Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

Ніссан: кохання і нафта

Спудей — Mon, 31 Mar 2025 15:06:03 GMT

Прийшла весна, несміливо виглядають коліна із-під спідничок, хоча й холодно. Писати про політику, якісь проблеми, геть не хочеться. Хоча нині все відбувається ніби за «Майстром і Маргаритою» Булгакова «Страшний в цьому році місяць ніссан» (у євреїв місяць друга половина березня – початок квітня). Землетруси, вибух на томній станції у Японії (за що їх так бідолашних!!!), громадянська війна у Лівії (до якої долучилося й НАТО, чомусь вони перед цим не помічали жорстокої громадянської війни у Судані, Сомалі – там же нафти немає!), «нестримне зростання благополуччя» в Україні, не додає оптимізму. Але люди кохали, діти народжувалися навіть під час війни. Тож весна вимагає свого.
Декілька номерів назад, я написав, що для того щоб краще оцінити майбутнього обранця, потрібно з ним досить тривало поспілкуватися, ідеальний варіант – спільне життя. Прочитавши це, одна поважна людина сказала – це заклик до блуду, тобто сексу без вінчання. Тож відповідаю: досить тривалий термін спільного життя та ведення господарства не забов'язує до сексу, коли ти кохаєш людину то ти отримуєш задоволення навіть від щирого спілкування з ним. Мені звичайно можуть заперечити, це все слова, теорія. Проте це насправді так. Досвід моїх гарних приятелів, мій особистий твердить це – можливо. Медицина до речі говорить про те, що відсутність статевого життя веде до хвороб.
Декілька років назад, з моїм знайомим трапилася прикра історія. Класичний випадок: побачив гарну дівчину, не знаючи її характеру, швидко одружився, через півроку почалися скандали, через три роки спільного життя він пішов з дому. Як і повинен йти чоловік без скандалів, криків. Просто після сварки, одягнувся, спакував невеличкий наплічник і пішов. Вірні друзі допомогли на початку пережити на початках. Трапилося то одної зимової ночі. За місяць він пережив чимало і гарного, і поганого. Сил розлучитися у собі не знайшов. Тож жодних втрат матеріальних, окрім духовних та нервів не має. Знову ж таки мені можуть заперечити. Він не виявив чоловічого характеру, потрібно було жінку поставти на місце, інші скажуть жінка могла б його і «приручити» або «переломати» його.
Можливо правда і на їх боці.

Єврожлобство

Спудей — Fri, 15 Oct 2021 09:41:30 GMT

Якщо розфарбувати священничий підрясник чорного кольору у кольорові квіточки, це буде весело, красиво але спотворить суть. Якщо ж під час відбудови якогось старовинного об’єкту, використовувати євроцеглу, євроерепицю та інші євро будматеріали то це буде єврожлобство.
Погодьтеся, реконструкція наприклад оборонної церкви 17 ст., з використанням сучасних, хай навіть і досить дорогих будматеріалів викликав м’яко кажучи здивування. Але ж це відбувається досить частенько. Так це дешево, ефективно, майже міцно, але! Цінується насамперед автентичність, природність.
Проте дехто цього не розуміє. Частенько, можна побачити у Чернігові гарні дерев’яні будинки, з оригінальним, неповторним різьбленням обшиті … вагонкою. Воно то зрозуміло, що людям хочеться теплоти, але ж від цього не повинні страждати інші. Наприклад туристи, майбутні чернігівці які бажатимуть мати можливість помилуватися різьбленням. Все ж таки міська рада планує зробити з Чернігова туристичний центр. У Празі, інших містах наприклад мешканцям старовинних будинків, навіть приватних, заборонена їх перебудова. Навіть перефарбування має погоджуватися із відповідною комісією. У Чернігові ж, наприклад у будівлях 18 ст., що по вулиці Горького добудовують поверхи, гаражі. З дерев’яними ж будинками 19 століття, роблять що заманеться, їх зносять, розтягують, перебудовують. Рятує ж їх тільки вроджене (набуте) почуття естетики власників будинку.
Наприклад у Гомелі, де теж вистачає будинків другої половини 19-го початку 20-го століття із дерев’яною різьбою місцеві вчені готують подання, на включення їх до списку Світової спадщини Юнеско.
Подібне явище ми можемо спостерігати і на території Чернігівської області. Найбільше страждають культові споруди. Церковні громади, зі 100% добрими намірами, облаштовують церкви використовуючи сучасні будівельні матеріали. Особливо це мене вразило у Густинському монастирі. Місцеві монахині, нічтоже сумняшеся будують євромур, і загалом видається, зразком для наслідування вважають хатинку якогось сучасного крутелика. Густинський монастир, це так до відома, монастир заснований козаками у 17 столітті, з відповідним лицарським, аскетичним, і геть не «гламурним» духом. Іноді віруючі, під час ремонту, домальовують дофарбовують різноманітні лики, в результаті козацька барокові храми втрачають свою оригінальність.
Насамкінець, для повного фактажу, хотілося б згадати і про те, що частенько історичні споруди, хоч і внесені до реєстру пам’яток, взагалі нікому не потрібні. Вони руйнуються, та завалюються. Ризикують не дочекатися туисті чимало храмів, будинків, оборонних комплексів та курганів.

Життя, що вирує

Спудей — Sun, 16 Feb 2020 22:59:55 GMT

Одного буднього дня офіс мого товариша-журналіста Олега Головатенка перемістився до центру Чернігова — у парк навпроти міськради. Сидів він собі тут, розшифровував інтерв’ю і спостерігав за життям, фіксуючи на фотокамеру. А життя в парку, обмеженому міськрадою, Нацбанком, міською прокуратурою, обласною адміністрацією та Красною площею — епіцентром святкувань, у тому числі й Дня незалежності, виявилося бурхливим!
Малеча, яку батьки привели до фонтана, бігає, падає, сміється й плаче — прояви нового світу. Через деякий час увагу журналіста відволікла молода парочка закоханих, яка вляглася на лавочку і почала пестити одне одного за допомогою цукерки «Чупа-чупс». Потому приїхав на велосипеді хлопчина. Розсипавши насіння, він зібрав довкола себе десятка два голубів. Скориставшись такою кількістю, спіймав одного з цих птахів, запхнув його до сумки і поїхав далі.
Потім до спостережень колеги приєднався автор цих рядків. По дорозі до парку було помічено п’яничку, який рачкував біля клумби в центрі міста, і його вперто не бажала забирати міліція, бо всі правоохоронці спішили повз нього на шикування до міського МВС. Ще на наших очах відбулася зустріч двох політиків, які вирішили створити комітет та підписати спільне звернення. Упоралися вони з цим за 10 хвилин.
Посидівши та обговоривши необхідність зняти короткометражний фільм про це неочікувано жваве місце, ми з Олегом від знайомої дізналися про результати останнього засідання козацької ради при облдержадміністрації.
Після такого бурхливого життя протягом досить нетривалого часу нам залишилося тільки обговорити сакральність цього місця. До середини ХІХ століття тут був курган княжни Черни, за легендою дочки князя Чорного. Курган розкопали за наказом якогось губернатора в середині ХІХ століття. Нині ж це місце відпочинку, де встановлено світло-музичний фонтан, має ще й ритуальний характер. Тут розташовано декілька могил знаних громадян Чернігівщини, в тому числі знаменитого партизана Миколи Попудренка. Могилам, засадженим квіточками, якимось чином щастить видавати себе за клумби, не привертаючи до себе надмірної уваги. Пригадую, раніше під час великих свят молодь рядками сиділа на гранітній огорожі цих могил, попиваючи пиво та інші спиртовмісні напої.

Хорватські уроки

Спудей — Sat, 23 Mar 2019 20:37:42 GMT

Більше тисячі років назад плем’я Білих Хорватів мешкало у Карпатах, але чомусь доля погнала їх на Балкани. Нині вони мешкають у гористій країні, на березі Ядранського моря (яке ми називаємо Адріатичним, хоч Ядранське це його питома слов’янська назва). В принципі, якби вони не пішли на ті Балкани, цілком можливо, що вони б поруч з гуцулами, поліщуками та іншими лемками називали б сьогодні себе українцями. Але за тисячу років, вони стали несхожі на нас, не фізично – психологічно, у них до речі й релігія інша - католицизм.
На початку дев’яностих тут йшла війна, ще й досі по містам та селам височіють подзьобані війною будинки, навіть у досить великому місті, як Карловац (щось на зразок Броварів) підносяться багатоповерхівки з віспинами від куль та снарядів, а на узбіччях доріг можна помітити на постаментах танки та інші міліарні знаки, що возвеличують переможців війни початку 90-х. Так тут йшла війна, точились жорстокі бої. Але про неї вже майже нічого не нагадує. Хорватія це Європа, з якісними автошляхами, порядком та цінами. До речі, за їзду дорогами Хорватії потрібно платити, для цього на трасах стоять спеціальні пропускні пункти. Вони також «відсікають» і неадекватних, п’яних, дурних водіїв.
В Україні ж війни не було. Проте загальний стан доріг, всієї країни, каже – тут йшла (а може і йде) жорстока, партизанська війна. От тільки ворога не видно.
Що ж трапилося з хорватами? Можливо вони вчасно зрозуміли, що для того щоб збудувати гарну країну потрібно йти подалі від тої азіатчини (у найгіршому знченні цього слова), що загрожував їхнім братам, що населяли Придніпровські рівнини, і яка врешті решт перемогла у формі радянського соціалізму? Геть від Москви! – закликав у свій час Хвильовий. Звісео різати по-живому важко, але потрібно, наприклад для порятунку хворого гангреною, щоб зараза не пішла на весь організм.

Ці кляті соціальні бунти

Спудей — Thu, 15 Dec 2011 16:50:31 GMT

Нещодавно беручи участь в одній серйозній розмові про соціальні бунти, спробували з колегами змоделювати ситуацію: що ж потрібно щоб в Україні розпочався бунт? Єдиної думки не з’явилося. У комедійному серіалі «Поліцейська академія» один охоронець порядку каже іншому: «Хто ж знає, як вони з’являються ці бунти». Спровокувавши перед цим заворушення одним яблуком, яке він викинувши у вікно потрапило в голову авторитетному але образливому хлопцю.
У свій час на моїх розпочався, пройшов і закінчився бунт. Наприцінці 90-х, на базарчик, що на вулиці Музикальній приїхав міліцейський патруль, що почав ганяти бабусь, що торгували різноманітним товаром без дозволу та патентів, робили це вони досить жорство і врешті-решт затримали та ув’язнили в «бобіку» одного підданого чоловіка, що заступився за знайому бабусю, «героя» попередньо опрацювали кийками. Жінка чоловіка поруч торгувала на ринку, зібравши своїх подруг вона пішла вимагати волі для чоловіка. Слово за слово, рух за рухом і ось міліціонери під натовпом енергійних жінок відступають, «бобік» перевернуто, а чоловіка звільнено. Далі міліцейську машину натовп енергійно почав тягти до «Круга», не ставлячи ніякої конкретної мети, вимог. Просто заради бунту. У свій час на моїх розпочався, пройшов і закінчився бунт. Наприцінці 90-х, на базарчик, що на вулиці Музикальній приїхав міліцейський патруль, що почав ганяти бабусь, що торгували різноманітним товаром без дозволу та патентів, робили це вони досить жорство і врешті-решт затримали та ув’язнили в «бобіку» одного підданого чоловіка, що заступився за знайому бабусю, «героя» попередньо опрацювали кийками. Жінка чоловіка поруч торгувала на ринку, зібравши своїх подруг вона пішла вимагати волі для чоловіка. Слово за слово, рух за рухом і ось міліціонери під натовпом енергійних жінок відступають, «бобік» перевернуто, а чоловіка звільнено. Далі міліцейську машину натовп енергійно почав тягти до «Круга», не ставлячи ніякої конкретної мети, вимог. Просто заради бунту.
Далі відбулися перемовини з міліцією, а всіх заспокоїв здається директор ринку. Так закінчився базарний бунт. Яка мораль цієї історії? Невідомо.

А про холопів забули!

Спудей — Fri, 11 Mar 2011 17:45:01 GMT

Сидять Янукович, Азаров та Ахметов, вирішують долю країни.
— Віктор Фьодоровіч, — каже Микола Янович, — надо б нам зємліци, гєктаров по 5000 на брата. Чтоб било, гдє дєток пасєліть, дачу пастроіть.
— Та можно, — відповідає Президент.
— Нада б нам і льготи налоговиє, — пропонує Рінат Леонідович, — щоб гроші нашим внукам назбирати, щоб за кордон їх вчитися відправити.
— Потрібно! — стверджує Янукович. А потім тужливо питає:
— А що ж це ми знову про людей забули?
— Дєйствітєльно, — скочив на ноги Азаров, — тисяч по 20 холопов на душу нє помєшало б!
Згадався такий анекдот після прочитання цікавого журналу — «Народний депутат». Видає його депутатський клуб «Парламент», тираж 10 000 примірників, вартість — 30 грн за 1 номер, виходить раз на тиждень, має 110 сторінок. Схоже, що його скопіювали з подібного (навіть за назвою) російського журналу.
На офіційному сайті Верховної Ради http://nardep.com/ua/publication/content/401.htm видавці сором’язливо стверджують: «Наш журнал — видання для депутатів та керівників різних рівнів по всій Україні» і не вказують ціни за розміщення реклами на сторінках тижневика. Натомість на інших сайтах аудиторія журналу вказана більш точно: «Журнал для тех, кто принимает решение в Украине. Аудитория — высокообеспеченные мужчины старше 30». Тут же й наведена вартість реклами, чомусь у євро: розворот оцінюється приблизно у 6 000 євро.
Поширюється серед депутатів Верховної Ради, працівників Адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, центральних та місцевих органів виконавчої влади, депутатів обласних рад, окремих міських рад, керівників підприємств і компаній України та ще в деяких місцях (там, де медом намазано).
Як і подобає солідному журналу, тут є все: інтерв’ю з народними депутатами як із провладних фракцій, так і з опозиції, бізнесменами, історичні розвідки. Декілька сторінок присвячено міжпарламентському турніру на «кубок дружби» із більярду. Є тут і корисні поради: як правильно і без помилок висловлюватися, розкриваються секрети ораторського мистецтва. Переживає за нинішній «жалюгідний» стан парламенту Леонід Кравчук.
І, звичайно ж, поради впливовим людям: наприклад, як і що їм дарувати. Незважаючи на присутність у номері двох сторінок реклами перлів, це, виявляється, дурниці. Бо, як стверджує психолог та PR-технолог з формування іміджу Світлана Климова, дарувати своїм леді діаманти не досить зручно: «Нова машина, нова шуба — такі речі просто необхідні, або екзотичний тур у теплу країну, а може, яхта або навіть літак. Це, швидше, з категорії забезпечення нормального життя»… Такі от реалії життя читачів журналу. «Вузьке коло цих осіб, надзвичайно далекі вони від народу», — свого часу висловився трішки з іншого приводу Володимир Лєнін. Але що ж повинні дарувати бідолашні нардепи, якщо вже навіть «найкращі друзі дівчат» — діаманти — це вже минулий день? На думку психолога, цього року це, наприклад, годинник від відомого будинку мод «Gianni Versace» від 1 500 до 5 000 доларів або годинники від Рequignet (віртість від 2 до 5 тисяч євро).
Окрім «традиційних» для подібних журналів товарів — червоної ікри торгової марки «Губернатор Камчатки», виробів Київського ювелірного заводу православної тематики (звичайно ж, освяченого митрополитом Володимиром), отелів, ресторанів — є й розділи, присвячені розвитку атрибутики для новопосталого класу. Це пропозиція купівлі фамільних коштовностей київського ювелірного заводу «Агат» або церковного начиння, яке теж благословив митрополит Володимир.
«От, скажімо, колекція столового срібла «Царська». Шляхетна, стримана, велична — воістину імператорська розкіш, — розповідає директор заводу Олександр Рак. — Стиль династії Романових». «Столовий посуд виставлено «в дії»: ножі, виделки, ложки, кухлі відповідають правилам королівського етикету. Дивишся на них і уявляєш, як ці вироби прикрашають власний сімейний герб (тобто герб новоствореного магнатського роду із читачів журналу)».
І насамкінець — рубрика «Стиль життя». У цьому номері ландшафтний архітектор Людмила Кликова розповідає про створення «Священного гаю Роду». Чудовий цей гай: по-перше, він енергетично підтримуватиме весь рід, адже на честь кожного члена роду буде символічно висаджене деревце на ділянці. По-друге, дозволить спілкуватися із Творцем — Богом Роду. По-третє, через наповнюваність ландшафту спеціально визначеним камінням, тваринами, гірками, озерами сприятиме не тільки поліпшенню екологічної ситуації, а й стане сакральним храмом Роду власника гаю. Тобто суцільний позитив.
Багато хто, певно, захоче прочитавши про такий гай і собі його зробити. Бо наводиться навіть приблизне креслення. А от і не вийде! Бо розміри того гаю немаленькі: «Мінімальна площа для такого ландшафту — 25 соток. Раніше він сягав 58,6 га, але ж і люди були значно вищі на зріст».

Надія є!!!

Спудей — Sun, 12 Dec 2010 08:31:53 GMT

Ти збираєш гроші на лікування Марії? – запитався невідомий чоловік, що завітав до «Сіверщини».
Я, – пролунала відповідь.
Потому пролунало уточнююче запитання, відносно мого прізвища та посади. Натьомість я отримав 100 євро, з рук зовсім невідомої людини, прізвище своє називати він не захотів. Виглядав він, як представник середнього класу: міцна, збита статура, якісний одяг, гаманець на грудях. Сказав, що передплачує «Сіверщину».
Інший передплатник «Сіверщини», мешканець мікрорайону «Астра», інвалід-пенсіонер пожертвував 500,00 грн.
- У мене така ж сама травма. Тільки мені протез держава безкоштовно поставили, - пояснив він.
Ще три чоловіка занесли по 50,00 грн до КМЦ «Інтермеццо». Залишити свої кошти невідомій людині вони не побоялися, як і не захотіли називати свого прізвища.
Виявляється добрих людей у країні вистачає.

Прощавай молодість.

Спудей — Tue, 09 Nov 2010 09:37:48 GMT

Нещодавно загинув один мій товариш. Доля його трагічна і повчальна. Хлопець, що народився у багатодітній родині, досяг розвитку власного бізнесу, потому пережив економічний крах, але не втратив віри в майбутнє. Пригадую, ми сиділи з ним у мене на дивані і мріяли. А ось нещодавно надійшла чорна звістка – вбили. Після того я зрозумів, що моя молодість закінчилася.
Певно у кожного, є своє мірило, але для мене це настало після того, як мене почали запрошувати на похорони частіше ніж на весілля. Минулого тижня, після нерозважної публікації в одній з чернігівських газет померла мама моєї товаришки. Висновок з цієї історії наступний: ніхто не знає як відгукнеться, твоє слово, тому сумніваєшся – мовчи!
Але повернемося до філософії смерті та буття. Моє покоління народжене в СРСР. Пам’ятаємо його гнилий дефіцитний кінець, кримінальну розбурханість та бідність 90-х, кучмівський початок 2000-х, захоплення та розчарування Ющенком. Так нам було важко, ніхто нам не казав куди нам потрібно йти, йшли самі - розбиваючі свлї та чужі голови. Комунізм помер, іншої ідеології ми не чули. Сьогодні ми стаємо дорослими, скоро стукне 30-тник, і вже збираючись у компаніях обов’язково маємо тост за «тих, що відійшли у той світ».
Моє покоління двухтисячників подорослішало це є факт, ми ввішли у дорослий світ і будемо завойовувати місце в ньому.

Історична пам'ять діагноз: шизофренія

Спудей — Tue, 08 Jun 2010 18:56:07 GMT

20 століття, яке прокотилося вогненною колісницею по наддесенню залишило безліч символів кривавих подій. У сучасного чернігівця, століття, що промайнуло викликає безліч різноманітних спогадів, почутті, що нерідко протирічать між собою. При чому вони всі, не суперечать історичній істині, і спробуй після того запереч, що суспільна свідомість не роздвоєна (розтроєна). Спробуємо встановити діагноз, керуючись фактами. Візьмемо наприклад село Жовтневе Менського району. Називають його так тільки прийшлі люди, місцеві ж називають його – Баба (так воно називалося до 1936 року).
У центрі села, стоять хрести, пам’ятні знаки. В одному місті, вшановано активістів, що проводили колективізацію, яких місцеві куркулі спалили на початку 30-х років. Цей факт, до речі, суперечить думці, про те, що українці мов покірні телята перлися до колгоспу та покірно помирали під Голоду. Але продовжимо далі. Поруч стоїть хрест – жертвам Голодомору, далі місцевим людям яких знищили нацисти. Така от символіка. Місцева церква розташована у клубі, бо стару, дерев’яну знищили більшовики. На околиці села, світять дірками до неба, якісь господарські споруди, бо колгосп створений при Радянському Союзі розвалено при демократичній Україні.
Два вічні запитання, які використав Олександр Герцен: Хто винен і що робити? Доповнюється й третім: де правда? Таким чином можемо констатувати: історична пам'ять українців розмножена, маємо безліч історичних правд, а отже й діагноз: шизофренія.
Зразки «зібрання» до купи різноманітних шматків історичної пам’яті в історії відомі. У 1959 році в Іспанії, генерал Франко відкрив величний меморіальний комплекс Долина полеглих — неподалік старовинного королівського замку Ескоріал. Під найбільшим у світі хрестом було перепоховано прах усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили вдалося відшукати) — і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам’ятнику був: «Полеглим за Бога та Іспанію», що ніби «відтинало» атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії і поза її межами символічний крок Франко було сприйнято як перший сигнал до національного примирення, після громадянської війни.
У США після закінчення громадянської війни, спромоглися встановити монументи, які би вшановували солдат Півдня і Півночі. Ці дії дозволили знов спаяти американську націю воєдино: на півночі демонстративно встановлювалися пам'ятники солдатам Півдня, на Півдні - мешканцям півночі. Показовий наступний приклад. Під час Громадянської війни штат Кентуккі розколовся: 90 тис. кентукців стали солдатами армії Півночі, 35 тис. - армії Півдня. Проте нині в штаті височіють 72 пам'ятники солдатам Конфедерації (Півдні) і лише два - солдатам армії Союзу (Півночі).

Від своєї долі не втечеш...

Спудей — Tue, 20 Apr 2010 09:52:23 GMT

Моя прабабуся Олександра все життя боялася голоду або війни, у неї завжди був запас сірників та солі. Коли наприкінці 1980-их почула про об’єднання двох Німеччин — капіталістичної та комуністичної, вона розхвилювалася: «Буде війна!» — впевнено казала. Це підтверджували і її численні подруги.
Старі «солдатки», як їх називали, чоловіки, брати, батьки яких залишилися на тій страшній війні, все життя мали надію тільки на себе.
Баба Галя з нашого кутка боялася не тільки війн, а ще й революції, тому завжди приховувала своє добро та намагалася зайвий раз нікуди не «вилізати». Пригадую, весь час ходила вона з чорними руками, у ватяних бурках та у плюшці. Померла баба Галя від холоду. Коли до неї у хату прийшли жінки обмивати її тіло, то побачили стару скриню, де можна було знайти не тільки купони, що ходили в той час по Україні, але радянські рублі і навіть ще сталінські гроші. Кажуть, ніби там були й «керенки»…
Взагалі дивний фаталізм, поєднаний із любов’ю до життя, спостерігаю я у старих людей, якийсь він конфуціанський. З одного боку, вони ще хочуть пожити, але не ради себе, а щоб дітям допомогти, внукам, правнукам, а з іншого боку — повсякчас готові до смерті. У них вже все відкладено «на смерть»: гроші, хустинки, є навіть місце на кладовищі.
Ця філософське протиріччя нашого народу. Кажуть: «такий у нього талан» чи «так на роду написано» — таке собі східне сприйняття. Тобто все, тобі капець, нічого не зміниш. Мати пила і ти повинен до чарчини зазирати, чи батько твій бізнесмен, значить, і ти повинен торгувати. З іншого боку, в багатьох казках розповідається, як козак, герой, богатир, видряпавшись на небо і «вкравши, віднявши, заслуживши», переписує речення у Книзі Буття, тобто змінює Долю — це вже більше європейське розуміння майбутнього.
Отже, кожен сам обирає своє життя, хоча часто це тільки видається.