Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

Історія села Шняківка

Василь — Wed, 27 Feb 2019 22:38:55 GMT

Шняківка - невеликий населений пункт, що розташований на правому березі річки Баби. Походження річки не встановлено. Існує багато версій з цього приводу, але одна з них, на мою думку, найбільш вірогідна.

У древніх слов'ян жіноче божество, яке спочатку нібито було втіленням хмар, а пізніше світила Місяця, називалося Бабою. Цілком реально, що вкрита білим туманом чи освітлена Місяцем річка, вражаючи уяву наших предків, викликала в них щире бажання називати її Бабою.

Річка - не з тих, що належить до повноводних. У засушливі роки, як помітили старожили, на поверхні її води з'являються руді плями. Звідси ще одна шняківська назва річки-Руда. Село займає зручне географічне розташування для землеробства. Найближчі сусідські села - Сальне й Терешківка, на південному сході - Галиця.

До центру села сходиться три головні вулиці, утворюючи майдан, де споруджено пам'ятник воїнам - визволителям, загиблим у Великій Вітчизняній війні. У центрі розміщені також сільська рада, магазини, сільський клуб, бібліотека, відділення зв'язку, фельдшерсько - акушерський пункт.

Новий сільський клуб було споруджено в 1990 році, нині це окраса села. В фасаді цієї споруди як невід'ємною складовою загального художнього оформлення є образ Великого Кобзаря з його словами : «Наша думка, наша пісня не вмре, не загине...»

Село багате на різноманітні зелені насадження. Переважають такі дерева: верби, осики, тополі, берези, дуби. Центральні шляхи мають тверде асфальтне покриття. На околиці височить два кургани, походження яких ще й донині не розгадане. Це - «Остра» і «Шурша».

На даний час через село Шняківка проходить асфальтна траса Ніжин-Київ.

За переписними даними станом на 1 січня 2009 р. в селі налічується 161 двір, в яких проживає 363 осіб.

Заснування Шняківки, її розвиток та історія тісно пов'язані з історією села Галиці, бо Шняківку заснували галицькі люди і цілком самостійно управляли нею. Як Галицею, так і Шняківкою володіла велика родина панів Раковичів. Родоначальником цієї сім'ї був колишній писар Прилуцького полку Семен Якович. Більшість Раковичів мали високі військові звання, і це давало їм іраво займати панівне становище в окрузі, а заодно й утримувати Шняківку під впливом Галиці.

Після смерті Семена в 1685 році гетьман Іван Мазепа видав універсал на вдовине сирітство дружини Агафії Лазарівни Ракович, яким підтвердив, що село Галиця й усі навколишні землі передаються їй. А 28 січня 1695 року Агафія разом зі своїм сином Павлом Раковичем одержали царську грамоту на володіння галицькими землями. Дещо пізніше Павло Ракович захопив навколо великі степові простори.

За існуючими відомостями Павло Ракович у 40 - х роках XVIII століття, віддаючи заміж свою дочку за капітана великоросійського полку Івана Івановича Шнака- німця за походженням, подарував у придане землі нинішньої Шняківки.

Шнак, який завідував маєтком у селі Вейсбахівка, що належала генералу Вейсбаху - теж німця за походженням, і служив у Монастирищенській сотні, на подарованих землях, де існував тільки табір з великим стадом худоби панів Раковичів, досить швидко розбудував поселення для прибулого люду і назвав його Шнаковкою, яка згодом перетворилася на Шняківку.

Свої найменування мали й інші закутки і вулиці села. Більшість назв була надана їм, на мою думку, відповідно прізвищам людей, які першими оселилися на них. Так, наприклад, вулицю, що веде до шляху з Ічні на Київ, називали Кажанівкою. Цікавим є те, що й нині згадане найменування вживається при спілкуванні між сільськими мешканцями. Інша вулиця, що веде до села Сального мала назву Біланівки, від прізвища Біланів, котрі першими поселилися там. І на даний час, коли з їх нащадків нікого не залишилося, назва вулиці зосталася тією ж.

Забудова села спочатку велася хаотично. Кожний намагався вибрати кращі землі. Через деякий час після заснування Шняківки, коли вільних ділянок залишилося мало, люди, забуваючи про могили своїх пращурів, почали ставити свої садиби навіть на території кладовищ.

Після скасування указу Катерини II про повне закріпачення селян на Лівобережній Україні, влада над шняківською громадою здійснювалася двома способами : церквою та місцевими поміщиками.

До 1838 року Шняківка по церковній належності була підпорядкована галицькій парафії, а згодом Сальнянській, аж поки не закінчилася побудова власної церкви. А сталося це лише в лютому 1874 року. Церква, як релігійно - духовний центр, відігравала неабияку роль у житті сільського мешканця. Шняківська церква була збудована в ім'я Введення в храм Пресвятої Богородиці. Відтоді і донині, коли від тієї церкви, зруйнованої більшовицькими військами, не залишилося навіть слідів, щорічно, 4 грудня святого Введення Пресвятої Богородиці в храм у Шняківці відзначають з особливою повагою. Храмовим святом віруючі шняківці визнають також Успіня Пресвятої Богородиці, що відзначається за церковним календарем 28 серпня. Будівництво церкви було розпочате ще в 1863 році, але за нестачі коштів продовжувалося майже протягом одинадцяти років.

Церква являла собою цегляне приміщення з одним притвором і п'ятьма банями, покритими залізом. Дзвіниці не було і дзвони до 1881 року висіли в одній з бокових бань. Тільки в квітні 1886 року була побудована дерев'яна дзвіниця на чотирьох дубових палях. Чогось особливо цінного або коштовних металів у Шняківській церкві значилось дуже мало.

Про шняківських поміщиків і їхнє панування відомо мало. Перекази про ті часи уже давно перетворилися на легенди. Відомо, що після панування Раковичів, з початку XIX століття і до 1861 року Шняківка перебувала у володінні трьох поміщиків. Історія зберегла до наших днів прізвище та ім'я лише одного з них, Олександра Кобеляцького. Він походив з поляків, і перебуваючи на службі як провіантмейстер, оженився на дочці Раковича і одержав разом із дружиною і шняківські землі. Цілком можливо, що саме так і було, але існує і інша версія відносно нього. Кажуть, що Кобеляцькі розпочали себе так іменувати лише наприкінці правління Катерини II. І справді прізвище Кобеляцький Олександр отримав від російської цариці за хоробрість під час війни в Криму.

Помер Олександр Кобеляцький взимку 1879 року. Успадкували його маєток численні родичі : Іван Олексійович з братом Веніаміном і Володимиром та Костянтин Порфирович Кобеляцькі. Іван розпочав виробництво цегли, але його праця не увінчалася успіхом. Навесні 1887 року помирає Володимир Кобеляцький, залишивши спадкоємцем сина Миколу. Господарство в маєтку не задовольняло власників і вони вирішили його продати. Напослідок подарували вони шняківській церкві дві старовинні ікони: Смоленської Богоматері та Спасителя.

У 1860 році в маєток Кобеляцьких перебирається новий поміщик, Олександр Морачевський, який купив цей маєток у колишніх власників. Разом з ним поселився і його батько, відставний колезький радник Пилип Семенович Морачевський, котрий з квітня 1849 року служив інспектором Ніжинського ліцею і Ніжинської гімназії. А ще він був відомий широкому колу української інтелігенції тим, що зробив повний переклад Євангелії на українську мову. У шестидесяті роки старий Морачевський захопився складанням віршів, видав у 1855 році в Києві декілька нарисів українською мовою під загальним заголовком «До Чумака, або війна англо - французько - турецька у 1853 - 1854 рр.»

Морачевські, батько і син, були освіченими людьми. У свій час кожен з них закінчив Харківський університет, хоча для занять сільським господарством їм бракувало потрібного досвіду.

Більшу частину земельних угідь вони здавали для обробітку селянам за що отримували певну частину урожаю. В Олександра Морачевського було троє дітей, два сини і дочка. Старший син закінчив офіцерське училище, дослужився до раннього командира, але на заваді подальшій кар'єрі стали пияцтво і, мабуть, одруження. Звільнившись з військової служби, він остаточно запиячив і невдовзі помер від сухот. Молода вдова, отримавши свою частину спадщини грошима, більше ніколи не поверталася до Шняківки. Менший син, Павло, був, усупереч братові, більш поміркованим і наполегливим у житті. Після закінчення Харківського університету, займав якусь адміністративну чи судову посаду в Прилуках.

Доля дочки Олександра Морачевського склалася трагічно. Вона, молода і ще незаміжня жінка, нездужала із - за якогось нервового захворювання. У буремні, неприкаяні дні громадянської війни залишилася одна у розграбованому маєтку, де й померла хворою і голодною, та ще й вагітною від одного з дворових помічників. Так, уже померлою, і побачили її в пустій кімнаті випадкові відвідувачі з навколишніх осель. Лежала покійниця всіма забута, без одного пальця на лівій руці, відтятого кимсь разом з перснем, що був на ньому. Невідомо навіть, де поховали нещасну. Сумна, нелюдська подія, яких, на жаль, в той час немало трапилося по всій Україні.

Наприкінці минулого століття у Шняківці з'явився ще один поміщик з незнатних польських шляхтичів, Станіслав Шавірський. Про його походження свідчила польська вимова, хоча, звичайно, при спілкуванні він користувався російською мовою. До прибуття в Шняківку Шавірський тривалий час був управителем у маєтках. На тих посадах він зібрав необхідну суму грошей, щоб викупити остатки землі в Кобеляцьких. Шавірський швидко відбудував садибу і став вести господарство досвідчено, з добрим для себе прибутком. Він досить справедливо ставився до своїх робітників. Говорив, що гарний робітник повинен добре їсти, тому годував їх до схочу, не шкодуючи хліба і навіть м'яса. У 1881 році Шавірський побудував у Шняківці школу. Її приміщення збереглось і є сьогодні найстарішою будівлею. Вперше школа згадується в архівах за 1905 рік як церковно - парафіяльна. У ній навчалося 69 учнів, з них - 64 хлопчики. Зрозуміло, що більшість сільських дітей лишалася поза школою. За період з 1949 по 1981 рік освіту в Шняківській школі здобули 507 вихованців. Кращі з них стали кандидатами наук.

Який же із чинників мав вирішальний характер на відносини між селянами і поміщиками ? Як склалися їх стосунки на протязі двох останніх століть, коли вони жили поряд ? Що насправді послужило прискорювачем для суспільного вибуху на селі в 1917 - 1920рр.?

Відповідь однозначна. Таким чинником на селі була земля, її належність обмеженому коло власників. Земля з давніх-давен була для селян не тільки батьківщиною, місцем проживання, але і єдиним джерелом існування. І обробляла, і доглядала більшість з них клаптик власної землі часто - густо з такою старанністю, з такою любов'ю, яку проявляли тільки до своїх дітей. В 1874 році з 840 десятин орної землі в Шняківці, лише трохи більше третини належало селянам, решта - поміщикам. На одну податкову душу в селянському дворі, тобто на одного дорослого селянина чоловічої статі припадало не більше, ніж 0,6 десятин ріллі. Жінки і дівчата при розподілі общинного грунту в рахунок не сприймалися. При такому співвідношенні на власність і володіння землею між селянами і поміщиками, звичайно, не могли зростати ідилічні стосунки, навіть за умови, що шняківські поміщики не були жорстокими гнобителями селян. Навіть рівень оплати поміщиками за виконану роботу селянам в багатьох випадках був на декілька відсотків вищим, чим платили їм через шістдесят - вісімдесят років потому. А Морачевський за обробіток селянами його землі на протязі сільськогосподарського року, сплачував їм половиною вирощеного урожаю, а траплялось, що і захищав селян від різних гнобителів. Та шняківським селянам - біднякам потрібна була не панська ласка, а їхня земля, аби почувати себе господарями на власних нивах.

З давніх-давен шняківці на своїх обмежених полях вирощували жито, ячмінь, овес, гречку, пшеницю та тютюн, про який у своїх оповіданнях згадував Микола Гоголь, запам'ятавши на все життя пахощі «нежинского табака». На городах і левадах сіяли і садили буряк, картоплю, капусту, квасолю, огірки і соняшник, підсмажене насіння якого вживали виключно як ласощі. Діти влітку смакували стручками соковитого зеленого гороху. Садів було мало із - за відсутності для них землі, кожний клаптик якого використовувався під посіви зернових культур, але по межах біля кожної садиби в липні червоніли рясні вишні. Пасіки заводили тільки заможні селяни. Кожна сім'я сіяла коноплі, рідше - льон, бо при веденні натурального господарства повсякденну одежу шили з домотканого полотна аби не витрачати коштів на фабричні тканини. Рік у рік, після закінчення основних робіт на полі та в городах, усі жінки приймалися прясти пряжу для полотна і ряден. Молодиці пряли прядками, а літні жінки, як ще в стародавні часи, користувалися веретенами. Дівчата, якщо їм дозволяли батьки, ходили до попрядки, або, як тоді говорили, на досвітки до якої-небудь вдови, чи одинокої жінки, де пряли, вишивали та разом з тим і до парубків залицялися, знайомилися зі своїми судженими, що потім нерідко кінчалося весіллям, але інколи й гіркими дівочими сльозами. На тонке полотно пряли нитки з льону або з плосконі, чоловічих конопельних стеблин. На звичайне полотно використовували більш грубу пряжу. У кого водились вівці, а таких у Шняківці було не мало, пряли і вовну на грубе сукно для свиток, кобеняків, а ще з вовняної пряжі ткали теплі ковдри. Після різдвяних свят у багатьох хатах ставили верстати, на яких ткали полотно, рушники з льонової пряжі та червоної і чорної пряжі, настільники, хустки, ковдри і сукна. А в травні, в ясні, погожі дні, полотно та рушники відбілювали, розстеливши напроти сонця на молодому моріжку. Відбілення тканини одночасно ставало для жінок і дівчат своєрідним оглядом і демонстрацією якості їхньої роботи, їхнього уміння прясти і ткати, а ще увиразненням рівня заможності кожного селянського двору. Не один вік існував той, домашній спосіб виготовлення полотна та ряден, завдяки якому більшість шняківців мала змогу себе одягти, вкривати і прикрашати свої оселі, на покладаючись на милість можновладців, яких турбувало тільки обезпечення власного безтурботного проживання.

І все ж, як не надривалися селяни, працюючи день і ніч на полі і дома, як не старалися зменшити сімейні витрати, майже кожний рік багато з них не могли, як-то кажуть, звести кінці з кінцями, аби вирватися з нужди. Про те свідчать неодноразові записи у шняківському літописі. От що писав про становище тодішній священик Михайло Добровольський : «Новий, 1889 рік для мешканців Шняківки був не дуже радісним із-за збитків, яких вони зазнали при продажі майже за безцінок хліба і непевної надії на наступний урожай, бо сходи озимини видались погані». Слід зазначити, що восени, напередодні 1889 року, селяни змушені були продавати жито та овес усього по ЗО-35 копійок за пуд, а за пуд тютюну купці платили їм від 50 копійок до 1 рубля 40 копійок. І навіть у 1890 році, коли був поганий урожай і, здається, що ціни на хліб повинні були зрости, селяни аби сплатити борги, віддавали пуд зерна перекупникам за 40 копійок, тобто майже задарма. Яка ж важка осінь і зима на них чекала, коли при умолоті жита і овса від одного до п'яти пудів з копи, селяни змушені були позбутися й такого урожаю. Уже в січні 1891 року у багатьох з них нічим було навіть хату протопити. А в тих перекупників, що за безцінь скупили зерно в селян, посеред зими пуд муки уже коштував від 80 копійок до 1 рубля 20 копійок.

Не зважаючи на тяжкі умови для життя, шняківські селяни, бідуючи самі, спромоглися проявити чуйність і милосердя, зібравши для допомоги голодуючим в Росії 43 рублі 70 копійок. Не набагато кращим для шняківців видався і 1893 рік з жахливо холодним січнем і скупим запасом хліба, бо попередній рік був теж маловрожайним. Відчутність недостатньої кількості землі, постійні злидні примушували багатьох селян шукати заробіток поза Шняківкою, в навколишніх економія, а то навіть на Катеринославщині і в Таврії. У травні 1896 року з Шняківки, продавши свої подвір'я і бідняцькі збіжжя, виїхали на поселення в Томську губернію п'ять сімей. Були, звичайно, для селян і більш сприятливі роки. Наприклад, 1902 рік, за словами старожилів, приніс шняківцям гарний урожай, якого вони не бачили раніше на протязі всього життя. Жита намолочували тоді з копи понад 12 пудів. На перший погляд зовсім добре навіть для сьогодення. Але на цьому вся біда не закінчувалася. Злиденне життя з надмірною і тяжкою роботою, відсутність елементарної медичної допомоги сприяли розповсюдженню на селі всіляких захворювань, які часто - густо приводили селян передчасно до могили. Так, у 1881 році від дифтериту та інших інфекційних хвороб у Шняківці померло 60 людей, переважно дитячого віку. Чимало смерть викосила шняківців і протягом 1889 року, коли в селі з'явився тиф. Тоді померло 69 мешканців. Діти часто помирали від кашлюку і поносу. Сумна і гірка статистика про недовге життя наших предків. Хоча й тепер нелегко спостерігати, як передчасно ідуть в могили ще зовсім молоді люди вже не від надмірної роботи, а від епідемії, яка називається пияцтвом.

Російсько - японська війна і революційні події 1905 - 1907 років зовні мало що змінили у повсякденному житті і соціальному стані шняківських селян, але зробили поштовх до нового відкриття ними навколишньої дійсності. Селяни тоді ще не наважувалися відкрито посягати ні на землю своїх поміщиків, ні на їх майно. Незадоволення бідняків проявлялося тільки в поодиноких нахвалках на адресу поміщиків.

28 січня 1905 року, коли в Шняківку дійшла в офіційному газетному викладі звістка про криваву розправу над демонстрацією робітників 22 січня в Петербурзі, селяни були дуже схвильовані нею і між собою висловлювали різні догадки, більшість яких була не на користь царя Миколи II.

Столипінська земельна реформа стала початком кінця для общинних відносин між шняківськими селянами. Сільська громада з 1908 року розкололася на дві частини. Перша з них складалася з більш заможних господарів. До другої частини входили селяни - бідняки. Основними причинами їх бідувань являлися відсутність необхідної землі для прогодування членів родин, часті недуги в сім'ях, відсутність господаря, а нерідко, на жаль, і відсутність належного вміння та старання при обробці землі.

22 червня 1941 рік-ця дата й на сьогоднішній день пронизує людські серця стражданнями та нестерпним болем. Того дня почалася Велика Вітчизняна війна - найбільша і найстрашніша в усій світовій історії. Саме в той день 205 шняківських чоловіків, попрощавшись із рідними, стали воїнами. У селі все було швидко підпорядковано вимогам військового часу. Жінки і молодь рили окопи, споруджували протитанкові рови. Але фашисти просувались досить несподіваним темпом і вже 15 вересня ввійшли до Шняківки. На захоплених територіях вони утворювали сільські управи, поліцейські дільниці, грабували колгоспне майно, навіть почали розбирати недобудовану на той час Шняківську школу.

Довго й нещадно знущалися вороги над Шняківкою. Та прийшов, на щастя, цьому кінець. 15 вересня 1943 року радянські війська звільнили Лосинівський район від фашистського ярма. Стала вільною і Шняківка.

Радість визволення, болюча гіркота втрат згуртували людей ще більше. Вони підіймали з руїн господарство, прагнули дати країні якнайбільше продуктів, всілякими силами намагалися допомогти фронту. Звістка про Перемогу облетіла Шняківку за досить короткий час. Матері з нетерпінням чекали своїх синів з війни, дружини - чоловіків, діти - батьків. Та не всім, кого ждали, пощастило повернутись додому.

115 шняківських воїнів і жертв фашизму впали смертю хоробрих. Жінки самотужки виховували дітей, що лишились без батьків. Серед мужніх захисників нашої рідної землі був і мій прадід Гарда Олександр Якович. Він загинув при звільненні Києва. Вони боролися за те, щоб ми, їхні нащадки, мали власну незалежну країну і раділи мирному блакитному небу. Тому потрібно берегти пам'ять про тих, хто віддав за нас життя.

http://ukrainica.org.ua/ukr/projects/sela_ukraini/1060

Розкрадання коштів в Ніжинському суді та управлінні юстиції.

Slavkora — Mon, 19 Nov 2018 19:40:13 GMT

В 1996 році злочинці з державного «Союздруку» Ніжина на чолі з його директором ,здається, Зимою,розпродавши моє майно,здане їм на реалізацію,незаконно приватизували «Союздрук» і незаконно продали мережу кіосків громадянину Азарцеву ,який відмовився повернути мені мої кошти.В результаті я повинен був подавати позов до суду,нести додаткові витрати та вбивати час.На суді Азарцев просив суд не арештовувати кошти тепер уже приватного підприємства і обіцяв судді Діденко під її контроль виконати рішення суду про повернення викрадених у мене коштів.
Згідно законодавства,суддя повинен наглядати за виконанням своїх рішень.Але якшо хтось думає,шо суд шось вирішує,той глибоко помиляється.Він тільки фіксує комусь потрібне.Це закрите акціонерне товариство по викачуванню грошей з населення,яке діє в змові з міліцією,прокуратурою та адвокатурою.Складається з примітивного мужицького мігрантського за міською пропискою елементу з великим примісом жидів,в т.числі головами судів,в т.ч. рудих,патологічних злочинців і генетичних збоченців,на яких діє інструкція про заборону на роботу юристами..Всі ці маніяки, злочинці та мігранти кожне на своєму рівні намагаються якнайбільше вас з Державою обдурити та обікрастипід виглядом закону,випустивши зі своїх пазурів повністю обібраним,шоб не дісталось конкурентам з закритого товариства.І це злочинне,назване посадовоосібним,угруповання складається з 10% всього працеспроможного населення.Їх би в трудові загони да на родіну.
Але тут про суди.Назагал,після того,як під виглядом юридичної доцільності,з розумними мордами, икористовуючи побутові суперечки з вас шахрайським шляхом виманять всі гроші,суд приймає рішення,яке ніхто не буде виконувати.
Існує ще така виконавча служба,яка всім заправляє,без залежності від рішень суду.Вбивць можуть не чіпати,а сирота та каліка сидіти пожиттєво,Приймуть рішення,шо студент обікрав 200 квартир,а всі кошти прогуляв.Пограбовані не отримають ні копійки компенсації,зате утримувані на їхні податки армади юридичних злочинців видеруть у Держави на себе за свої маразми в законі стільки,шо пожиттєво повинні сидіти не тільки вони,а всі їхні родичі.
З хворого,залежного від чачі,зроблять злочинця,а з з найбільш небезпечного вора-олігарха спонсора та хазяїна-роботодавця.
Але тут про Ніжин.
Раніше виконавча служба підпорядковувалася безпосередньо голові суду,як і суддя,шо приймав рішення.Але не дивлячись на це,як з*ясувалось потім,майже всі рішення Ніжинського суду за 10 років не були виконан на користь злочинців!Голова суду не арештований.
В моєму випадку тягли років зо 2,даючи змогу Азарцеву зробити фіктивне банкрутство.Після чого,мені в суді Ніжина заявили,шо рішення виконати неможливо,оскільки ПП «Преса»,вказане в рішенні суду через 2 роки перейменувалося в ПП «Азарцев».
Так в ці роки роки була окрадена вся Україна.Дурочки-коментаторши виголошували в ящик,таке-то підприємство купив такий-то спонсор,вклавши на реконструкцію та розвиток аж стільки.Але все це був свідомий обман людей тодішнім керівництвом країни і ЗАТ при них.Ніхто нічого не платив.Громогласно виголошувалися наміри,вносився розлекмований перший внесок,після чого тихо виносився акт суду про банкрутство,і все майно підприємства тихо безплатно передавалось злочинцям.Так з*явилися роботодавці-олігархи,пошоловні сексоти КГБ в минулому.
Всі ці злочини охороняли і покривають наші доблесні міліція з прокуратурою.
До 1996 року діяла інша схема загальнодержавного пограбування окупантами та прилипалами.
Разом з невиплатою награбованого,йшла приватизація в борг та бралися кредити своїми подільниками.Потім зробили інфляцію 1 до 180 000.Хто взяв 18 мільйонів доларів,віддав тисячу.В купонах ніби правильно.У кого вкрали двісті тисяч,тим повернули долар.І шкерять пасті.Дійшло до того,шо міністр оборони,жид,хотів приватизувати 3 військових українських літовища.
Всю цю приватизацію та позики 90-х треба переглянути та перерахувати за курсом золота.
Я підняв галас.Голова виконавчої служби Гунько заявила мені,шо у них ніхто нічого ніколи не отримує, якщо б я мовчав,то мені може вони щось би і виділили,а так я не отримаю нічого.
Тут слід сказати,що Головою виконавчої служби Ніжина була призначена особа лише із середньою освітою,можливо, і неповною.
В зв*язку з невиконанням рішень суду за 10 років було розграбоване все держмайно Ніжина,в т.ч. військового містечка.
Міністерство оборони і зараз нічого не бачить.Тільки тварі підписали за наказом Путіна через Кучму згоду,шо українські війскові повинні в збитті ізраїльського літака над територією Росії,за межею дальності польоту українських ракет,бо українці тупі,а от КГБісти штибу гоміка жида Путіна та його соплемінника рудого таргана Кучми гострі.Посадовили непотрібних в літак і на нас списали і стягли з України мільйони доларів..Комерційний проект. От хай тепер Кучма і ті підписанти компенсують прямі та моральні збитки Державі.Чого бідні-бо дурні,чого дурні-бо бідні.
Розграбування в Ніжині,суді та управлінні юстиції дійшли до того,що виконавча служба виписувала кошти з фонду управління просто своїм знайомим,які там і близько не стояли.Разове пограбування дорівнювало тогочасній ціні хати.Було розграбовано все управління юстиції.При перевірці виявилося розкрадання всього та вся за 10 років.
Але прокурор Ніжинської прокуратури,по пам*яті,Харлан,роз*єднав справи з далекими намірами покрити масові злочини,включаючі антидержавні диверсії.До суду дотягли лише одну справу про розкрадання коштів Управління юстиції Ніжина щось під 18 000 доларів.По суду проходили всі судвиконавці,в т.ч. Борщ,родичка керівника міліції Борща.Гунько по змові взяла провину на себе.За це їй дали кілька років без конфіскації майна та зобов*язали ввернути викрадене Управлінню юстиції без відсотків та штрафів.
Гунько після суду не копійки не вернула,сиділа дома.Тільки через рік після різних втручать по розгабуванню була направлена до колонії,а ще через рік звільнена.Їздить на джипі у розвозі співмешканцем,можливо,з міліції.Начальник міліції Ніжина,по пам*яті,Гамор ,який покривав,як розкрадання майна,так і неарешт Гунько,взагалі не при чому.
Моя міліція мене береже.В тому ж Ніжині сержант та двоє так званих офіцерів з міліції вбили офіцера ногами,який заступився за дівчат,до яких ті чіплялися.Шоб заспокоїти народ,дали кілька років сержанту,а офіцерам нічого,мовляв вони тільки дивилися,хоча за уставом вони вбивцею командують,і є організаторами злочину.В тому ж Ніжині вбили туриста з Ізраїлю, причепилися до випившого,звикли безкарно красти.
Прокурор Харлан,який розвалив справу,покрив розграбування та пограбування на мільйони-мільярди,за свої злочини двічі за рік підвищений в званні та посадах колишнім Генпрокурором Потебенькою.
Голова управління юстиції Ніжина Шинко відмовився виконати рішення суду і повернути в своє користування 18 000 доларів.Те саме Філь.
Обласне чернігівське управління юстиції також покриває розкрадання коштів управління своїми юристами.Ви вдумайтесь,керівництво Чернігівського управління юстиції,яке наглядає над законністю,
відмовляється
1.Виконати рішення суду.
2.Повернути собі кошти у 18 000 доларів!
За підписом керівника управління Іллюшка.
Не арештований.

Додано (09-Січ-13, 00:33)
---------------------------------------------
Покривав злочини в 2000 році і оперуповноважений Ніжина Адаменко.

Історія Ніжина

finka — Mon, 19 Nov 2018 19:22:48 GMT

(по данным очерка-фотопутеводителя "Нежин", составитель Г.П.Васильковский, изд. "Мистецтво, 1981)

НЕЖИН

Древнейший город времен Киевской Руси. С его биографией связаны имена таких выдающихся деятелей отечественной культуры и науки, как Н. В. Гоголь, Л. И. Глибов, Е. П. Гребинка, Ю. Ф. Лисянский и многие другие. Улицы и площади города, памятники архитектуры хранят прикосновение истории. Насыщен ритмами созидания его сегодняшний день. Во все времена года едут сюда туристы.

Нежин - один из старинных украинских городов с богатой биографией. Расположенный по обеим берегам речки Остер - притока Десны, утопающий в зелени садов и парков, Нежин интересен еще и многими памятниками истории и культуры. С этим городом связаны яркие страницы борьбы украинского народа за свое национальное и социальное освобождение.

Современный Нежин - один из административных, экономических и культурных центров Черниговской области, город областного подчинения, районный центр. Территория города составляет 42 кв. километра, население - 79700 человек (по сост. на 1.01.00 года), площадь района - 1515 км. кв., население района - 37200 человек. Важный узел железных и автомобильных дорог. От Киева до Нежина - 126 километров, от Чернигова - 83 километра.

СТРАНИЦЫ ЛЕТОПИСИ

Нежин относится к древним городам времен Киевской Руси. Это подтверждают и найденный в 1852 году на окраине города знаменитый Нежинский клад старинных русских монет эпохи киевского князя Владимира (200 монет), и обнаруженный в 1873 году самый крупный на Украине клад римских серебряных динариев IV столетия (1312 штук), так называемый Пашковский клад. На правом берегу Остра, на территории, которую долгое время называли Городком, сохранились следы курганных могильников и городища периода Киевской Руси.

Первое письменное упоминание о Нежине можно найти в летописи по Ипатьевскому списку от 1147 года. Большинство ученых-историков, в том числе и украинский историк Н. Н. Петровский, поддерживают гипотезу, согласно которой современный Нежин происходит от древнего города Киевской Руси Уненежа. В XII веке это был укрепленный пункт Черниговского княжества на его юго-восточных рубежах. Вместе с другими городами и селениями княжества он разделил их трагическую судьбу. Тот же монголо-татарский отряд, который во главе с ханом Менгу в октябре 1239 года сжег Чернигов, несколькими днями раньше уничтожил и Уненеж. Спасаясь, оставшееся в живых население опустошенного города бежало в леса. Только через несколько десятилетий разрушенный Уненеж поднялся из пепла.

История Нежина как средневекового феодального города со всеми присущими ему функциями отсчитывается от первой четверти XVII века. Польский король Сигизмунд III в 1625 году возвел на месте старого городища город Нежин, укрепил и сделал его одним из своих форпостов на границе с Россией. Чтобы привлечь сюда население, король даровал “новоосаженному городу” льготные права и вольности, в результате чего Нежин получил возможность быстро расти и развиваться.

В начало 30-х годов XVII века Нежин был окружен высоким земляным валом и глубоким рвом, заполненным водой. Внутри крепости находился каменный замок, построенный по плану французского военного инженера Боплапа. 11 башен и вал с пушками делали крепость неприступной. В городе была кирпичная церковь (очевидно, вначале костел, а затем православная церковь Богоявления), 58 дворов, дом коменданта, погреба для хранения боеприпасов, продовольствия и казны, казармы для гарнизона.

Заселив нежинские земли, польская шляхта стала проводить жестокую политику колонизации: забирала у крестьян лучшие плодородные земли, а их самих превращала в крепостных. Подобно тому, как князь Иеремия Вишневецкий владел всей Полтавщиной, командующий польскими войсками Николай Потоцкий владел до 1648 года почти всей Нежинщиной. Он иначе и не называл Нежин, как “мое нежинское староство”, с которого собирал ежегодно в виде разных поборов до 300 тысяч злотых.

Если учесть, что польская шляхта и католическая церковь пытались уничтожить язык и обычаи украинского парода, насильно окатоличить его, то станет понятно, почему население Нежина неоднократно выражало решительный протест и оказывало сопротивление властям. В 1631 году восстали нежинские казаки во главе с полковником Иваном Балиловцсм, отказавшись впустить в город два полка польских солдат. В 1637 году нежинцы выступили в поддержку восстания крестьян и казаков под руководством П. М. Павлюка. Год спустя нежинский полковник Степан Остряница совершил поход против поляков. (Событие это легло в основу незавершенного романа Н. В. Гоголя “Гетман”, а отдельные мотивы вошли в историческую повесть “Тарас Бульба”). Князь II. Потоцкий бросил значительные силы своих войск на подавление восстания и жестоко расправился с его участниками. На Соборной площади Нежина и вдоль дорог, ведущих к нему, стояли колья и виселицы с замученными повстанцами.

И только в июне 1648 года Нежин был освобожден войсками Богдана Хмельницкого при боевой поддержке нежинских казаков. По указу гетмана он становится полковым городом. В том же 1648 году Нежинский полк совершил поход под Кодак и штурмовал польскую крепость, а летом 1651 года под командованием черниговского полковника Мартина Небабы он вел ожесточенные бои с литовской армией на северных рубежах Украины.

С большим воодушевлением встретило население Нежина весть о воссоединении Украины с Россией. Целая делегация от Нежинского полка во главе с полковником Иваном Золотаренко принимала участие в исторической Переяславской Раде 8 января 1654 года. 23 января этого же года русское посольство во главе с боярином В. В. Бутурлиным прибыло в Нежин и было торжественно встречено народом под колокольный звон церквей и пушечный салют.

На следующий день казаки и население Нежина присягнули на верность России. Церемония проходила на огромной Соборной площади (теперь сквер имени Н. В. Гоголя), у стен Николаевского собора и Троицкой церкви (тогда еще деревянных).

Шляхетская Польша не хотела мириться с утратой Украины. Началась кровавая война между Россией и Польшей. В этой войне плечом к плечу с русской армией сражались и украинские казаки. В феврале 1654 года Нежинский, Черниговский и Стародубский полки под командованием Ивана Золотаренко вместе с русской армией освобождали Минск, Гомель, Речицу, Вильно и другие города Белоруссии и Смоленщины. За верность, союзу с Россией правительство наградило в январе 1661 года Нежинский полк грамотой.

После смерти Богдана Хмельницкого (1657) на Украине между различными слоями казацкой знати началась борьба за власть, особенно в годы гетманства И. Выговского, который был сторонником шляхетской Польши, и И. Брюховепкого - сторонника Турции. Не пользуясь поддержкой народа, оба они проводили политику отрыва Украины от России, раздавали крестьянские земли монастырям, украинской старшине, а самих крестьян провозглашали подданными новых хозяев. В 1658 году с разрешения И. Выговского в Нежине появились польские войска.

Население города и казаки выступили против непрошенных “гостей” и после ожесточенного боя изгнали их из города. Нежинский полк сражался в отрядах народного ополчения под руководством Ивана Богуна. В память об этом событии, а также о Богунском полке, сыгравшем большую роль в гражданской войне, постановлением Нежинского горисполкома бывшая Почекинская улица в 1921 году была переименована в улицу Богуна.

В июне 1663 года в Нежине собралась казацкая Рада для избрания нового гетмана Левобережной Украины. Претендентами выступили полковник Аким Сомко, являвшийся наказным (временным) гетманом, нежинский полковник Василий Золотаренко и кошевой атаман Запорожской Сечи Иван Брюховецкий.

В отличие от предыдущих рад, состоявших только из казацких старшин, в Нежинской принимало участие много рядовых казаков и крестьян (“черни”). Отсюда название “Черная рада”. Чтобы получить гетманскую булаву, И. Брюховецкий не скупился на обещания быть защитником интересов народных масс. Он склонил на свою сторону даже царских воевод. Казацкая масса не только поддержала И. Брюховецкого, но и бросилась избивать сторонников А. Сомко и В. Золотаренко. Последние скрылись в лагере русских войск. Тогда И. Брюховецкий обвинил А. Сомко и В. Золотаренко в измене и добился их выдачи, а затем повелел казнить их в Борзне. Но, став гетманом, И. Брюховецкий не выполнил своих обещаний. Он попытался настроить народные массы против России, а 1 января 1668 года на созванном в Гадяче совещании потребовал разрыва с Москвой и одновременно отправил своих послов к султану с просьбой принять Украину под власть Турции. Это вызвало возмущение народа. Уличенный в измене, гетман был убит казаками в Диканьке.

В начале XVIII века население Нежина приняло активное участие в борьбе против иноземных захватчиков. Так, в октябре 1708 года Нежинский полк вместе с другими казацкими и русскими войсками защищал город от шведов. В июньские дни 1709 года полк участвовал в разгроме шведов под Полтавой и преследовал остатки разбитой армии Карла XII до самого Днепра. К этому времени относится письмо Петра I нежинскому полковнику Лукьяну Жураковскому, раскрывающее коварное поведение гетмана И. Мазепы перед его встречей с Карлом XII в селе Макошино у Десны.

Как отголосок тех памятных дней сохранилось народное предание, согласно которому в 1708 году к Нежину подошла какая-то шведская воинская часть и потребовала перехода города на сторону Карла XII. Нежинцы решительно отвергли требование шведов, заявив, что они не нарушат присягу па верность России. Тогда враг начал обстрел города из пушек. В боевой схватке активное участие приняли жепщины-казачки: переодевшись в мужские доспехи, надев шапки, они бесстрашно сражались рядом с мужьями.

За героическую борьбу со шведами Петр I наградил пежинцев грамотой и “пожаловал” казачкам право носить мужские казацкие шапки. На эту тему писателями прошлого созданы художественные произведения: повесть И. Г. Кулжинского “Казацкие шапки” (1829), драма А. В. Тупалова “Геройский подвиг нежинских казачек” (1873) и очерк профессора М. Н. Бережкова “Нежинские предания” (1909).

Освободительная война украинского парода 1648 - 1654 годов и воссоединение Украины с Россией способствовали экономическому и культурному развитию Нежина. Во второй половине XVII и в XVIII веке город становится одним из главных центров ремесленного производства и торговли на Левобережной Украине. Здесь возникают кузнечный, ткацкий, гончарный, швейный, обувной, ювелирный и другие цеха. Каждый из них имел свое знамя, свой приход и обычаи. Помимо ремесленных цехов, в городе работали 8 кирпичных заводов, 29 кузниц, 15 ветряных и 7 водяных мельниц, две пивоварни, две солодовни, три селитрянки, две мануфактуры, которые вырабатывали хлопчатобумажные и шелковые ткани. В восьми ремесленных цехах насчитывалось 657 человек мастеровых.

Большого развития достигла торговля, благодаря чему Нежин выдвинулся в число главных торговых центров Левобережья. Здесь трижды в году проводились богатые ярмарки, на которые приезжали купцы с Украины, России, из-за границы. Годовой товарооборот нежинских ярмарок составлял более одного миллиона рублей.

Значительную роль в торговой жизни Нежина того периода сыграли греческие купцы, которые в 1675 году основали здесь свою колонию. С разрешения Богдана Хмельницкого большая группа богатых греков приехала сюда из Греции, захваченной тогда Турцией, на постоянное жительство. Украинский гетман даровал им самоуправление, освободил от налогов и торговых пошлин. Наиболее интересным торговым “делом” предприимчивых греков следует считать соление огурцов. По преданиям, передававшимся из поколения в поколение, греки вырастили на нежинской земле особый сорт огурцов и разработали способ их консервирования. Свои соления и маринады они поставляли даже в Петербург, к императорскому столу.

В конце XVIII века в связи с завоеванием Крыма и Причерноморья значение Нежина как торгового центра Левобережной Украины стало падать. Торговые пути переместились на юг.

В 1782 году Нежин утратил не только свое экономическое, но и административно-военное значение. Он перестает быть полковым городом. Теперь ему была определена роль уездного центра Черниговского наместничества. По указанию Екатерины II в числе других украинских казачьих укреплений в Нежине были уничтожены крепостные стены, башни и бастионы. Остались только замок, развалины церкви Богоявления и окружающие ее каменные помещения, где некогда казаки хранили оружие, боеприпасы, казну и продовольствие.

В 1787 году Екатерина II по пути в Крым остановилась в Нежине, торжественно встреченная хозяевами города и греками-богачами. Увидев развалины Нежинской крепости, императрица осталась довольна: они уже не напоминали ей о вольности казацкой. Довольна была и казацкая старшина, получившая дворянские звания. Ведь это ради ее классовых интересов царица указом от 3 мая 1783 года юридически закрепила крепостное право на Левобережной Украине. Тысячи крестьян были “пожалованы” крупным украинским магнатам: Румянцеву, Разумовскому, Завадовскому и братьям Безбородько, которые жестоко эксплуатировали и угнетали крепостных.

Несмотря на тяжелую жизнь в условиях крепостного права, украинский народ находил в себе силы и возможность сохранять и развивать свою культуру. В основном она выражалась в устном народном творчестве: в песнях и думах кобзарей, лирников, в преданиях, сказках, пословицах, создании архитектурных памятников и в творчестве отдельных писателей.

Древнейшим из сохранившихся до наших дней сооружений Нежина является расположенный на городской площади пятиглавый Николаевский собор. Построен он в 1668 году в стиле украинского барокко. Время оставило свои следы на стенах собора, однако он и сейчас воспринимается как памятник казацкой славы Нежина.

Сохранился и второй памятник архитектуры XVII века. Это усадьба и церковные строения женского Введенского монастыря. Его отличает типичный для монастырей строгий стиль, лишенный каких-либо внешних и внутренних украшений. При монастыре находились гостиница и школа живописи, резьбы по дереву и художественной вышивки.

В Нежине сохранилось много памятников архитектуры XVIII века. Среди них - мужской Благовещенский монастырь, две греческие церкви: архистратига Михаила и Всехсвятская. Все они находятся на территории, на которой ранее располагалась колония греков. На улице Н. В. Гоголя и сейчас возвышается храм Ивана Богослова, а недалеко от бывшего замка - Покровская церковь.

Определенного развития достигло в XVII - XVIII вв. просвещение. Первой школой, открытой в Нежине в 1696 году, была греческая. Она находилась при церкви архистратига Михаила и называлась школой церкви “греческого братства”. Учились в ней в основном дети из греческой колонии. Однако иногда делались и исключения. Так, например, в ней обучался Н. Н. Бантыш-Каменский - известный украинский и русский историк-археограф.

В 1762 году в Нежине открылся частный пансион, где обучали детей дворян, священников, военной знати. В 1782 году стало работать двухклассное народное училище. В 1786 году в городе действовало уже 7 церковноприходских школ, а еще через 3 года начались занятия в уездном и церковном училищах. Вскоре была открыта и женская гимназия.

В этот период в Нежине жили и работали деятели украинской и русской культуры: Р. Л. Ракушка-Романовский, Г. Кописский, Ю. Ф. Лисянский и Н. Н. Бантыш-Каменский. Роман Анисимович Ракушка-Романовский — одна из наиболее интересных и колоритных фигур на Украине второй половины XVII века. Он не был уроженцем Нежина, но более сорока лет прожил в нем, сначала казаком первой полковой сотни Нежинского полка, а затем “генеральным подскарбием”. Падение гетмана И. Брюховецкого и его гибель явились причиной ухода Ракушки с политической арены и отъезда его из Нежина в Стародуб, где он сменил саблю на рясу священника.

По мнению большинства украинских историков, Р. А. Ракушка-Романовский является автором известной “Летописи Самовидца”. В ней в живых, подчас художественных образах воссоздал он широкую картину общественно-политической, бытовой и культурной жизни Левобережной Украины 40-90-х годов XVII века.

Нежин - родина украинского писателя, церковного и культурного деятеля XVIII века Георгия Конисского. В одном из своих стихотворений он писал: “Град Нежин - колыбель, а Киев - мой учитель”. В Нежине он получил начальное и среднее образование, учился в Киевской духовной академии, в которой впоследствии стал ректором. Преподавательскую деятельность он совмещал с литературной работой. В 1746 году Г. Конисский написал трагикомедию “Воскресение мертвых”. Несмотря на религиозную оболочку, драма, включавшая 5 бытовых интермедий, вскрывала социальные противоречия между казацкой верхушкой и рядовыми казаками. Став архиепископом Белоруссии, Г. Конисский вел настойчивую борьбу с униатской церковью, которую насильно навязывала шляхетская Польша белорусскому и украинскому народам.

Особое место в развитии отечественной культуры и науки занимает уроженец Нежина Юрий Федорович Лисянский. Он известен как выдающийся мореплаватель, один из руководителей первого русского кругосветного морского путешествия, осуществленного им вместе с И. Ф. Крузенштерном в 1803—1806 гг. на кораблях “Надежда” и “Нева”. Родился Ю. Ф. Лисянский в семье нежинского священника. Высшее морское образование получил в Петербургском морском корпусе. Дослужился до чина капитана I ранга. Результаты путешествия и научных исследований Ю. Ф. Лисянский обобщил в знаменитом научном труде “Путешествие вокруг света”, который он издал на личные средства в 1812 году. Своей работой Ю. Ф. Лисянский положил начало новой отрасли в отечественной науке - океанологии. Его именем назван один из островов в Тихом океане. Нежинцы с благодарностью воздвигли своему славному земляку памятник в центре города, недалеко от домика, где он родился. На памятнике надпись: “Первопроходцу русского кругосветного путешествия от земляков”.

Николай Николаевич Бантыш-Каменский — украинский и русский дворянский историк и археограф. Родился в Нежине в семье дворянина. Став историком, подготовил ряд сборников документальных материалов, которые содержат в себе ценные сведения по истории России и Украины XV—XVIII вв. Бантыш-Каменский — автор “Истории об Унии”.

<<< назад (страница 4) дальше >>>

Во второй половине XIX века на Украине и в частности на Черниговщине шел процесс формирования капиталистических отношений. В Нежине появляются первые заводы, такие как меднолитейный братьев Черновых, мыловаренный, кирпичный, кожевенный, махорочная и суконная фабрики, булочные и кондитерские цеха. Ветряные и водяные мельницы обеспечивали население мукой простого помола. Меднолитейный завод изготовлял посуду для водочных и сахарных заводов, отливал колокола для церквей Черниговской и Полтавской губерний.

Капиталисты Нежина - Черновы, Дьяченко и другие захватили в свои руки оптовую торговлю различными товарами, скупили у греков, которые покидали Нежин, складские помещения, магазины и даже дома.' Один из таких домов сохранился до наших дней. Находится он на углу улиц Ленина и Гребёнки и известен под именем “дома Чернова”. В действительности же это памятник греческой бытовой архитектуры XVII века и как таковой находится под охраной государства.

Особое место занимала в XIX веке консервная промышленность Нежина. После переселения крупных греческих купцов в Одессу и другие южные города России производство нежинских солений перешло к местным украинским торговым фирмам. Развитие этого рода промышленности вызвало расцвет бондарного ремесла и особого крестьянского промысла - чумачества. При отсутствии усовершенствованных способов передвижения, полном бездорожье такой извозно-торговый промысел обеспечивал крестьянам возможность не только доставки соли из Крыма, вяленой рыбы с Дона, но и вывоз из Нежина хлеба, табака, сельскохозяйственных продуктов и ремесленных изделий на юг страны. И. Е. Репин написал впоследствии картину “Нежинские чумаки в дороге”.

В 1785 году Нежинский казацкий полк был преобразован в чисто военную единицу - Нежинский драгунский полк, который принимал непосредственное участие в Отечественной войне 1812 года. Плечом к плечу с русскими воинами казаки полка сражались с наполеоновскими захватчиками, проявляя мужество и героизм. В числе 35 памятников, увековечивших на Бородинском поле подвиги героев битвы, стоит и памятник воинам Нежинского полка.

В разгроме французских войск активное участие принимали и нежинские народные ополченцы из числа помещичьих и государственных крепостных крестьян. Овеянные боевой славой, возвращались они после войны домой как победители. Их встречали колокольным звоном, награждали, а затем... раздавали под расписку хозяевам-помещикам.

Естественно, что подобное положение дел не могло не вызвать обострения классовых противоречий в русском обществе. Желая избавить народ от крепостного гнета, передовые люди России, декабристы выступили в декабре 1825 года против царского самодержавия с оружием в руках. Почти одновременно с восстанием декабристов в Петербурге начался мятеж Черниговского полка на Украине, который после войны 1812 года стоял в Василькове, возле Киева. Однако нерешительность руководителей декабристов и изолированность восставших от других воинских частей, отсутствие прочной связи с народом привели к поражению восстания и в Петербурге, и на Украине.

С Нежином связана судьба двух декабристов: Н. И. Мозгалевского и П. И. Горбачевского. Николай Иосифович Мозгалевский родился в Нежине, в семье помещика, заседателя Нежинского уездного суда. Воспитывался в Нежинском уездном училище, а затем в 1-м кадетском корпусе. Имел чин подпоручика. В 1823 году вступил в Общество объединенных славян, поддерживая связь с декабристами Южного общества. Арестован в 1826 году в Житомире, где находилась его воинская часть. Сидел в Петропавловской крепости. Был приговорен к ссылке на каторгу в Сибирь. Отбывал ее в Минусинске, где рано умер, подорвав здоровье тяжелыми годами непосильного труда.

Иван Иванович Горбачевский родился в селе Переходовка в семье разорившегося дворянина. Начальное образование получил в Нежинском уездном училище. Среднее - в Витебской гимназии. Служил в драгунском полку. С 1822 года - член Общества объединенных славян и Южного общества. Сторонник цареубийства. До суда находился в Петропавловской крепости. Был приговорен к 20 годам каторги, которую отбывал на Нерчинских рудниках. Написал “Записки и письма” - ценнейший материал для изучения истории Общества объединенных славян.

В первой половине XIX века Нежин становится одним из значительных культурных центров Украины. В 1820 году здесь открывается гимназия высших наук. По своему уставу она приравнивалась к университетам, кое в чем напоминала Царскосельский лицей. Нежин приобрел значение университетского города и стал единственным в России уездным городом, который имел свое высшее учебное заведение.

За двенадцать лет существования гимназии было 8 выпусков. Ее закончило 105 человек. Среди них великий русский писатель Н. В. Гоголь, писатели Е. П. Гребёнка, В. Н. Забила, Н. В. Кукольник, ученый-философ П. Г. Редькин и другие. В 1909 году в связи со 100-летием со дня рождения Н. В. Гоголя на здании гимназии была установлена мемориальная доска: “Здесь учился Гоголь с мая 1821 по июнь 1828 года”.

Стремясь подавить распространение революционных идей декабристов среди молодежи (“Дело о вольнодумстве”), власти решили изменить профиль нежинской высшей школы. В 1832 году она была реорганизована в физико-математический лицей, а в 1840 году - в юридический. Их выпускниками были известный украинский баснописец Л. И. Глибов, украинский и русский писатель и этнограф А. С. Афанасьев (Чужбинский), основатель новой белорусской реалистической литературы Ф. К. Богушевич, поэт и переводчик Н. В. Гербель, известные инженеры, основоположники русской школы мостостроения Д. И. Журавский и П. И. Собко. В 1875 году на базе юридического лицея был создан Нежинский историко-филологический институт, который готовил учителей для классических гимназий. Из его стен вышли известные ученые - Е. Ф. Карский, Н. С. Державин, Н. Н. Петровский, И. Н. Кириченко, В. И. Резанов и другие.

Значительный интерес представляет само здание бывшей гимназии высших наук.. Оно построено в 1805 - 1817 годах и является ценным произведением архитектуры в стиле классицизма. Это монументальное трехэтажное сооружение, фасад которого украшают 12 стройных белых колонн (студенты называли его “белым лебедем”). Построена гимназия по проекту известного академика архитектуры Алоиза Ивановича Руска.

Сейчас в бывшем здании гимназии высших наук располагается Нежинский педагогический институт имени Н. В. Гоголя. Здесь находятся музей великого русского писателя, комната истории института и картинная галерея, костяк которой составляет коллекция картин русских и западноевропейских художников XVI - XVIII вв. В 1970 году в связи со 150-летием со дня основания Президиум Верховного Совета СССР наградил институт орденом Трудового Красного Знамени.

С Нежином и нежинщиной связаны имена великих деятелей украинской и русской культур, в разное время побывавших тут. В 1768 году, совершая путешествие по Украине, Нежин посетил Г. С. Сковорода - украинский философ и поэт. Дважды побывал в Нежине А. С. Пушкин: первый раз - во время ссылки на юг в 1820 году, вторично — в 1824 году, возвращаясь из ссылки в с. Михайловское под надзор полиции. Во время поездки из Петербурга в Одессу в 1825 году в Нежине останавливался великий польский поэт Адам Мицкевич. В сентябре того же года, направляясь на Кавказ, в Нежине сделал остановку А. С. Грибоедов. Весной 1838 года на Украину приезжал набирать певчих для петербургской хоровой капеллы композитор М. И. Глинка. На пути из Чернигова в Качановку он заезжал в Нежин. Второй раз он побывал здесь вместе с известным украинским певцом и композитором С. С. Гулаком-Артемовским, направляясь в Петербург.

Не миновал Нежина и Т. Г. Шевченко. Он приехал сюда в феврале 1846 года с поэтом А. С. Афанасьевым (Чужбинским) и пробыл здесь 12-16 февраля, подружившись с питомцем лицея Н. В. Гербелем, будущим переводчиком “Кобзаря” на русский язык. Он же стал первым библиографом великого поэта.

В 40-х годах XIX в. в Нежинском уездном училище преподавал рисование И. М. Сошенко - украинский художник, принимавший участие в освобождении Т. Г. Шевченко из крепостной неволи и определении его в Академию художеств. В августе 1886 года в Нежине побывал, направляясь в Качановку для работы над картиной “Запорожцы”, И. Е. Репин.

Город лежал и на пути “хождения по Руси” А. М. Горького. Писатель посетил его летом 1891 года по дороге из Прилук в Чернигов. Сугубо деловые вопросы государственной важности привели в Нежин еще одного писателя - Н. Г. Гарина-Михайловского. Он проектировал и строил узкоколейную дорогу Круты - Чернигов, благодаря которой Нежин получил в 1895 году железнодорожное сообщение с Черниговом.

Вторая половина XIX и начало XX века характеризовались дальнейшим обострением классовой борьбы. Крестьянство не было удовлетворено земельной реформой 1861 года. На Черниговщине особенно активно выступили против нее крестьяне села Безугловка Нежинского уезда. Губернские власти бросили против восставших три батальона солдат. Восстание было жестоко подавлено. В мае 1904 года по селам Нежинщины прокатилась новая волна выступлений. Более трехсот вооруженных крестьян села Володькова Девица (ныне село Красные Партизаны) вышли в поле, захватили и вспахали около ста десятин помещичьих земель и выпустили свой скот на луга княгини Долгоруковой. Правительство вновь послало против бунтарей солдат и казаков.

Революционные выступления крестьян оказали сильное влияние на рабочих и ремесленников Нежина, а также на студенческую молодежь. В конце 1902 года в городе бастовали слесари, столяры и портные. Ленинская “Искра” посвятила этим событиям материалы в двух номерах, особенно выделив победу портных. Значительным событием в политической жизни Нежина было создание в 1904 году группы РСДРП, которая объединяла в своих рядах 12 человек.

Кровавая расправа царского правительства над мирной демонстрацией петербургских рабочих 9 января 1905 года вызвала гнев и возмущение у студентов Нежинского историко-филологического института. Вот что писала об этом большевистская газета “Вперед”: “В историко-филологическом институте во время лекции профессора М. И. Мандеса раздались возгласы протеста против правительства, появились прокламации, разлиты какие-то зловонные вещества. Около двухсот человек вышли на улицы и прошли через город с революционными песнями. Полиция, захваченная врасплох, не успела предпринять какие-нибудь меры”.

Летом 1905 года Гоголевский сквер стал свидетелем новой мощной демонстрации молодежи города, требовавшей уничтожения самодержавия. Однако то, чему стали свидетелями нежинцы в октябрьские дни 1905 года, превзошло все ранее ими виденное. 18 октября под руководством группы РСДРП состоялась политическая демонстрация, в которой приняло участие около трех тысяч рабочих, студентов, военнослужащих, представителей интеллигенции. Демонстранты выступили с красными знаменами под лозунгом “Долой царя!”, уничтожили его портреты в кабинете прокурора окружного суда и в помещении технического училища, а затем направились к зданию тюрьмы, чтобы освободить заключенных. Но путь им преградила полиция. Тогда демонстранты двинулись к институту на митинг. Выступавшие вскрывали лживость царского манифеста 17 октября и призывали к борьбе за демократические права и свободы.

На следующий день, 19 октября, реакционные силы города (черносотенцы, купцы, уголовники и переодетые полицейские) совершили погромы среди еврейского населения и террористические акты по отношению к участникам демонстрации, особенно прогрессивным студентам. Однако революционный дух народа не был сломлен, борьба продолжалась. По-прежнему одним из центров научной мысли в Нежине оставался историко-филологический институт. Здесь работали виднейшие ученые-слависты нашей страны — профессора Н. А. Лавровский, Р. Ф. Брандт, А. С. Будилович, М. И. Соколов, М. Н. Сперанский, К. Ф. Радченко, Г. А. Ильинский и другие. Благодаря их научным трудам Нежинский институт в 80—90-х годах становится одним из центров славистики в России.

Яркой страницей в культурной жизни города стали выступления коллективов профессиональных украинских театральных трупп М. П. Старицкого, М. Л. Кропивницкого и И. К. Карпенко-Карого. На сценах Народного дома, Летнего театра (ныне имени Т. Г. Шевченко), Дома дворянского собрания неоднократно выступали известные артисты П. К. Саксаганский, Н. К. Садовский, И. А. Марьяненко.

Долгое время в Нежине жила знаменитая украинская актриса Мария Заньковецкая. Родилась она в селе Заньки, недалеко от Нежина, в семье помещика Адасовского. Училась в Нежинском частном пансионе мадам Шерр.

Впоследствии, будучи уже известной актрисой, М. К. Заньковецкая очень много делала для распространения знаний и достижений передовой театральной культуры среди широких слоев трудового люда. С ее помощью в Нежине были созданы народный хор, симфонический оркестр и украинский театр.

Джерело: http://negin.narod.ru/history/text/text5.htm

Село Липів-Ріг

Дідусь — Mon, 19 Nov 2018 19:10:47 GMT

Село Липів-Ріг, розташоване на березі р. Остер в 5-ти км. від Ніжина. Відоме село тим, що в ньому стоїть шевченків дуб, по одній із легенд під ним нібито, седів Т.Г.Шевченко з Лукеріею Полусмак, насправді Лукерія народилась в Липів-Розі і була наймичкою у місцевого пана Макарова, потім Макаров виїхав до Петербурга із своею челядью і нам точно відомо, що Шевченко познайомився з Лукеріею в Петербурзі. Після війни, ще за моеї памяті від панського маетку залишився фундамент, а поруч панский гай, так його зовуть і в наш час.
Навколо села чудотворний чорнозем на якому раніше вирощувались неперевершені, "Ніжинськи огірочки" за радянських часів їх в основному вивозили на єкспорт, памятаю на кришках було написано на двох мовах, англійський та французький.

Додано (13-Лют-12, 20:31)
---------------------------------------------
Після війні в селі було 3 колгоспи, ім. Шевченко, Кобзарь та Нове життя. В кінці 60-тих років, минулого століття колгоспи об"еднали в один ім. Шевченка, а в 70-тих роках, на базі колгоспу створили радгосп, який займався відгодуванням свиней та телят. Вирощених тварин в живому стані в вагонах, т.зв. телятниках, доставляли в міста Ленінград, Донецьк, Баку і інші, радгосп був міліонер, голова радгоспу Деркач-був героем соціалістичної праці.
В ті часи побудували асфальтну дорогу до Ніжина, збудували будинок культури в селі була церква, 8-ми річна шк. ФАП, дит. садок, 3 магазини і більше 500 дворів.

Добавлено (03-Чер-14, 09:31)
---------------------------------------------
Вчора, 2-го червня на телеканалі 1+1 сніданок на каналі, показали с. Липів-Ріг і знаменитий Шевченківський дуб, про який я повідомляв в своему пості в 2012 році.

Откуда символика?

makedon — Wed, 11 Nov 2009 08:15:30 GMT

Зашел я как-то на сайт Нежинской районной рады. Посмотрел новую символику и понял, что где-то ее уже видел. Напряг мозги и вспомнил подаренный литовскими коллегами вымпел с гербом Мариямполе. Тот же всадник, тот же конь, доспехи, уздечки, плащ, хвосты, уши и т.д. Как говорится, найдите 10 различий:

http://nizhin-rada.gov.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=7&Itemid=2
http://en.wikipedia.org/wiki/Marijampol%C4%97

Не знал я, что "за основу сучасного герба Marijampole теж взято зображення з козацького прапора Ніжинського полку середини ХVІІІ ст." Смешно, конечно, но за родной Нежин обидно...

Герб і прапор Безуглівки

celtic — Tue, 01 Sep 2009 07:57:45 GMT

Герб і прапор Безуглівки

село Курилівка

dagoth8050 — Wed, 30 Apr 2008 22:29:00 GMT

Форум: Ніжинський
Автор теми: dagoth8050
Автор останнього повідомлення: dagoth8050
Кількість відповідей: 0

Старі фото

celtic — Tue, 08 Apr 2008 19:23:21 GMT

Талалаївські козаки

Бувальщини

celtic — Thu, 27 Mar 2008 15:26:14 GMT

Талайовські бувальщини од діда Йвана.

(збережено стиль і специфіку "талайовської гуторкі")

Про Марка Самка й Абеля

Жив колись у Талайовці по трасі на Прилукі єврей по імені Абель. Вин торгував зерном - у людей приймав овес, гречку, просо, пшеницю, ячмінь. А в селі була сім‘я Самків. Були це брати – Хведор, Арсентій, Трохім. І серед них один Марко. Цей був ничим на замітний, даже по росту менший од своїх братив, а силою вин виділявся величезною. І от приносить вин мішкі – два на спині, два попид рукі - овес, шоб здать цьому Абелю. Ну от з ним розщиталися, сидить вин... А в Абеля серед двора така колода, а на ний цеп і великій замок. І на цьому цепу нанизани гірі – на фунти, а тоді на пуди. І разом було десь двадцять п‘ять пудов. А пуд – шіснадцять кілограм.
Дак от Марко сидить і каже Абелю:
- Слухай, - каже, - а нашо ти ото нанизав гірі й замкнув замком?
- Е-е, Марку! На те, щоб ніхто не вкрав.
- Як це „не вкрав”?
- А так, що по одній гирі розтягнуть...
Марко каже:
- Дурний ти, Абель, хоч ти й єврей. Так, хоч одну гірю визьме чи дві. А так усі забере...
- Як це „всі забере”? Ану сам попробуй...
- Спорим?...
Поспорили.
- На скількі?
- На дві кварти.
А кварта – це літра.
- Ану ж пробуй!
А цеп закований прибоями в пень. Марко пидходить, смиконув руками, вирвав оці конці, соєдинив цеп, прибой закрутив руками. Узяв за ці конці цеп, стряхнув, закінув на плечі... і пошов.
От Абель:
- Марку, вернись! Марку, вернись!
Марко став, повернувся, скідає з плечей гірі...
- Шо таке?
- Вернись! Неси назад!
Марко каже: - Як три кварти даси, дак принесу.
- Три буде!
Ну, тоді вернувся вин, оддав.

(Далі буде)

Добавлено (Сегодня, 10:40)
---------------------------------------------
Про Марка Самка й борця

А тоді в Макійовці за Лосиновкою була ярмарка. Вона й зараз є, а тоді – Прилуцькій район, Бобровицькій – десь аж три райони з‘їжджалося на празники, на храм куплять живность – там свині, телята, корови продавали. Ну, ярмарок був. Ну от, поїхали й з Талайовкі на ярмарок. І поїхав батько наш із дідом. Мо‘ такий був – годов восімнадцять, може. Приїхали, каже, а на площаді в Макійовці, розположені такі доскі - і там борці. Ну, заробляли гроші. Броються, а люди дивляться.
Пид‘їхали батько наш із дідом. І брати Самкі приїхали. Ну й вони борються-борються там, а брати знають, яка сила в Марка, ну й талайовські ж там дядькі, кажуть:
- Марку, пойди поборись. Тобі там із ціми борцями робить нічого!
Марко стісняється: це ж воно там борець! А вони чи не з Полтави приїхали, ці борці... І от виходить борець - такій, тикі очи блистять – такий здоровий, жирний, намазаний.
А брати:
- Да пойди, Марку! Да пойди! Ми тебе й вгостимо, ми тобі й те, й се...

Ну, штовхнули його: Йди!
А видтиля цей, которий веде, каже:
- Отут з присутствующих хтось бажає побороться? Може є такий сильний?

Ну, тут кричать усі: - Єсть! Єсть! Марку, йди!

Дивиться, Марко, діваться нікуди – вин іде.
Виходить. Став. Той борець глянув на його, дак Макро, навєрно, на пивметра нижчий.
- Ну, шо? Давай... Бери мене.
Марко каже: - Да ти мене бери!
- Да мені робить з тобою нічого!
Марко тоді розказував: "я так став, одну ногу сюди, другу – туди. Уперся. Вин, каже, ухватив мене: сюди-туди – не одирве. Вин тильки сюди – я, каже, ногу сюди! Вин туди – я на ту сторону. Крути-крутив: – Ану ти бери мене!
Марко каже, - я так собрався, пидхватив його, пидняв...і як бахну об землю!
Так вин, каже, закричав як кабан і, каже, бачу – дак у нього кров тече.
І стала така тишина. Усі ж не поняли в чом діло. А ці ж тоже злякалися, брати: - Марку, сюди давай!
Тут набігла стража, поліція. А Марко на пидводу, каже, і хода! А батько каже, й ми за ними, тікать. Так шо оце така була слава.

(Далі буде)

Добавлено (27-Лис-07, 11:40)
---------------------------------------------
Про Марка Самка й осику

Колись Марків брат Арсентій (Івана Арсентійовича Самка батько), і ще Рибка Прокіп – строїлися ці хлопці. А Марко вже був одстроївся. І от Арсентій строїв собі клуню. Ну й вони прийшли вони удвох до Марка:
- Дай нам воли. З-пид гребелькі привезти осику на сволок.
Клуню як раз строїли.
- Ну, - каже, Марко - беріть.
А казали, шо вин так бідненько жив, цей Марко. Хоч і сильний був, а хазяйнувать якось добре не получалось.
От узяли вони волив – хтось іще й своїх волив, цей своїх – виз розтягнули, поїхали під гребельку… І ось привозять деревину двома парами волив уже пизно-пизно.
А жили вони на третій улиці...
А Марко виглядає. От вони пид‘їхали. - Тпру...
Стали воли. Усі разом перекінули. Осика впала. Сира осика - метров дванадцять!
Ну, йдуть до його:
- Марко! Ось, воли привезли. Ледьві, - каже - притягли.
- А шо ви тягли?
- Да ось, осику.
Дві пари волив тягли. Ну, волив загнали.
Марко каже, - Да шо ви?!! Я, якби знав, дак і воли б вам не дав.
– Чого б не дав?
- Я б цю осику й сам притяг.
- Ану возьми й попробуй хоч перекінуть!
А вин каже: - Якщо возьму, то моя буде ця осика?
Поспорили. От Марко пидийшов, розвернув осику, за окоренок узявся. Положив на хвиртку. А хвиртка на отакіх шулах була. Забора не було, а шули у хвиртці були такі дубови... Положив. Вони дивляться. А тоді зайшов у двир. Плечко пидставив і так пиддіває й туди... Як тилькі отак стало воно посередині - хлопці кричать:
- Марку!
Вин: - Шо таке?
А Прокіп з Арсентійом, і ше хтось там, почиплялися отак утрьох із того боку - на дають!
А Марко плечком і сюди, сюди. А тоді подивився, дак вони всі вже вісять отак. От вин тоді взяв за торець і як шугонув цю осику. Дак вони як груши й розсипалися. Осика впала, а Марко сміється й каже – забірайте.

(Далі буде)

Добавлено (06-Груд-07, 14:39)
---------------------------------------------
Оце тобі, Галько, й Київ!

Колись давно їздили з Талайовкі горшкі продавать. У Ніжин, може в Прилукі, а то хтось аж у Київ їздив. І ось була така сім‘я гончарів, шо на якійсь великій празник кажний год у Київ возили продавать горшкі на ярмарку.
От, значить, собірається батько їхній їхать, а невістка й проситься:

- Возьміть мене, тату, бо я й зроду Кієва не бачила.

Ну, согласився дід. Наскладали на воза горшків, посідали. Хтось уже ж там їх провожає із своїх. Виїхали… А їхать чи цілу нич треба було, чи ше й довше.
От невістка все діда про Київ розпитує: якій там город, які церкви…
Дід, шо знає, розказує. А тоді каже:

- Ти, Галько, пока покеруй кіньми, а я трохі посплю. Бо коні зараз ше дорогу знають, а як уже далі од‘їдемо, то вже ближче до Кієва треба буде за дорогою дивицця.

Задрімав дід. Коні йдуть. А невістка й собі заснула. Тоді прокідається, аж мимо якогось села чи города їдуть. От вона діда й турсає:

- Тату! Тату! Це ше не Кіїв?

Дід очи продер, дивиться…

- Тю! - каже, - ше ж тикі виїхали - якій же тут Кіїв!

Далі їдуть… Знов Гальці шось привиділося. Смикає свекра:

- Тату, може це вже Кіїв?
- Ні, не Кіїв! Рано ше!

Їхали так, їхали. І вона разив мо‘ й десять отако лементувалася: "Кіїв - не Кіїв", шо дід аж розсердився да й прикрикнув на єї.

А тоді діда розморило - пивночи ж толком не спав. І Галька кріпкенько так заснула. А тут десь якесь і перехрестя - може вже якій Козелець чи шо… Коні йшли, ішли, а тоді давай із шляху сходить, а там насип - височенько так… От коні спустилися, а виз у ту долину - як перекінеться! Дід із невісткою з возу як покотяться, а горшкі да глечикі - усі на черепкі! Ше й возом дотрощило.

Дід устав, руками за голову взявся, подивився на невістку й каже:

- Оце тобі, Галько, й Кіїв!

(Далі буде)

Додано (27-Бер-08, 17:26)
---------------------------------------------
Поїхали колись хазяїни орать волами. Батько наш із дідом Хведором… І Самкі поїхали.
А в Самків десь нивка помиж нашої була.
Ну, в нашіх воли добри, дак вони до обіду багатенько й зорали. А в Марка з братами паганенькі воли були. От волив розпрягли, посідали - пообідали, а жарко - робить важко, да й потомилися. Полягали наші батько з дідом пид воза, дрімають... Воли оддихають. А Марко Самко дивицця й каже Арсентію - брату своєму:

- Давай, каже, я за ярмо стану, ти направлятимеш, а я тягтиму, да пока обід да воли ддихають, дак трошкі й пидженемо.

Ну, взялись вони. Раз пройшли, вдруге, втретє… Пидогнали трохі, а тоді дивляцця, люди встають робить, дак вони й кінули.

- Ну, як, - питає тоді Арсентій, - важко?

А Марко каже:

- Да воно й не важко. А тикі невдобно, шо люди дивляцця.

Талалаївка - 380-річчя першої згадки

celtic — Wed, 31 Oct 2007 11:14:21 GMT

Фото зі святкування

Памятний знак - герб села з образом св.Параскеви

Добавлено (Сегодня, 11:58)
---------------------------------------------
Календар на честь 380-річчя першої згадки с. Талалаївки із фрагментами карт Боплана 17 ст., де вперше позначено Талалаївку.

Добавлено (31/10/2007, 13:14)
---------------------------------------------