги - ведучою їх була Олена Клочко. Ще був прилуцький альтернативний "Новий театр"...

У "ЄвроКвесті" - грі на європейськість, що її організував актив Прилуцького осередку ВУТ "Просвіа" ім.Т.Г.Шевченка спільно з творчими представниками Прилуцької Мерії,- брали участь прилуцькі Євроклуби "Єдність" (гімназія №1), "Космополіт" (гімназія №5), "Співдружність" (школа №6), "Європейський погляд" (школа №7). У грі-квесті були такі чудові завдання як: проспівати Гімн України під пам'ятником Шевченка; забігти у Прилуцьку Мерію, взяти там в управлінні економічного розвитку та європейської інтеграції прапор ЄС, щоб потім зайти в кабінет Мера і сфотографуватися з ним і з прапором; в Міському будинку культури заспівати пісню або затанцювати танець будь-якої країни Європи; у офіціантки в арт-кафе ""За двома зайцями", що не розуміє української, випросити без грошей горнятко чаю англійською; відповісти на питання, що стосуються країн Європи, назвати всі країни, що входять до ЄС тощо.

До 110-річчя Миколи Яковченка - абсолютного генія сміху, якось придумалось провести фестивальну рок-вечірку з участю цікавих прилуцьких виконавців. Того вечора літній майданчик наповнився музикою і співом надзвичайно талановитих хлопців та дівчат. Були й вікторини, з питаннями про життя і творчість Миколи Яковченка. А як стихла злива, то й гості попідіймалися з-за столів і взялися танцювати. Співали також усі, хто вміє співати і кого хлопці-рокери з гуртів "Новий День" та "Нє ждалі" знають достатньо, аби довірити їм мікрофон, і навіть гітару...

І зустріч з Валентином Наливайченком - екс-головою СБУ та блискучим дипломатом - у стінах арт-кафе "За двома зайцями", в оновленому Зеленому залі, виглядала чудово, як в житті, так і на фото. Він признався, що вперше за той насичений ранок щось нарешті пив (на столах були чай-кава-водичка). Переконливо розповідав про своє громадське об`єднання "Оновлена країна", дякував подружжю Павлюченків за гостинність, дарував журналістам восьмигігові флешки - бо ж приїхав у переддень Дня журналістики.

Традиційно вже на Літньому майданчику нашого арт-кафе проводимо щоп'ятниці та щосуботи живі музичні вечірки зі смаколиками та цікавинками. То спільно з одним із гуртів, що брав участь у святкуванні 110-річчя Миколи Яковченка - гуртом "Новий День" і його фронтменом Богданом Каленіченком. Переходимо до втіленняу життя ідеї 110-ти рокових вечірок пам`яті Яковченка. Той був не тільки веселуном та актором, але й дивним співаком та бардом.

Зараз у всіх нас нові плани: гідно зустріти в Прилуках представника Спілки Української молоді - пані Нелю Лавриненко; провести соціальний молодіжний ФотоКвест; започаткувати щорічний Всеукраїнський Молодіжний форум; провести конкурс соціальної журналістики тощо....

Прилуцький герць - 2011 (Манжосівка)

orynka — Tue, 15 Aug 2017 09:42:28 GMT

Приємно мені було отримати телефонний дзвоник від Артемія Аніщенка, організатора фестивалю "Прилуцький герць", чудової людини, котру я знаю здалеку вже зо шість-сім років. Він є режисером прилуцького альтернативного "Нового театру", активним культурницьким діячем взагалі.
І ще приємніше було з уст його почути про ідею та втілення турніру-фестивалю на Прилуччині.
"Нарешті", - подумалось...
"Прилуцький герць - 2011" планує відбутися 20 серпня 2011 у селі Манжосівка, урочище "Глинище" й обіцяє бути видовищним турніром з кулачних та спортивних ножових боїв. Артемій Аніщенко, котрому я стовідсотково вірю, обіцяє, що на високому рівні відбудеться це дійство в рамках Третього Міжнародного Фестивалю слов'янських бойових мистецтв «Перунів полк».
В програмі заплановані показові виступи та богатирські ігри представників шкіл слов'янських бойових мистецтв з Києва, Маріуполя, Тернополя, Чернігова. Буде сам «Прилуцький герць» - видовищне шоу, учасники якого змагатимуться за звання найсильнішого в кулачних боях без правил та спортивних ножових боях.
Почесний гість фестивалю – Василь Вірастюк.
Також проходитиме виставка голубів, декоративних і сільськогосподарських птахів, ярмарок майстрів-умільців, виставки художників, майстер-клас з бойових мистецтв для глядачів, козацький куліш, виступи фольклорних колективів на фоль-фесті «Відродження», фєєричне вогняне видовище і концерт гурту «Тінь сонця», соліст котрого Сергій Василюк вже бував у Прилуках з акустичним концертом.

Крім Артемія Аніщенка, котрий зараз працює начальником відділу культури та туризму Прилуцької РДА, організаторами фесту також виступили «Міжнародна федерація козацького бойового мистецтва Триглав», Міськрайонна громадська організація «Козацький курінь ім.Івана Сірка», за сприяння Прилуцької районної державної адміністрації та фінансової підтримки депутата Чернігівської обласної ради Анатолія Мірошниченка.

Ну, а ще трошки офіційної інформації про все решту:
До фестивалю долучилися: генеральний спонсор Агрофірма «Дружба–нова». Спонсори фестивалю: «Автосервіс А1», компанія «Маяк», магазин «Зброя та боєприпаси», магазин «Офіс Лайн», ПП Алексейчук та ПП Ситніченко.
Медіа-підтримка: радіо "Планета", газети: "Град Прилуки", "Прилуччина", "АІР", «В двух словах», телерадіокомпанія ТІМ.
Початок фестивалю о 10-й ранку.
Вхід вільний.
Довідки за телефонами (04637) 5-01-06 або (066) 36-38-227
По закінченні фестивалю будуть діяти маршрутні перевезення по місту

В Бєларусь як в дитинство

orynka — Fri, 22 Jul 2011 16:28:38 GMT

Бєларусь – це наче повернення в дитинство. Воно у мене до десятирічного віку було радянським: жовтенятка, піонери, правила тимурівців, Ленін на стіні класу, походи на парад у колоні з однокласниками (з гілочкою псевдо-квітучої вишні у руках: вирізані з серветок, скручені мідним дротиком і чимось забарвлені мамою в рожеве квіточки – такі гарні-прегарні!), малювання першотравневої символіки (голуб, глобус, дружба народів, слово «МИР»), газета «Зірка», в яку дуже хотілося написати статтю про нашу забруднену річечку Боберку...
Так і сучасна Бєларусь: Герб-ярмо на документах-оголошеннях, що мають державну важливість, червоні прапори вздовж проспекту (гадаю, то був проспект Героїв ВВ) і, о так! надпис: «Май, труд, мир!» білими буквами на червоному тлі, причеплений на балконі в центрі міста Нясвіж...
Але не за згадками про совдепію-зрівняйлівку я їхала в Бєларусь. А принципово задалася метою пізнати Бєларусь туристично-історично-дорадянську і знайти Бєларусь інетовсько-європейську, чи щось таке.

Тур у Бєларусь почався з Києва-Чернігова і продовжився вгору по карті. Отже, на прицілі в нас – п`ятьох українських фото-відео-і-просто-туристів – Гомєль, Бабруйск, Мінск, Гродна, Нясвіж, Мір, Ліда, Брест (Брестська фортеця) і дорога-дорога-дорога (та й до Львова)...
Дорога у Бєларусі, що не кажи, а добра. Їдеш собі гарненько, сало за кермом жуєш. Від`їжджаєш клометрів сімдесят від українсько-бєларуської митниці, а там тобі перекрив дорогу цілком європейський внутрішній перепускний пункт із шлагбаумом. З іноземців за дорогу беруть один долар (а навколо ж берізки і трясовина – не об`їдеш..). От, чесно, не знаю чи щось беруть з бєларусів, але з нас, українців, захотіли саме долар – бєларуськими рублями в еквіваленті брати відмовилися. Нащо ж бєлорусові бєларуський рубль..?

Тут трохи б сказати про чергу на митниці в районі Нових Яриловичів. Ми стояли три години в черзі і дуже, м`яко кажучи, сумували з цього приводу, бо там геть не було, ну, розумієте, туалетів... Точніше, були – по одному обабіч дороги, в лісі: одномісні, дерев`яні, безплатні (гадаю, є зрозумілим, навіщо я на цьому наголошую). Після походу в такий треба не інакше як прогулятися по лісу-травичці коло митниці хвилин з двадцять – витираючи підошви і вивітрюючи запах, бо всередину машини зайти майже ніяк – сморід нестерпний. Поки черга і перевірка документів, я попросилася у бєларуського прикордонника (а він стояв, до речі, з автоматом) перейтись по лісу на нейтральній полосі, тобто на тому, бєларуському боці, з надією, що там санітарні зручності, як і дороги, раптом виявляться кращими. І знаєте, прикордонник був розуміючим, пропустив, але нічого кращого я на тому боці не знайшла... Тож після трьох годин на митниці ми було збиралися злитися й розмахувати руками щодо всього того митного неподобства і втраченого дорогоцінного туристичного часу, але несподівано почали спостерігати, що ми все їдемо і їдемо, а черга, котра стоїть з Бєларусі в бік України якась надто довга: вона все не закінчується і не закінчується – одну хвилину, дві хвилини, три... сім... десять... і ми якось примовкли, бо зрозуміли, що ці туристи стоятимуть тут добу або й більше.
Цікавою особливістю є те, що якщо за проїзд по гарній Бєларуській дорозі на в`їдзді в республіку ми заплатили один долар, то на виїзді – в районі Бреста – з нас завимагали три долари. Хоча ми встигли помітити, що із машини з російськими номерами взяли лише один долар. Але ж ми, українці – інозе-е-е-емці, – як і французи, як і бангладешці, як і китайці... Отак-то й виходить, як в анекдоті: вхід – доляр, вихід – три...

Але ну його, про сумне – давайте про Гомель: невеличке місто, де багато-пребагато звичайних радянських будинків-коробок. Де-інде видніються відголоски сталінського ампіру, цікаві пласкі новітні діодні світлофори, багато кольорових прапорців, цікавий дизайн клумб із кованими метеликами та найрізноманітнішими-фігурностями-підставками-для-вуличних-вазонів і... неймовірно гарні будиночки у кварталах приватного сектору: дерев`яні, обкладені ще здавна дощечками на кшталт „вагонки”, що посіріла від часу, або свіжопофарбована; із вікнами, обрамленими мальовничою різьбленою лиштвою – більш чи менш майстерною, білою і кольоровою... Такі ж будиночки в селах уздовж дороги – чи не з земляними долівкими вони досі? – дуже мало є хат обкладених цеглою та пластиковою «вагонкою» із металопластиковими новими вікнами...

У Бабруйську є бобер у туфлях з бантиками. Він бронзовий і сидить на лавочці у центрі міста, поруч з „Таверною”, – всі з ним, звісно ж, фотографуються. У Бобруйську ми гостро відчули голод і нестачу бєларуських рублів у кишенях, бо термінали на картки в обійдених нами кафе-ресторанах виявились несправними, банки і пункти обміну валют не працювали (бо вихідний), а курс долара у зрештою знайденому незачиненому обміннику був до здуру низький (як виявилося згодом – він такий по всій республіці).

О, до речі, про обмінники: в Бєларусі ми бачили людей, котрі сидять на табуретках під пунктами обміну валют, в очікуваннні, що туристи, наприклад, українські, здадуть валюту. І швиденько тут же цю валюту купують... Поруч стоять підривники бєларуського життєвого ладу, готові купити у вас долар за дещо вищою ціною, ніж пропонує обмінник, і радіють, як малі діти цукерочці, якщо їм це вдається. Хоча, мабуть, за цими речами дуже пильно наглядають компетентні органи – бо поводилися ми при обміні валюти, як при купівлі-продажу вагона зброї чи наркотиків – оглядаючись та ховаючись по закутках.

Але повертаючись до Бобруйська: там ще є залишки старої фортеці. Ми дружною компанією облазили її всю та обфотографували, хоча фортеця добряче вросла в землю, а наколо валяється немало колючого дроту. Коли я фотографувала із незвичного ракурсу, згори вниз, кусок старої зруйнованої стіни, місцеві дітки-захисники-бєларуського-життєвого-ладу-з-юних-літ сварилися: «А Ви навіщо он ті пляшки і сміття внизу фотографуєте?!» Довелося показати їм, що таки стіну фотографувала, а не безлад. Отаке – ще дітки, а вже вимуштрувані, одначе...

Щодо Бєларусі історичної під Гомелем: Палацово-парковий комплекс Румянцевих-Паскевічєй - далі буде.

Патріотичні вихідні

orynka — Mon, 18 Apr 2011 17:32:28 GMT

Серед ряду моїх зимових та весняних вихідних були такі, де довелося брати в руки не лише фотоапарат, але й гвинтівку.

Знімалися в фільмі. Тут трейлер:

http://www.youtube.com/watch?v=u6TrQFkQvK0

Медіамодернізація на Прилуччині: Школа модернового медійника

orynka — Wed, 30 Mar 2011 11:58:52 GMT

Почалося все з того, що ми з Ларисою Лавренчук вирішили: ну, не може просто так пропадати сертифікат і печатка Прилуцького міського об`єднання «Просвіта» ім.Т.Г.Шевченка,- подали свій проект на конкурс «Розвиток нових медіа та підтримка використання нових комунікаційних технологій у діяльності ЗМІ» Міжнародного фонду «Відродження» та й отримали на нього грантові кошти. Завдяки цьому запросили цікавих модернових медіа-тренерів у Прилуки, а також домовилися про зустріч з каналом ICTV у Києві. За три етапи, поділені на п`ять днів учасники «Школи модернового медійника» набували теоретичних знань, мали практичні завдання, ігри та оглядово-навчальну екскурсію. Тепер, завдяки МФВ, учасники просвіти провели поетапний тренінг спрямований на медіа-модернізацію локальних ЗМІ. Не самі вже були тренерами, а працювали зі справжніми професіоналами. Тренером першого дня став Олексій Погорєлов, другого – Богдан Логвиненко, третього і четвертого – Сергій Харинович та Юрко Зелений, п`ятого – Олена Фроляк та Віталій Ковач.

Перші три дні навчання проходили у приміщенні з Wi-Fi-єм (у книгарні й арт-кафе «За двома зайцями»), завдяки чому учасники мали змогу вільно працювати в інтернеті. Отже, тренер Олексій Погорєлов, гендиректор Української асоціації видавців періодичної преси, головред ресурсів uapp.org та redactor.in.ua, переконливо довів, що спрямованість на інновації це чи не єдиний спосіб збереження та розвитку журналістської професії. Наступний – Богдан Логвиненко, топ-блогер українського «Живого журналу» (livejournal.com), головний редактор мережевого видання про культуру «Сумно?» (sumno.com), менеджер найрізноманітніших культурних проектів і великий активіст громадянської журналістики, на власному прикладі розповів про те, як досягти успіху в блогосфері, й навіть заробляти на цьому гроші (рекламою у власному блозі). Вишкіл другого етапу проводили телевізійники: серйозний редактор розважальних програм каналу ICTV Сергій Харинович і переконано проукраїнський музичний редактор Юрко Зелений. Ці дотепні учителі розповіли про внутрішнє життя ЗМІ, в котрих вони працюють і поділилися хитрощами наробку матеріалів, котрі роблять ЗМІ популярнішими. Сергій Харинович, керівник департаменту розважальних програм каналу ICTV, продюсер розважальної програми «Анекдоти по-українськи», радіоведучий, шоумен, ведучий концертів та телепрограм, показав яскраві приклади якісних матеріалів (відеокліпи, передачі, короткометражні фільми), котрі малобюджетні, виконані часто аматорами.

Ми мали також декілька неординарних завдань. Одне з них, на тему «пересилити себе» мало на меті показати учасникам тренінгу мініпіар на практиці. Під час нього дві ватаги молодих людей у різних частинах Прилук роздавали водіям маршруток, таксі, великим суермаркетам і кафе диски з колядками та щедрівками. Четвертого дня у селі Валки учасиків у командах було відправлено на практичне журналістське завдання: «Знайди сенсацію в селі». А от наступний етап – це була екскурсійно-навчальна поїздка в Київ, на канал ICTV і зустріч з Оленою Фроляк, головним редактором інформаційного відділу каналу ICTV, ведучою програми «Факти», заслуженим журналістом України. Олена радила кожному журналісту, що бажає досягнути успіху, починати з себе: правильна професійна освіта, мобільність, грамотність і самоосвіта – ось всі секрети успіху. Наступний доповідач Віталій Ковач – ведучий інформаційної програми «Факти» на каналі ICTV, розповів про непросте життя ведучого у прямому ефірі та переконливо запрошував до співпраці молодих талановитих фахівців локальних ЗМІ. Всі учасники «Школи модернового медійник» отримали сертифікати про її закінчення.

Немалий вклад у втілення проекту «Школи модернового медійника» в життя зробив Ігор Павлюченко, ідейник книгарні й арт-кафе «За двома зайцями» та головний редактор часопису «Прилуки.Фортеця», котрий надав приміщення й оргтехніку. А також приватна особа Микола Григоренко, що допомагав у організації логістики, забезпеченні інтернетом та при виникненні фінансових труднощів. Завдяки таким людям вищезгаданий проект і багато інших ожили, працюють і працюватимуть надалі.

Вечірка на Святого Валентина

orynka — Wed, 02 Mar 2011 10:30:27 GMT

Бути коханим – це більше, ніж бути багатим, бо бути коханим – це те ж, що бути щасливим. Яке ж це все-таки прекрасне свято – День Святого Валентина! Лише уявіть скільки освідчень відбулося саме в цей день, скільки разів пролунала фраза «я тебе кохаю», і скільки ніжних поцілунків було подаровано.

Нехай це свято не традиційно українське, але дуже світле, присвячене найкращим почуттям. І українська молодь, як і вся молодь світу, звісно, хоче святкувати день тих неповторних почуттів, котрі з`являються у них в серці. У багатьох - вперше. І що ще, як не кохання, може справді змінювати людські серця, наповнювати душі новими мріями і сподіваннями.

Мабуть, кожен відсвяткував це свято по-своєму. Хтось у компанії друзів, хтось біля теплого камину з коханою людиною, а хтось завітав у арт-кафе «За двома зайцями». Тут програма вечора передбачала романтичні пісні, переважно українських виконавців і пиємний вечір. Хто не злякався двадцятиградусного морозу, вийшов з дому на вулицю, дійшов до Костянтинівської, 138 і дійшов до кафе, тому сумно посидіти і випити вина таки не вийшло.

У арт-кафе весь вечір тривала розважальна програма: цікаві коханнєві конкурси, живі пісні під акустичну гітару і гарячі танці. Затійником програми була, в основному, Лариса Лавренчук (не обійшлось і без мене): "Удвох дівчата могли й мертвого з могили підняти, і неактивні на початку гості, під кінець вечора не пропустили жодного конкурсу чи забави", - стверджує Анна Білаш.

Цікавим творчим супроводом заходу були найромантичніші пісні під акустичну гітару у виконанні Енн Хоуп. Вона співала твори відомих виконавців і навіть представила до уваги слухачів авторську пісню. Публіка тепло прийняла юну красуню-виконавицю. Бо й справді, що ще потрібно для чудового вечора, як не добрий гумор і музика.

До речі, цей захід не єдиний який проводиться у арт-кафе «За двома зайцями». Тут ви завжди можете весело провести час і отримати море позитивних емоцій. Тож всім раджу відвідати цей прекрасний заклад.

Чудеса зимових святкувань

orynka — Tue, 01 Mar 2011 20:33:26 GMT

Зимові свята - це зазвичай найяскравіші спогади дитинства: оскільки моє дитинство минало на Львівщині, для мене першим чудом був нічний прихід Святого Миколая, запах мандаринів і подарунки під подушкою зранку, потім - прикрашання ялинки і кришталевий дзвін бокалів разом з боєм годинника опівночі на Новий рік, далі - приготування дванадцяти пісних страв, серед котрих кутя, пампушки й вушка на Святвечір, а також - прихід яскравого Вертепу в хату, власне колядування, і гордий підрахунок наколядованих грошей, ще - похід у церкву на Різдво, "..сію-сію-посіваю..." - на Старий Новий рік, "..щедрик-щедрик-щедрівочка..." - на Другий Святвечір і ковток льодяної, щойно освяченої й принесеної додому Йорданської води...

Так само хочеться, щоб яскраві спогади залишилися у моїх діточок. До них також щороку, приходить Святий Миколай, - двічі: спершу в Миколаївську ніч він залишивши подарунки, завше губить цукерки із порваного мішка і натоптує мокрих слідів по хаті, - так що дітям доводиться окрім розглядання подарунків, ще й за Миколаєм підбирати, аж до вікна; а другий раз, коли дітки йдуть зранку до Святого Миколая на Службу Божу в Собор Різдва Богородиці УПЦКП, щоб і там зачитати йому віршики, заспівати пісеньок і отримати невеличкі подаруночки та, про всяк випадок, позолочені освячені різочки...

А на Новий рік ми їдемо до дідусів-бабусь під Києвом, для котрих саме це свято є найважливішим і найсімейнішим в році. Там до нас приходить Дід Мороз. Під час попередніх новорічних святкувань він заходив у квартиру, просив розповісти віршика, роздавав подарунки... А от цього року його прихід був настільки яскравим, що не поділитися враженнями від нього просто неможливо.

Отже, 31 грудня ми пообіді прибули до коханих родичів. І почалось: в першу чергу таємно зник з квартири наш татко, щоб з`явитися десь за годину з невеличкою живою сосонкою.
– Це помічники Діда Мороза передали, – мовив він. – Просили прикрасити новорічними іграшками, бо інакше Дід Мороз не прийде.

Бабуся дала нам заповнену чимось картонну коробку, щоб вмостити стійко сосну, і ми з дітками взялися навішувати на зелененьке деревце гирлянди й іграшки. Іграшки у наших прадідуся і прабабусі ще ті, давні, скляні, видуті у формі кручених бурульок, шишок, кукурудзяних качанчиків, грецьких горішків та інших природностей. Знайшлися також вирізаний ще колись із паперу, клеєний, розмальовуваний олівцями і вже з роками добряче пом`ятий-порваний Дідик Морозик, також фольга, скатана у формі кульок із прикріпленими до неї нитками, і гирляндочки з вати, що дітки колись самі зсокотували пальчиками.

Поки одягали сосонку, прибіг з морозу розпашілий татко і казав дивитися через віконечко, виглядати Діда Мороза. Семирічний Мирославчик, чотирирічний Світозарчик та й усі дорослі кинулися до вікна. Внизу, по темній вулиці, йшов Дід Мороз у червоній одежі з білою окантовкою і в нього на шапці світилися-моргали п`ять зірочок. За спиною Дідусь Мороз тягнув великого мішка. Так він пройшов, пішов, і поки дітки замешкались по хаті, готуючись чекати поважного гостя в коридорі, раптом постукав у вікно балкону-лоджії...

Так-так, Дід Мороз стукав із-зовні у вікно квартири, що знаходиться на другому поверсі, й просив відчинити. Діти у захваті повитріщали очі, запоспішали до лоджії. Дорослі панічно понакидали діткам на плечі курточки, а Дід Мороз почав передавати подарунки усій родині через вікно: один пакет, другий, третій, четвертий..... Мирославчик зі Світозарчиком поспішно переносили подарунки від вікна лоджії до кімнати.

У поспіху та приємних клопотах діти й не помітили, як Дід Мороз причинив вікно і помахав з-за нього рукою у великій рукавиці на два пальці. Радісно махали рученятами у відповідь.

Потім взялися розбирати подарунки. Серед них знайшовся лист від Діда Мороза, де він просив пробачення, що не може зайти в хату, бо має ще багато діток обходити і тому, що в хаті спекотно і він боїться розтанути. Просив бути чемними, слухати тата й маму, поважати бабусів і дідусів.

Кожний подарунок був підписаний для кого він. Дітки читали і роздавали все, як належиться. Серед гостинців був і той, що для дідуся, котрий саме мав би відбувати післягриповий період удома і йому не виходило святкувати з родиною. А який молодець! Йому на вручення найбільший подарунок та найщиріші подяки й вітання!
Коли після святкувань дорослі у дітей розпитували, як це так у Діда Мороза вийшло: ось він ішов по дорозі, і тут, раптом, опинився у вікні, – вони було між собою засперечалися, чи не було у Дідуся Мороза літака альбо вертольотика. Але врешті вирішили, що це все посох – чарівна дідморозова палиця.

– Дід Мороз нею так р-р-р-раз! – і внизу, р-р-р-раз – і вгорі! – Раділи здогодками Світозарчик і Мирославчик.

Чудо продовжується для них ще до наступного 2012 року )))

Єременко Надія: «Свої мрії треба візуалізувати»

orynka — Tue, 01 Jun 2010 13:26:49 GMT

В'ю з чудовою людиною: Єременко Надія є заступником Прилуцького міського голови з питань діяльності виконавчих органів ради. Але познайомились ми з нею колись, перетнувшись у справах не владних, а громадських. Короткої тодішньої розмови і кількох зустрічей пізніше, мені вистачило, щоб мати до Надії Іванівни відчуття теплої поваги вже не один рік.
Отже сиділи ми, розмовляючи, за кавою в арт-кафе «За двома зайцями». А оскільки справа була перед Великоднем, то при розмові ще й писанки малювали.
Оринка: Надіє Іванівно, не хочеться говорити про роботу в по закінченні робочого дня, але мене цікавить Ваше особисте відношення до ідеї зробити Прилуки квітучим містом.
Надія Єременко: Дуже люблю пісні «Два кольори», «Чорнобривців насіяла мати…» й подібні душевні твори, котрі в мене, і думаю, в багатьох асоціюються з любов’ю, матір’ю, Україною… Ідею з чорнобривцями підтримати неважко: насіння недороге, доглядати легко, їх не покрадуть, як наприклад, троянди й тюльпани і цвістимуть чорнобривці приємними бурштиново-медовими кольорами аж до морозів. Крім того, кисню в місті збільшиться. І взагалі, в Єгипті, на батьківщині цих квітів, їх використовували також як порятунок від мух.
Оринка: Отже, Ви бачили «міста квітів». Де, в Єгипті?
Надія Єременко: Ну, Єгипет я бачила тоді коли він ще не був такою популярною курортною країною як зараз. Але нині вже і в Україні є багато красивих міст зі своїми «родзинками», не обов`язково з квітами. Просто мені хочеться, щоб люди розуміли, що квіти можуть бути не тільки в тих місцях, де вони продаються, вони мають рости всюди. І не для бізнесу, а для нас самих.
Оринка: Ви, мабуть, маєте грядочку з квітами чи підвіконня з вазонами.
Надія Єременко: Так, малесенький клаптик прямо біля порогу. В мене там завжди щось цвіте.
Оринка: З дому, з Дрогобича привезли любов до квітникарства? Ви ж із самого Дрогобича родом?
Надія Єременко: Так, із самого. Це те місто, важку історію котрого Іван Франко відобразив у повісті «Борислав сміється». До речі, Прилуки з Дрогобичем майже одного віку, і там також є школа, що колишня чоловіча гімназія – я саме в ній училася. Вона знаходилась у гарній старій будівлі. І над входом був надпис «Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох. Мій поклик – праця, щастя і свобода.» Кожний бачив і запам’ятовував ті слова.
Оринка: Але чи кожний вдумувався…
Надія Єременко: Ну, можливо розуміння їх глибокого змісту приходить не зразу. Як і інших Франкових: «Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод. Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, бо вам призначено скалу сесю розбить». У творчість Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки вникати дуже цікаво. Це велике задоволення. Їх варто перечитувати, особливо у зрілому віці. Прописані там людські цінності й істини, вони вічні. Мені, наприклад, дуже подобається інтимна лірика Франка, Рильського... Хоча на сьогодні поняття «інтимна» набуло іншого забарвлення, ніж раніше. Для мене: інтим це те, про що не кажуть вголос – я з тих часів, коли про любов не говорили уголос.
У нас в кабінеті української літератури із Максима Рильського було виписано: «Як парость виноградної лози, плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур'ян. Чистіша від сльози вона хай буде.» Так вийшло, що я лиш один раз в житті потримала в руках томик захоплюючої інтимної лірики Рильського – перечитала, віддала і досі шукаю, хочу придбати собі.
Оринка: Якщо з`явиться у нас в книгарні, обов`язково скажу. Ви так з дитинства вдумувалися в цитати поетів. Вони були визначальними у вашому становленні як особистості?
Надія Єременко: Ну ні, визначальною була мама. Вона виростила нас трьох дітей сама, бо батько помер, коли мені був один рік. Мама не завантажувала нас дуже роботою по господарству. «Ви, головне, вчіться», – казала. Довіряла нам, була впевнена, що ми добре виховані. «Бережи честь змолоду», – були ще такі її слова. Тож і вийшло, що з нас трьох, двоє закінчили навчання з червоними дипломами. Та мама досі книжки читає, газети купує й за всіма новинами слідкує.
Оринка: Тобто, це все з сім`ї – мова, культура, жага до здобуття знань..?
Надія Єременко: Розумієш, от мова: бабуся навчала польської. Я, як і моя мама, польську змалку знали. Але українська – це рідна. Українське для мене апріорі є найкращим. Любов до рідного не треба доводити. Національна ідентифікація – вона в крові. Люди, котрі українство носять в собі, звісно протестуватимуть проти нав’язування їм чужого, бо іншими вони не можуть бути – це для них неприродно. Як природно є любити тепло і не любити пронизуючий холод і різкий вітер. І пояснити це неможливо, як не змогла, наприклад, наймолодша донька короля Лір пояснити батькові свою велику любов до нього (це у Шекспіра – авт.).
Оринка: То це Ви з тих людей, котрі в скрутні часи не в Польшу втікають, а якраз у Європі надивившись кращого, це краще в Україні впроваджувати беретеся... А Ви з дитинства й досі польську пам`ятаєте чи десь підучували?
Надія Єременко: Продовжувала вивчати польську в студентські роки у ВУЗ-і, що тепер він Київський національний університет ім.Т.Г.Шевченка. Там був чудовий викладач, з котрим ми навіть екскурсії по Києву польською водили. Фільми показував, возив нас усюди.
Оринка: Ви ж не на філології навчалися? Як Ви обрали професію?
Надія Єременко: Просто на комп`ютерах дуже хотіла працювати. Вчилася на факультеті кібернетики. Були і величезні ЕВМ і перфокарти, і лампочки… І з чоловіком майбутнім під час навчання познайомилася. Потім працювала на великому машинобудівному заводі під Києвом і багато подорожували. Удвох.
Оринка: А куди подорожували?
Надія Єременко: Спочатку переважно Україною, Кримом: Сочі, Гагри... Трохи Прибалтикою – Вільнюс, Каунас… Вже одруженою побачила Єгипет: стояли разом на горі Мойсея, де схід сонця над гірчичними горами і слухали мелодійну пісню, що її затягнули японські туристи. Про Польщу взагалі мовчу. Мені дуже подобається їхня мова, культура… У Кракові ми жили в маленькому готельному номері під дахом, поряд замку Вавель і слухали як туркотять голуби. В інші роки бачили Соловецькі острови: там почуваєшся мов у безчасовому просторі, де водно зійшлися небо й земля; тамтешні монахи знають в чому сенс буття. В цьому ж турі ми відвідали Санкт-Петербург, Карелію, Москву.
Дуже вразила своєю екзотикою подорож в Індію: надзвичайно привітне, добродушне населення, прекрасні у своєму яскравому сарі й дуже вільні жінки; індуси такі ж як і природа навколо. А святі місця Єрусалиму: Маслична гора, Сад Гетсиманський.. Ідеш старим містом, наче перемістився у машині часу в минуле. Дуже важливим для мене особисто є те, що ми жили неподалік Храму Гробу Господнього, і всі рази, коли туди заходили, мали змогу побути у спокої, бо не було навали туристів.
Історією, чистотою, доглянутістю вразила Європа: Страсбург, Баден-Баден, Париж – можна розказувати й розказувати… А після поїздок, буває, готую страви тих країн, в яких ми їх куштували, як наприклад, французький цибулевий суп.
А загалом найсхідніше ми були у брата в Ульянівську, а найзахідніше – у Франції. Мрій куди ще поїхати – багато. Їздити потрібно всюди. Ще з мамою ми малими багато подорожували: возила нас в Берестечко, по Закарпатті – вона любила їздити й нас привчала. І я своїх дітей змалку везла кожного літа до бабусі в Дрогобич – в них там другий дім – і по Західній Україні: Львів, Олеськ, Підгірці, Кременець, також по Закарпатті. Завжди вибираємо такий шлях, щоб побачити якісь цікавинки. Тепер ось наша донька Дарія любить поїздки. Вона сама вже зараз, навчаючись в Німеччині, подорожує по ній – усюди, куди є дешеві для студентів поїздки. Була в Осло, відвідала Барселону, Лісабон... Зараз захопилася лижами, то часто буває в Альпах. А Мартуся дуже хоче у Францію. Вчить французьку. Ми їй пообіцяли подорож у Париж.
Оринка: Про Марту я чула, що вона мала успіх у зовнішньому незалежному опитуванні.
Надія Єременко: Так, набрала двісті балів з української мови. Отримала високі результати з англійської та математики.. Вчиться у Київському національному університеті ім.Т.Г.Шевченка на факультеті журналістики.
Оринка: Надіє Іванівно, от у Ви зуміли винести все найкраще з сім’ї і це краще продовжуєте в дітях. Серед того, що допомагає Вам іти по життю, що Ви б могли порекомендувати людям, зокрема молодшому поколінню?
Надія Єременко: Щоб іти по життю до успіху, потрібно в першу чергу зрозуміти куди ти ідеш. Куди хочеш прийти. Треба мати мету і мрію. Поступово освоювати знання, котрі наблизять тебе до мети. Треба візуалізувати свої бажання, уявляти себе кращим , щоденно робити хоч би маленький крок в досягненні мети.
А батькам я б рекомендувала не перенавантажувати дітей завеликою кількістю мудрих повчань і обмежень. Не пресуйте їх, бо в певний момент вони перестануть сприймати сказане старшими. Дітям потрібно довіряти, і якби нам, батькам, не хотілось, їх треба відпускати. Кожен проживає своє життя.

Шевченківський рок

orynka — Thu, 18 Mar 2010 22:20:10 GMT

Активна прилуцька молодь та учасники прилуцької «Просвіти» імені Шевченка, відсвяткували 9-го березня День народження Тараса Григоровича по-своєму. Без офіційностей, в арт-кафе «За двома зайцями». Слухалим`сьмо живу Олену Шевченко і цифрові записи українських рок-виконавців, що мають пісні на слова ТГШ: «Кому Вниз», «Гайдамаки», «Тінь сонця», «Русичі», «Вертеп», «Транс-формер», «Ділема (D.lemma)», «Мертвий півень», виконавці Тарас Чубай, Сéстри Тельнюк, Жанна Бондарук, Ростислав Домішевський, Сергій Решетник – всього тридцять чотири композиції за Шевченком, які можна нині знайти в аудіо-альбомах сучасних українських виконавців та в інтернеті.

До пісні «Зацвіла в долині» гурту «Русичі», наприклад, знайшлося тільки відео, а пісню «Шевченко молодий» гурту «Вертеп» прислав на електронну пошту, ще вранці, 9-го березня, Олександр Чиж з Мистецького об'єднання "Арт-Вертеп", попутньо пояснюючи в листі, що прилуцьку «Просвіту» знає завдяки інтернету.

Зірковою гостею вечора була Олена Шевченко, що виконала декілька власних пісень під акустичну гітару. Олена чесно призналася, що на гітарі навчилася грати сама, і що пісні пише більше англійською, ніж українською. Англійські тексти їй близькі, бо читає багато англійською, бо перекладацька справа є її професією. А писати українські тексти їй на роду написано, що й доводить її прізвище. Пісні Олени Шевченко про тепло, про любов, про Бога… Звучання її акустичної гітари надзвичайно приємне.

Ще одним гостем свята був прилуцький шевченкознавець Анатолій Риженко. Він розповідав про свої дослідження діяльності Шевченка на Прилуччині, котрі друкувалися у газеті «Скарбниця», «Слово Просвіти» й інших виданнях. Ці дослідження вже вилилися у його книгу-самвидав, котра нині існує в єдиному екземплярі. Ще Анатолій Григорович розповідав про свою переписку з музеями і шевченкознавцями з України й зарубіжжя, показував листи і перше репринтне видання «Кобзаря» Т.Г.Шевченка, випуску «Друкарні Фішера», 18 квітня 1840 року.

Композитор, флорист і музикант Вікторія Копасова наголосила, що невід`ємними є Шевченко і музика, Шевченко і театр; музичні твори по Шевченку поміщують у збірники поряд з біблійними. Модернового Шевченка Вікторія відкрила для себе завдяки постановці «Катерина» прилуцького «Нового театру». Бачила постановку на презентації четвертого номера журналу «Прилуки.Фортеця» в Києві. У великому захваті від модерної «Катерини» був також знайомий її родині, відомий київський художник Володимир Грищенко.

Вікторія Копасова зробила присутніх гостей єдиним хором, що невимушено співав «Зоре моя вечірня» і «Реве та стогне Дніпр широкий», під її акомпанування на невеличкому електронному піаніно.

Учасники вечора: Лариса Лавренчук, Валентина Макаренко, Мирославчик Григоренко зачитували з «Кобзаря» чи розповідали напам`ять вірші Т.Г.Шевченка. Ольга Паляниця підготувала вірш «Повернення Шевченка» Ліни Костенко, Людмила Чернюк вибрала одну з поезій із збірки Миколи Дробота, котра пасувала до вечора.

Загалом «Тарасові посиденьки» на «Просвіті» минули в позитивній атмосфері. Знайшлися бажаючі мати в себе «шевченківську підбірку» сучасних українських виконавців.