Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

Мена

_EF_ — Fri, 17 Apr 2026 16:41:29 GMT

Решили с другом посетить Мену. В пути родился целый ряд афоризмов: "A Man from Mena", "Леди Макбет Менского уезда", "Свидетель из Мены" и т.п.

Доехали до Чернигова, затем на приключенческом автобусе до Мены. По пути автобус дважды ломался, шофёр выходил, чинил, возвращался с грязными руками. В одну из таких остановок увидели чувака с ленточкой через плечо, бегущего вперёд и обогнавшего наш стоящий автобус (именно он и получил название свидетеля из Мены. Вероятно чувак добежал до Мены раньше нашего автобуса и уже давал показания в ЗАГСе).

Начитавшись вашего форума понял и впоследствии сам убедился, что Мена знаменита:
- водой "Остречская" - первая минералка, после выпивания литра которой у меня не разорвался живот,
- Менским сыром (фирма Добряна).
- зоопарком.

Обезьяны кушают конфекты - братья наши МЕНшие...
Кто там сокрушался, что нет медведов? Первый грыз решётку, второй возлежал в бассейне, а третий - и вовсе барибал!

Самое милое животное - иоганн страус! Вы посмотрите, сколько обаяния таит это милое существо.
А не нравится - как тяпнет клювом - рады не будете!

А вот и самые мерзкие, политизированные животные в Мене: Юлия Владимировна с дочкой и Виктор Андреевич с диоксина:

В общем - зоопарк суперский. Респектище тем, кто вкладывает в это душу.
Я же оторвал от души 20 грн и пожертвовал в картонный ящичек для саппорта жывотных.
Если смотрители не пропьют - может и моему любимому Йоганну перепадёт на пожевать!

"А сейчас, мальчик с феноменальной памятью ..." (с) старый анекдот

На обратном пути водитель-шансонье перекрутил нам все песни блатного мира про таксистов, таксидермистов и просто зеков, которые ещё не успели стать таксистами.

Поездка удалась. Черниговская область пахнет всё так же, лучше Киевской, так что снилась мне река Снов, мимо которой мы также проезжали в этот день.

Напоследок - совет от Менских пожарников:

Ура всем!

Макошине

Olenka83 — Fri, 30 Jun 2023 21:09:37 GMT

Макошине – селище міського типу Менського району, розташоване на правому березі річки Десна. Макошине відноситься до стародавніх слов’янських поселень, його назва походить від язичеського (одні джерела) та древнєсловянського Макош – покровителька родючості та жіночої плодовитості, символізувала собою берегиню роду. На честь цієї богині і було назване селище Макошине.
На місці сучасного селища існувало місто Хоробор, яке вперше згадується в літописі під 1153 роком. В літописі під 1234 роком є запис «Приде ко Владимиру, и поседоста Чернигову, и приде к ним Мстислав Глібович, остуда же придота пліоничи землю, поселю та гради многи по Десне, ту же взята Хоробор, и Сновск, и Сосняку, иним гради, и придота же поять Чернигову».
Востаннє Хоробор згадується на початку 16 ст. як велике село, що налічувало 100 дворів.
В кінці 14століття по сусідству з Хоробором на березі Десни утворилося село Макошине. В 16 столітті два поселення злилися в одне.
Востаннє Хоробор згадується на початку 16 століття як велике село, що налічувало 100 дворів.
В 17 столітті Макошине згадується як містечко і як “велике городище”.
З дня виникнення і до сучасності селище переживало всі події, які відбувалися на Україні. До цих подій відносимо: реформи 1861 року, коли переважна більшість жителів були кріпаками графа Мусіна-Пушкіна, Соболевського, Яновського. Заворушення серед селян і робітників у жовтні 1905 року. Під час Великої Вітчизняної війни 790 жителів захищали Батьківщину в лавах Чорної Армії. У 1927 році споруджено обеліск на честь борців за Радянську владу, загиблих у роки громадянської війни. У 1948 році встановлено обеліск на братських могилах радянських воїнів, що загинули в боях за визволення селища від фашиських загарбників.
На початку 17 століття на території Макошине було засновано два монастирі: чоловічий – Макошинський Миколаївський у 1650 році одержав маєтності від Адама Киселя та його брата Миколи. Деякий час був закритий. Відновлений у 1660 році. Первісно дерев’яний. У 1687-1703 роках збудовано на місці попереднього мурований Миколаївський собор, 1765 році – муровану огорожу, 1772 році – трапезну з Петропавлівською церквою. У 1781 році розпочато будівництво нового Миколаївського собору. У 1786 році монастир закрито. У 1798 році частково розібраний для будівель Домниць кого монастиря Різдва Богородиці. Не зберігся.
Та жіночий – Макошинський Покровський, заснований у 1640 році Адамом Киселем. За описом 1781 року у монастирі – дерев’яна Покровська церква на честь митрополита Київського Петра Могили, келії. Закритий у 1786 році. Не зберігся.
В 1918 році в приміщенні панської економії був відкритий Народний будинок і організований перший драматичний гурток з кількістю учасників в 18 чоловік. На репетиції часто ходили пішки у Куковичі до артиста Юркевича Петра Павловича.
Перша п’єса поставлена Макошинським драматичним гуртком взимку 1919 року мала назву «Повернуся із Сибіру». В 1922 році народний будинок був перейменований в Селянський будинок (сільбуд). Драмгурток збільшується. До нього вступили 16 чоловік.були поставлені нові п’єси. Серед них «Сорочинська ярмарка», «Дай серцю волю – заведе в неволю», «Ой не ходи, Грицю…», та інші. Всього 14 п’єс.
У 1930 році створено хоровий колектив Будинку культури. З 1976 року хор дав більше як 500 концертів. У 1983 році колектив займає ІІ місце в огляді-конкурсі «З піснею по життю», присвяченому 40-річчю визволення Чернігівщини від німецько-фашиських загарбників, а також стає кандидатом на присвоєння звання «Самодіяльний народний». У жовтні 1985 році хору було присвоєно звання «Самодіяльний народний». В цьому ж році хор «Полісся» стає лауреатом І Всесоюзного огляду самодіяльної творчості. 1983-1985 роках, присвяченого 40-річчю Великої Перемоги, нагороджений дипломом лауреата.
У квітні 1988 року, а також у жовтні 1991 року колектив підтверджує «Самодіяльний народний». У 1987 році хор нагороджений дипломом лауреата ІІ Всесоюзного фестивалю народної творчості.
У 1939 році назва «сільбуд» перейменовується на колгоспний будинок «колбуд» і переміщується в приміщення колишньої єврейської синагоги.
Під час окупації в 1942 році приміщення колбуд було розібрано німецькими окупантами.
В 1976 році відкрився новий будинок культури.
В 1976 році розпочав своє існування жіночий вокальний ансамбль «Молодички». У 1982 році ансамбль зайняв І місце в районі, як обрядовий.
У 1985 році ІІ місце на обласному галузевому огляді.
До революції в Макошино було тільки дві початкові школи: земська відкрита в 1882 році, та залізнична – 1908 році. В них навчалося від 120 до 130 хлопчиків.
У 20 – х роках було створено дві школи по ліквідації неписемності серед дорослого населення та одну школу для малописемних.
На початку 30-х років було створено 2 семирічки, і одну початкову школу.
Восени 1936 року одну із семирічок реорганізовано в середню школу.
На 1995 рік в школі навчалося 420 учнів, 22 класи, навчальний процес проходив у дві зміни. У школі працювало 41 вчитель, з них два сумісники.
Макошинський аматорський цирк був першою ластівкою циркового мистецтва в області. Народився він на початку 80-х. А в 1989 році, наприкінці жовтня, колектив отримав звання зразкового.
Серед видатних осіб селища відомий український радянський письменник Олекса Гнатович Десняк, який загинув в роки Великої Вітчизняної війни. Його оповідання, повісті, романи та нариси виховують у читачів патріотичні, морально – етичні та естетичні якості.
Доречно згадати про “Білу кручу”, саме тут шведський король КарлXII переправляв своє військо через річку Десна, йдучи на зустріч гетьману Мазепі.

Блистова: миттєвості сьогодення

finka — Tue, 02 Nov 2010 02:43:56 GMT

Сільський голова Блистови Юрій Мишкін упевнено називав цифри, які характеризують сьогодення села, а я думала про те, що як би не наганяли смуток скептики, а це село аж ніяк не тягне на статус вимираючого. Навпаки.

Судіть самі: зараз у селі — 848 мешканців. Хіба мало? Є двоповерхова школа I– III ступеня, в якій навчаються 87 учнів (щоправда, приїздять і діти із сусідньої Семенівки). Діє будинок культури. Є чимала бібліотека.

Справи господарські

Стосовно господарювання, то незважаючи на те, що колгоспи та радгоспи вже відійшли в небуття, блистівчани показують себе добрими хазяями.

У дворах тримають від двох до шести корів. Молоко по 1 грн 50 коп. приймають аж три заготівельні пункти — тільки не лінуйся! Менський молокозавод запрошує людей на роботу: зарплату обіцяють півтори тисячі гривень, а на роботу відвозить і привозить автобус. Щоправда, оскільки робота там позмінна, то бажаючих поки що лише троє. А ще днями до Блистови вже приїздили заготівельники: скуповували молоду картоплю по 2 грн 50 коп. Наче й невисока ціна, але ж якщо самому везти на ринок та за бензин заплатити, та за містове, та скільки часу на поїздку витратити… Тож і здають оптом ті, хто вирощує.

А коні чого варті! У Блистові селяни тримають до двох сотень коней. У людей є потужна техніка: 5 приватних комбайнів і 22 приватні трактори.

«Колись, за радянських часів, рядовим людям важко було вчасно дочекатися тракториста чи комбайнера на свій город (адже державні комбайни і трактори спочатку обробляли колгоспні землі). А тепер – аби твоє бажання», — говорить Юрій Мишкін. Стосовно цін, то вони цілком доступні: 3 гривні коштує скосити сотку землі комбайном і 8 гривень за сотку, зорану трактором. Цей потужний транспорт не треба чекати, доки рак свисне: господар називає зручний для себе час, і за викликом приїздить трактор чи комбайнер. Зручно. І це цілком нормально. Людям подобається.

А колись же, пригадує Юрій Миколайович, поки вчительська родина дочекається комбайна, щоб змолотити своє вирощене зерно, то стоги перетворюються на негодні: знизу вже зерно проросло, середину стогу щільно заселили миші, а верх почав підгнивати під дощами.

Герб села

Історія Блистови тягнеться із сивої давнини. Щоб ви знали, це село вперше згадується в літописах XII століття.

Тож дружина Юрія Мишкіна Надія, яка завідує сільським будинком культури, охоче розповідає про те, що Блистова — село козацьке, має гарні традиції, свою славну історію, і йому є чим пишатися. А вона ой яка багата на події!

А віднедавна у селі з’явився і власний герб. У Блистові був оголошений творчий конкурс на створення герба. Було підготовлено й подано кілька робіт. Автори виступали під псевдонімами. Подав свою роботу і Юрій Мишкін. Також під псевдонімом. І, як не дивно, саме його варіант герба найбільше сподобався комісії…

Знаменитого Терентія Кореня не забули

Великий портрет знаменитого силача Терентія Кореня прикрашає з-поміж інших приміщення сільради. Вже виготовлена спеціальна меморіальна дошка, присвячена цій легендарній особистості. Її відкриття відбудеться найближчим часом — можливо, до Дня незалежності. Крім того, тут є наміри навіть провести спортивний турнір імені знаменитого земляка.

Зізнаюсь, що мені слухати й бачити це було вдвічі приємно, бо я також належу до роду Коренів, хоча й до його бічної гілки: моя прабаба Одарка була рідною сестрою Терентія (а в тій сім’ї, наскільки розповідають родичі, було не менше 9 дітей). У нашій родині про Терентія Кореня знають і пам’ятають усілякі історії, пов’язані з його силовими рекордами. Я розказую їх вже своєму синові та племінникам.

Блистова — чисте село

У Блистову мене привозили до діда й баби в ранньому дитинстві та на канікули. Чесно кажучи, саме село я пам’ятаю не дуже яскраво. Мене, малу, нікуди з двору саму не відпускали. Потім, вже в підлітковому віці, мені дуже подобалося відпочивати на затишному березі місцевої річки, а також насолоджуватися свободою в обійсті діда й баби — малина, городина, яблука, мед, усього цього було вдосталь. Бабуся моя Олександра Христантіївна померла рано. А дід мій Панас Корнійович Дзюба довго був директором Блистівської школи. Його вже немає більше десяти років. І, чесно кажучи, знову ж таки приємно було почути від Юрія Мишкіна те, що він знав мого діда і має про нього добру пам’ять. Адже вони колеги — по нелегкій учительській праці.

Пам’ятаю, що у діда в хаті і в обійсті завжди було дуже чисто й прибрано. Ніде нічого не валялося, завжди в усьому був порядок.

І зараз, через багато років після свого останнього візиту, я помітила, що Блистова — взагалі дуже чисте село. Біля сільських дворів немає ні занедбаних куп сміття, перекошених лавочок, куп гною або залишків будівельних матеріалів. Чисто! Зелено! І не в кожному обійсті ви здогадаєтесь, що господарі тримають від двох до шести корів — запаху коров’ячого не відчувається!

Натомість знаю деякі села, в котрих як тільки-но виходиш з автобуса, так і поринаєш в «аромати» хліву, які линуть над усіма вулицями. І це чомусь вважається за норму. Жителі тих сіл позвикали до «пахощів» і завжди кажуть, ніби виправдовуючись: «Що ж поробиш — це село!»

Блистова зовсім інша. Можливо, це традиція. Можливо, сільський голова так добре порядкує вже вісім років і не дає недбальцям спуску. Для людини сторонньої все це неважливо, але позитивне враження справляє.

А Юрій Миколайович і сам по собі дуже цікава людина. Ось зараз вас здивую!

Засіб проти комарів та мошок

На подвір’ї у голови сільради практично немає ні комарів, ні мух, ні мошок. Нашу увагу на це напівжартома звернула його дружина Надія Миколаївна. У чому ж секрет? Виявляється, в ластівках!

Юрій Миколайович свого часу вздовж стіни господарського приміщення прибив кілька крихітних поличок, які ластівки перетворили на свої гнізда. І що ви думаєте? Цієї весни звідти вилетіло 48 пташенят! Поки ми бесідували, ластівки чинно відпочивали на електродротах та вряди-годи з веселим щебетом носилися над обійстям. Результат: нам не докучали ні мошки, ні мухи, ні комарі! Для ластівок це харч.

Ну й ще (і це теж характерно): як і колись, до Блистови на літо приїжджають дачники. Раніше тут щоліта у сільських садибах відпочивали мешканці Москви та Петербурга. І сьогодні є пітерці, які проводять літо в благодатному українському кліматі.

Інеса ФТОМОВА

Блистова

finka — Fri, 25 Jun 2010 10:37:51 GMT

Блистова́ — село Менського району Чернігівської області. Центр сільської ради.
Перша згадка про Блистову зустрічається в літописах від 1151 р.
Кількість мещканців: 1988 — 1569.
•
Географія

Село Блистова розташоване в долині річки Десни за 60 км від обласного центра Чернігів та за 28 км від районного центра Мена.

Історія

Початок села Блистови має дуже глибоке коріння. Люди тут селились ще в епоху кам'яного віку, про що свідчать знайдені на території села кам’яні сокири, молотки та інші знаряддя праці. На околицях знайдено три поселення неоліту (V-IV тис. до н. е.), одне поселення бронзи (II тис. до н. е.) і одне раннє слов’янське (III-V ст).
Тисячі років тому наші пращури сіверяни будували житло біля річок, де знаходили собі найкращі умови для існування. Вони займалися рибальством, тваринництвом, хліборобством, організовували територіальні общини. Для захисту від набігів ворожих племен-кочівників, вони огороджували свої поселення високим частоколом та обкопували глибоким ровом. Такі поселення мали назву “город”. Всі історичні події того часу тримались лише на усних переказах. Писемність почала зароджуватись тільки в ІХ ст.

Назва села

Назва села, на думку багатьох, пішла з відповіді на питання: “Де ти живеш? – Близ ставу!” Звідси – Блистова. Ріка Пулка, на березі якої розташоване село, дійсно являла собою великий став. За історичними данними (записи Філарета Гумілевського та Юрія Виноградського) давня назва села – Блиставичі, а за записами історика Шафонського – Блистова. Історик Н. А. Насонов в своєму творі ”Русская земля и образование територии древне-русского государства”(1951р.) стверджує, що на цьому місці раніше стояв город Блестов (або Блестовит).
Город Блестов згадується в Іпат’євському списку літопису на 1151р. Там же вказано, що недалеко від нього розташовані по гирлу Десни міста Хоробор та Сосниця. В час татарського нашестя ці міста, як город Блестов були знищені. Професори Голубовський і Насонов в своїх творах притримуються тієї думки, що Мена – це давне місто Хоробор, але в дійсності, за іншими джерелами, останній стояв на території нинішнього села Макошино. В творі Русова “Описание Черниговской губернии”(т.І, г. Чернигов,1898г.) згадується Блистовське озеро, як одне з найбільших озер долини Десни в межах Сосницького уділу. Там же згадується про існування села Блиставиці (16 ст.). В період знаходження Чернігівщини в складі литовсько-руської держави (вона потрапляє до її складу біля 1325р.) до назви “Блестов” литвини додали улюблене закінчення “ичі” – маємо Блиставичі. Під такою назвою село фігурує в “Реестре границ Черниговских” датованих 1543-1526рр., але за своїм змістом відноситьсядо 15 ст.(“Акт Министерства Юстиции”, т.І, 1897г.). Сама назва Блестов (Блестовичі) напевно походить від блиску води в озері при ньому.

Городище

Городище (дитинець) Блистовиту міститься на околиці теперішнього села, займаючи високий мис, утворений правобережною терасою річки Десна і річки Рівчак. У підніжжі тераси протікає Пулка – стариця річки Десна. З напільного боку (із заходу й півдня) городище оточене ярами, валом і ровом. Його майдан має округлу форму (40 х 30 м) і був по периметру оточений валом, що дуже осунувся і тепер прослідковується лише з напільного боку.
До дитинця примикав окольний град (ХІІ-ХІІІ століття) і займав площу близько 1,5 га. З трьох боків окольний град оточувало поселення ХІ-ХІІІ століть. Як показали археологічні дослідження, Блистовит зведений на місці давнішнього сільського поселення.

Під час татарської навали восени 1239 року Блистовит був повністю знищений і нове поселення на цьому місці згадується через два століття в “Реєстрі границь Чернігівських” за 1523-1526 роки під назвою “Блистовичи”, а також у праці А.А.Русова “Описание Черниговской губернии”. У цей період (І половина XVI ст.) Чернігівщина входила до складу Великого князівства Литовського.

Перша церква-часовня “козацького періоду” була побудована в Блистові у 1650 році на горі над річкою Пулкою. У той час у селі налічувалось біля сотні дворів і 700 жителів.

XIX ст. — XX ст.

У 1818 році приміщення церкви було перенесене на 50 метрів у глибину погосту, де побудовано нову культову споруду з дерев'яного матеріалу. В 1894-1897 роках на цьому ж погості було побудоване з цегли велике висотне приміщення церкви Різдва Богородиці.

У 1935 році два куполи церкви були знесені, а в самому приміщенні розташувалися сільський клуб, бібліотека і спортивний зал середньої школи. В 1992 році будівлю було повернуто для свого первісного призначення. Нині в ній знаходиться церква Різдва Богородиці.

У другій половині ХІХ століття населення села ділилося на дві громади: козаків і селян.
У 1866 році в Блистові налічувалося 193 двори і проживало 1476 чоловік. У 1897 році – 375 дворів і 2932 жителі. Щорічно відбувалося два ярмарки на рік.

В XVII-ХІХ століттях на території села був винокурний завод поміщиків. На ньому працювало від 50 до 80 робітників. Завод було ліквідовано в 1856 році.

В XVII-XVIIІ століттях в урочищі “Галків гай” знаходився цегельний завод, а в кінці ХІХ і на початку ХХ століть такий же завод був в урочищі “Березовиця”.

Основним заняттям населення було хліборобство, тваринництво і почасти рибальство та бджільництво. Безземелля змушувало селян-бідняків шукати землю для праці далеко за межами Чернігівщини і навіть України.
Так, відоме велике переселення блистівчан у 1886-1892 роках, коли більше 100 дворів переселилося на вільні землі Далекого Сходу в Приамурський край, де вони стали одними із засновників міст і сіл (Спаськ, Воскресенка, Чернігівка). Багато жителів села переселилося в Середню Азію, на Кубань і на Кавказ. Частина населення їздила на заробітки в німецькі колонії, що знаходилися в Таврії.

Великим злом для жителів Блистови були неврожаї й посухи. Особливо відомий “чорний 1872 рік”, коли перший дощ випав у районі села тільки на церковне свято “Іллю” (2 серпня). На цей час навіть листя на деревах почало сохнути”. Весь хліб на полях загинув, урожай дала тільки пізня гречка, яка почасти і врятувала переважну більшість населення від смерті.

Крім того, народне горе посилювали часті пожежі. Так, тільки в одному 1882 році пожежею було знищено 125 будівель. Для врятування від голодної смерті в селі існували два великих хлібозапасних магазини. В них жителі зберігали хліб на випадок неврожаю або пожежі. Ці магазини були ліквідовані в 1905-1907 роках.
У 1860 році в селі була відкрита перша церковноприходська школа грамоти. Знаходилася вона на кухні в дяка Л.С. Карасика-Світлицького. В 1879 році була відкрита земська народна початкова сільська школа з трирічним курсом навчання. Для цього було спеціально збудовано невелике приміщення.

В 1898-99 рр. побудовано з цегли нову школу на два класних приміщення з двома квартирами для учителів. З 1900 року школа стала з чотирирічним курсом навчання. У цьому ж році було відкрито медичний пункт, а в 1902 році почав діяти перший кооперативний магазин товариства споживачів.

У ХІХ столітті на самому високому із пагорбів знаходився маєток поміщика Бобирьова. Йому належало більше 1000 десятин землі, луків і лісів навколо сіл Блистова і Дерепівка. У самій Дерепівці був винокурний завод, на якому працювали до 80-ти кріпосних селян.

У 1867 році завод було ліквідовано, а маєток Бобирьова перейшов у володіння його зятя Поволоцького.
З 30-х років ХХ століття Дереповка входить до складу колгоспу імені Щорса. В 60-ті роки ХХ століття в селі нараховувалося 28 дворів і проживало 150 чоловік. На 1 січня 2000 року -- 7 дворів і 8 жителів.

В 1892 році село стає центром Блистівської волості, до складу якої входили населені пункти: Бірківка, Осьмаки, Ушня, Воловиця та інші. В період 1905-1907 рр. активну агітаційну роботу під лозунгом “Геть самодержавство!” вели місцеві жителі В’ялько, Кононевич, Картун, Федим, Єременко, які мали зв”язок із нелегальною організацією робітників.

Активну агітаційну і роз'яснювальну роботу також вів учень Ніжинського технічного училища Осипець, за що згодом виключений із учбового закладу. Світлим променем у житті блистівчан у революційні роки був народник, друг М. В. Лисенка, вчитель Й. Г. Турченко. Сам родом із Києва він мав зв”язок із київською організацією народників і постійно інформував жителів села про хід революційних подій у Росії.

За відомостями Чернігівського губернського статистичного бюро, 1917 року в селі налічувалося 604 двори і проживало біля 4000 осіб. Громада козаків складала біля 500 дворів, селян – біля 100. У володінні сімей поміщиків знаходилося 2200 га землі, козаків – 1500, селян – 150, інших – 120 га.

В кінці грудня 1917 року в Блистові були організовані сільська, а потім і волосна ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. У січні 1919 року, коли через село проходили загони Таращанського полку багато молодих блистівчан влилося в їх ряди.

В період 1920-1924 років у районі села лютували банди Короля, Сапона і Педя, від рук яких загинули голова сільської ради Василь Савченко та начальник сільської міліції Григорій Кононевич.
В 1930 році був організований колгосп “Червоний партизан”, а через рік – колгосп “Червоний ударник”. У кінці 1931 року обидва колгоспи об”єдналися в колгосп “Гігант”.

Через рік колгосп “Гігант” було поділено на три господарства: імені Куйбишева, імені Постишева і “Гігант”. У 1937 році колгосп імені Постишева було перейменовано в колгосп імені Щорса.

В роки Великої Вітчизняної війни Блистова в період з 15 вересня 1941 р. по 19 вересня 1943 року була тимчасово окупована німецько-фашистськими загарбниками. За два роки гітлерівці розстріляли більше 50 мирних жителів і вивезли на каторжні роботи в Німеччину більше 100 чоловік.

На фронтах Великої Вітчизняної війни боролися з ворогом 583 жителі села, із них 238 удостоєні орденів і медалей , 356 загинули. В 1950 році три господарства, що існували в селі об'єдналися в колгосп імені Щорса.
Період від 1991 р.
В листопаді 1992 року колгосп було реорганізовано в колективне сільськогосподарське підприємство, а в березні 2000 року, в результаті реформування сільськогосподарського виробництва, на базі КСП в Блистові організовуються два товариства з обмеженою відповідальністю “Блистівське” та імені Щорса.
Кооперативи мають у користуванні 1284 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 640 га орної землі.

Господарства спеціалізуються на вирощуванні зернових культур, картоплі, в тваринництві переважає м”ясо-молочний напрямок.

На території села створено і діє селянсько-фермерське господарство, у користуванні якого знаходиться 11 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 8 га орної землі.

У Блистові є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів (187 учнів і 23 учителі), клуб на 200 місць, дві бібліотеки (книжковий фонд 31 тисяча примірників), фельдшерсько-акушерський пункт, три магазини, кафе, заготівельний пункт, їдальня, відділення зв”язку, ощадна каса.

На честь воїнів-односельців, які віддали своє життя в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників в роки Великої Вітчизняної війни, споруджено обеліск, а на могилі радянських воїнів, що загинули під час визволення села – пам”ятник. Установлений також пам”ятник полеглим в боротьбі з денікінцями під час громадянської війни і активістам села, які загинули від рук бандитів у 1920-1924 роках, а також у період проведення в селі колективізації. Є також пам'ятник герою громадянської війни М. О. Щорсу.

Персоналії

Уродженцями Блистови є:
• Т. С. Корінь (1883 — † 1930) – чемпіон 1912 року з вільної боротьби;
• О. М. Лук'янова (Лисиця) (нар. 1922) – доктор медичних наук, заслужений діяч науки;
• М. В. Марченко (нар. 1954 р.) — видатний український музикант
• М. І. Мацуєв (1894 — † 1975) – відомий бібліограф і літературознавець;
• М. А. Мишастий (1890 — † 1978) – самодіяльний композитор, фольклорист і етнограф;
• А. В. Шедько – заслужена вчителька України.

Деякий період часу в селі проживав відомий народний музикант і лірник А. Р. Гребень.

Станом на 01.01.2001 року в селі нараховувалось 662 двори і проживало особи.

Джерело: Вікіпедія, Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К., 1990. — С. 73.

Герб району

Odarka — Wed, 11 Nov 2009 08:50:13 GMT

Форум: Менський
Опис теми: Історя, сьогодення, перспективи...
Автор теми: Odarka
Автор останнього повідомлення: Odarka
Кількість відповідей: 0

Сахнівка (Ленінівка)

Спудей — Sat, 17 Oct 2009 05:31:01 GMT

Ой, чумаче, чумаче

Ой, чумаче, чумаче,
Життя твоє ледаче.
Е-ей, доля моя,
життя твоє ледаче.
Чом не сіеш, не ореш,
чого пізно з Криму йдеш?
Чого пізно з Криму йдеш,
не всіех чумаків ведеш?
Я й не сіею, не орю,
я й не пізно з Криму йду.
Я й не пізно з Криму йду,
всіех чумаченьків веду.
Туильки нема й адного,
брата руидного мого.
Десь аставсе вуин в Криму,
суиль вуин важить на карму.
Суиль вуин важить на карму,
суиль разбила галаву.
Косим, хлопціе, очереть,
наваримо вечереть.
Да вкинемо судака,
пом'янемо чумака.
Курсивом позначені дифтонги
Замисано у с. Ленінівка (Сахнівка) Менського району від Марфи Титенок.
Надія Данилевська, Микола Ткач. Перетик. Фольклорно-етнографічний портрет українського села. Село Сахнівка, Менського району на Чернігівщині. Київ, Український центр духовної культури. 2000.- С. 61

Данилівка

Журналіст — Thu, 05 Mar 2009 19:12:22 GMT

Історія села Данилівка, Менського району.

Невеличке поліське селище Данилівка лежить в 6 км. від райцентру м. Мена, на р.Сперш, яка ділить село на 2 нерівні частини, розташоване в мальовничій долині.
Історія його розпочинається з сер. 17ст. За переказами його заснував менський сотник Степан Данилів, який дав селищу власне ім’я. З часом, з хутору виросло село Данилівка, яке належало до Менської сотні. За переписом 1732р. у с. Данилівка проживав 31 козак і 22 підсусідки – господарі , зубожіли селяни які не мали власних хат і жили в дворах багатіїв, працюючи на них. Це були переселенці з різних районів України, на Меншині підсусідками в основному були переселенці з Південної Білорусії та Правобережжя. Внаслідок цього в розмові сучасних данилівців збереглося досить багато білоруських слів . Крім того за переписом видно, що Данилівка була найменшим селом сотні.
Козаки сотні, отже й Данилівки брали участь у повстанні Пушкаря, російсько-турецьких та російсько-шведських війнах.
Займались тоді данилівці землеробством, вирощували в основному гречку, а жито та вівс купували. Також вирощували дуже багато тютюну, який продавали скупщикам чи відвозили на ринок і мали від цього прибутки.
Після указа Катерини І І в 1783 відбулось юридичне оформлення закріпачення селян. В кінці 18 ст. - на поч. 19 ст. частина землі з селянами належала поміщикам Бобирам, нащадкам стольненського сотника та Марковичам. З архівних документів відомо про двох представників роду Бобирів, які мали землі в Данилівка , приказ-капітана М. Бобиря та майора Гаврила Бобиря- досить багатої людини, яка мала землі крім Данилівка ще і в Мені та Стольному.
З Марковичів відома штабс-капітанша Марія Марковічева, вона як і наведені вище представники роду Бобирів жила і діяла в середині 19 ст. Тодішній вигляд села можна уявити з опису маєтності М. Бобиря в 1859 р.
„...в Данилівці селян 80, Феськівці 3, Блистові 20, Мені 3, хуторі Блістовському 20, Всього 117 душ чол. статі, землі городної 53 дес., орної 834 дес., сіножатної 130 дес., шляхової 8 дес., всього 1025 дес. В с. Данилівка панський дерев’яний с кам’яним фунда- ментом з 10 кімнатами , покритий „ шельовкою”, пригосподський будинок, хлів, госп. будівлі біля саду, водяний млин на р.Сперш, інший млин від вітра стоїть, нижче села та 5 пасік площею 54 дес.»
Але не все виходило у господарюванні панів отож і доводилось селянам змінювати своїх власників, так у 50-х роках Марія Марковічева через фінансові негаразди продала частину свого господарства разом з кріпостними поручику Омелюті.
В пореформенний час село росло швидкими темпами. Про це свідчить
«Статистичний опис Сосницького уїзду Бабської волості ” 1872 р. Тоді с.Данилівка Сосницького уїзду Бабської волості мало дерев’яну церкву –одну,та . –154 двори 918 ж., для порівняння в 1866 р. – 123 двори 601 ж., а пізніш у 1897 р. – 198 дворів 866 ж. Основне заняття тодішніх данилівців було ,,землеробство, частково ремесло чоботарське та шевство». В селі у цей час мали дачі чи землі такі дворяни—Г.Бобирьов, Марковичева, Корниенкова, Бучинскій, Яновскій, Карта шевські, ще два прізвища написані нерозбірливо. Старостою якій підписав опис села був Савва Кравченко.
Поховані були майже всі дворяни на місцевому цвинтарі біля церкви. Під час більшовицької влади цвинтар знищили, а могильні плити почали використовувати як фундамент при будівництві колгоспних споруд. Я ще малою дитиною застав їх у фундаменті механічної мукомельні На жаль мало, що залишилось від них, а що залишилось потроху знищили. 1-н напис на плиті пам’ятаю дуже добре
: Жена полковника Бучинского Анна Марковна
род. В 1847 умерла в 1906.
Інший пам’ятаю набагато гірше, памятаю лише, що це був учасник Визвольной війни 1812 року.
Щодо зовнішньої картини села,то можна додати дані опису 1919 р. Де зазначається, що село має 1 копанку , 3 озера та 23 колодязя.
Наприкінці 19 ст. у Данилівці у сім′ї нащадків запорозьких козаків народився знаменитий кобзар та удосконалювач бандур Олександр Самійлович Корнієвський (21.03.1889 --31.01.1988). Його батько який працював у Мені мав приязні стосунки з графом Л.Н.Толстим, існує версія про те, що під час своїх подорожей, він заходив до батька
О.С. Корнієвського у Мену, отже цілком ймовірний візит графа Л.Н.Толстого у Данилівку.
Таким село увійшло у буремне 20 ст. У 1905-1907 роках у Данилівка відбуваються виступи селян, спрямовані проти царського самоврядування та національного гніту, організаторами яких були Сидір Кулик і Никифор Ситник, за що вони жорстоко переслідувалися владою.
Жителі села переживають буремні роки війни, революції хоч і з втратами. Воювали по обидва боки, брат йшов на брата. У 20-ті роки у селі створено Комітет незаможних селян на чолі з безпартійним Т.Чересельським сільвиконком на чолі з Корнієвським Є., створено пункт осемінення худоби. Членів КНС у цей час було дуже мало, тобто тих кого на могла реально опертися комуніфстична партія- 27 чол., з загальної кількості населення 1053 жит. 217 дворів(1924р). У кінці 20-х років почали активно працювати лікнепи. Але прийшли жахливі 30-ті. Багатьох мешканців села так званих куркулів, відправили у Сибір, жахливий голод 33-го. Уявлення про ті жахливі часи дають свідчення жителя сусіднього села Синявка, майже точно так все відбувалось і в Данилівіці. «В нашому селі налічувалося близько тисячі дворів. Більшість жителів були середняками, і вступати у колгоспи вони не бажали. В кожному з трьох створених колгоспів до 1932 року було приблизно по 70 господарств. Ще ві 1930 році одного разу я побачив великий (близько 15 метрів довжиною) напис крейдою на паркані: «Добьем кулака как класс!». Після цього були організовані групи, які агітували вступати до колгоспів. Мене, як комсомольця і члена сільради, призначили старшим однієї з таких груп. Незабаром вночі почалися підпали найбільш заможних господарств. Одразу ж пішли чутки, що активісти палять хліб, щоб настрахати людей голодом і примусити їх піти у колгоспи. Але у колгоспи все одно вступає дуже мало людей, і тоді було прийнято рішення розкуркулювати міцних господарів і відправляти їх на висилку. Нами були розкуркелені сім′ї середняків Дубровного,Олійника,Невжинського,Левенця,Ковшара,Серьодки та інших. Хліб у них забрали, а клуні спалили. Найбільш швидкі темпи колективізаціфя набрала у 1932 роц, коли при парткомі були створені групи поколективізації»
(Із свідчень Куця Олексія Кузьмича, уродженця села Синявка Березинського, нині Менського району Чернігівської області).
Про життя села у радянській час свідчать 2-і красномовні цифри статистики .Дуже шкода, що відсутні проміжні цифри, але вражаючі і ці.
1924 р. – 217 дворів 1053 ж.
1988 р. – 170 дворів 606 ж.
Зараз село потроху вимирає.

Олександр ЯСЕНЧУК, уродженець села Данилівка

Степанівка

Спудей — Wed, 21 May 2008 10:43:00 GMT

Невеличке село на Чернігівщині. Входить до Менського району. Добиратись туди слід наступним чином: на трасі Чернігів – Новгород-Сіверський (Р 20) між Березною й Меною є село Волосківці, в ньому треба повернути на південь і черед три кілометри Ви опинитесь в селі Степанівка. На старих картах, воно може бути ще позначене як Степанівське. Село як село. Правда досить бідне, багато дерев`яних будиночків.
Цікава Степанівка тим, що в ньому збереглася дерев`яна церква 1763 року побудови, яка внесена в реєстр культурного надбання українського народу. Ну а помітити її просто – стоїть вона в центрі села, на гірці понад невеличкою річечкою Дяговка (правої притоки Мени).
В принципі це типова дерев`яна церква Чернігівщини другої половини XVIII століття (останній сплеск гетьманських поривань до самостійності й самобутності України). Схожих церков лише в Менському районі збереглося здається п`ять штук. Освячена вона на честь Святої Трійці. Але коло церкви збереглося декілька старих надгробків, що датуються кінцем ХІХ – початком ХХ століття. А один з надмогильних каменів розказує що похований під ним Григорій Григорійович Данилович.
Про Г.Г.Даниловича (1825 – 1906) писав навіть часопис «Русская Старина» у 1908 році. Це була цікава й неординарна особистість.
Він мав чин генерала від інфантерії, був почесним членом «Российского минералогического общества». Служив він директором Другої Петербурзької військової гімназії й мав неабиякий педагогічний хист. Був членом головного військово-учбового комітету, а завдяки його зусиллям при гімназії, де він директорував, були відкриті педагогічні курси. Був він також педагогом для членів царської родини: великого князя Георгія Олександровича та останнього російського імператора Миколи ІІ.
А закінчив свій вік Г.Г.Данилович на Чернігівщині ...
Джерело:http://mskifa.narod.ru/stepanivka.html