Всеукраїнський незалежний медійний простір "Сіверщина"

Баби мого села минулого столiття

Василь — Tue, 25 Nov 2025 15:48:37 GMT

Баба Лисаветка -- шептуха.

З нею за руку ходив малим вечорами до її
ровесниць -- i таких спогадiв про часи давноминулi наслухаюсь... Та
найбiльше впам'ятку, як вона у молодих сусiдiв на Подолi лiкувала малу, ще
в колисцi, дитину: вела, вела по спинцi, тодi щось як крутоне, дитя як
верескне, батьки бабу за руки схопили, а вона спокiйно: "Да вже все --
управила. Переплаче i буде здорове". Виявляється, баба вправила немовлятi
хребет! Таку смiливiсть не кожен лiкар має, а баба була неграмотною (вмiла
читати i ледь писати -- провчилась "одну зиму i коридор") сiльською
шептухою. За її словами вмiла лiкувати вiд вивиху до укусу змiї. У
лiкарнi був головлiкарем Трембовецький, що потiм довго у Сосницi працював,
так вiн часто своїх пацiєнтiв "iз пiдiрваним животом" до баби Лисаветки
направляв. I вон за два -- три рази, якщо не задавнено, отi животи
трактористiв та доярок на мiсце ставила.

Звiдки у неї та вмiння? Коли було їй рокiв 12 -- обезножiла. Що тiльки не
робили i до фельдшера возили -- не помогло. А була в селi баба Марфа, що
лiкувала словом. Привiз батько малу Лисаветку до Марфи у двiр возом, та
вийшла, щось пошептала та й каже: "Уставай i йди за мною!" Розвернулась i
-- в хату. Бабин батько: "Дак вона ж не ходить!" А баба з воза злiзла i
пiшла. Вiд того часу й перейняла вмiння у баби Марфи i до своїх 80 з гаком
рокiв лiкувала всiх, хто просив.

Баба була скупуватою, а грошей не брала, що мене дуже дивувало. Тiльки
хлiб, варення, ще якiсь продукти. Я питав: "Чого ж не грошi?" Баба: "Еге,
тодi у мене вмiння однiметься". Думаю собi грiшним дiлом: якби нашi попи
не гребли, то i у них би умiння зцiляти було.

... У недiлю снiдати з нами баба нiколи не сiдала: "Еге, ще у церквi
служба iде!" "Бабо, так у нас же церкви нема в селi!" -- "Нiчого, десь та
i є!" Ото запалить лампадку перед iконами i по складах Євангелiє бубнить.

А коли виступа на радiо Брежнєв (а радiо майже не вимикалося), баба, було,
витирала руки, пiдходила до приймача i кулаком грозила: "Сказала б я тобi,
гад!" Коли ж радiо транслювало першотравневу демонстрацiю: "На Красной
площади колонни красних знамьон..." -- баба кидала: "Дурак красному рад".

Баба Саша

Залишившись пiсля вiйни без чоловiка, з двома малими дочками, баба стала
заробляти на прожиття самогоном. Арештували, судили i заслали в Сибiр. Моя
мати i тiтка Анюта, обидвi шкiльного вiку, виживали в голодi i нетопленiй
хатi (у лiсi не вкрадеш -- i сили у дiвчат нема, i не дозволить лiсник;
було, вже як дуже приморозить -- крали два -- три полiна у
сусiда-директора МТС). Мати була здiбною до навчання, i пiсля 7-го класу
їй пропонували вчителi вступати до педагогiчного училища. Але ж куди --
без матерi, без чобiт, без грошей...

У нашому роду я перший здобув вищу освiту. Не тому, що розумнiший, а тому,
що iншим поколiнням комунiсти вивчитись не дали. Коли я вступив до
Київського унiверситету, батько пiдозрiло заклiпав очима i пiшов у сад, щоб
нiхто слiз не бачив...

А баба Саша вiдбула заслання у сибiрських мiсцях, куди транспорт ходив
тiльки по рiчцi. Повернулася ранiше строку завдяки клопотанням одноногого
бухгалтера колгоспного Iвана Iвановича -- вiд єдиний iз села допомагав їй
справитися з несправедливiстю. Зате рiдний дядько Тимiш моїх матерi та
тiтки, що був бригадиром, на нарядi їх не бачив i роботи не давав...

Московка

Так звали сусiдку, бо вона ж вз самої Москви родом чи з Московщини. Перше
моє про неї враження -- йду з городу, реву страшенно: баба Московка за
щось побила. Та ще й лаялась не по-нашому. Може, саме вiд того часу я
московську мову i не люблю...

Та цiкавiше iнше: внук баби Московки Гриша, з яким ми разом по веснi
листям липи об'їдалися (а ви їли молодесеньке листя липи?), став
прапорщиком росiйської армiї. I служить у Москвi. Що то значить -- голос
кровi!

Чорнорота

Друга сусiдка отримала таке прозвище за лайки, що з її рота сипалися. Але
що то були за лайки порiвняно iз сучасним матюччям -- то ж у неї поезiя
була! I лаятись було за що: хати стояли так тiсно, що пiд нашою хатою за
крок уже був хлiв сусiдський. А за межу -- одвiчна українська проблема!
Так ось одного разу баба Чорнорота перемогла у суперечцi мою бабу, якiй
теж пальця в рот не клади, найсильнiшим українським способом: нагнулася,
закинула спiдницю на спину i показала... ви здогадалися? На цей аргумент у
моєї баби Лисаветки слiв не вистачило...

Соломинка

Певно, звали її правильно Соломiєю, але була такою маленькою i худенькою,
що прiзвисько їй пасувало точно. Баба Соломинка часто у нас бувала,
особливо весною: тiльки щось робити стане -- i ключицю вивихне. Моя баба
сердиться, а ключицю на мiсце повертає з такою спритнiстю, як насiння
лускає...

Щось у баби Соломинки було темне пiд час вiйни -- начебто якось вона
допомагала нiмцям. Але ця таємниця вже поросла могильним барвiнком.

... "Який український письменник не гонив курей з городу?!" -- риторично
запитував Iван Драч. На жаль, уже є такi письменники -- i з ними в
лiтературу прийшла всяка блювота мiських пiд'їздiв, смiттєзвалищ та
унiтазiв. Село було i є чистiшим, хоча i в нього проникли через телеящик
раковi метастази мiста.

Баби ж мого села i досi тримають на своїх могилках свiт минулого столiття.

Василь ЧЕПУРНИЙ,
редактор обласної газети "Сiверщина", родом з Авдiївки.

Михайло Минович

Василь — Tue, 25 Feb 2025 12:20:23 GMT

Він був найкращим директором школи Куликівського району. Досить згадати хоча б те, що саме його Горбівська школа першою оформила свої стіни національною символікою, там виник перший у сільській школі осередок товариства "Просвіта", там вчителі найбільш освічені, зрештою, чи багато назвете шкіл, де гостював видатний письменник Роман Іваничук?! Ми, чернігівські просвітяни, любили бувати в Михайла Миновича -- директора школи, а він, захоплений нашою патріотичністю, говорив, що імена наші будуть у святцях національної пам"яті.

Аж так високо і далеко ми не заглядували і слова ці, власне, ми й забули. Але не забув їх Михайло Минович. Нещодавно я зустрів його на чернігівській вулиці -- вже рік, як він не директор школи, а інспектор якоїсь там техніки безпеки чи чогось подібного у структурі міністерства з надзвичайних ситуацій. Він щасливий і задоволений:" Я з генералами чай п"ю на рівних, а до начальника управління освіти попробуй було мені попасти!"
Найбільше "добило" Михайла Миновича те, що комісія, яка перевіряла школу і захоплено все оцінювала (зрештою, пила і їла -- добавлю від себе), під час голосування про надання школі якогось там вищого освітянського статусу, проголосувала "проти". Опустивши очі. Чому? Бо Михайло Минович агітував на виборах проти Соцпартії, яку представляв начальник.

Зарплату, звісно, Михайло Минович має набагато вищу, ніж у школі. Але має й головне -- незалежність та повагу до себе. Тільки шкодує, що його слова про просвітян не справдилися -- українські люди в нас непошановані.

Згодом колега ще раз бачив Михайла Миновича -- він шпарив по-російськи. Отже, і сам Михайло Минович втратив віру в Україну та здався на поталу обставин?

Подорожі

Журналіст — Wed, 31 Jul 2024 17:15:08 GMT

Кримські враження
Севастополь, що терпить українські кольори

Жінчина інститутська подруга давно звала приїхати в її рідний Севастополь і ось вибралися – досить комфортний поїзд із Києва домчав за 17 годин. Зустрічаючих я попередив зразу:” Говоритиму по-українськи!”. Вони зовсім не перечили, хоча стереотип „Севастополь – город русской славы”, може, більше сидить у головах українців, ніж мешканців самого міста. Власне, своїм його мають повне право вважати і греки, що першими тут заснувалися (Херсонес у межах Севастополя!), і татари, що звали його Білим містом, і українці, оскільки перший флот на Чорному морі був таки український, і росіяни, які угніздилися тут завдяки розширенню своєї ненаситної імперії.

Місто доволі чисте – відчувається, що довгі радянські роки було закритим. Пляжі кам’янисті – бухта Кругла, де ми купалися першого дня, як і всі інші бухти, в камені. Погода, як у Чернігові – мабуть, відчувається розташування міста на 18 бухтах. Спеки, такої характерної для Криму, у Севастополі ми не відчули. І – може то мені так здалося – щось я ні цикад голосних не почув, ні йодистого морського запаху. Може, це літо таке?

По всьому місту розвішані величезні плакати із зображеннями російських адміралів і словами „Мы имеем право на русский язик, образование, самоуправление”. Без підпису. Певно, адмірали покійні так казали... Якщо ж серйозно – а хто те право відбирає?! Я, до речі, у книгарнях аж дві українські книги побачив – одна з них фантастика Дяченків „Дика енергія”, а газет із київських – жодної, з україномовних дві: просвітянську „Кримську світлицю” і „Флот України”. Зате багато українських кольорів в оформленні вулиць. Набагато більше, ніж у Чернігові. І в Севастополі, до речі, тризуб висить, а не масонські зірки, як оце недавно соціалістична міська влада в Чернігові порозвішувала...

А малому севастопольцю Максиму я подарував цікавенні диски з історії та географії України – з мультиками і загадками. Представився ж йому:” Дядько Василь з України”.

Херсонес, де й каміння говорить

Це не передати – як пахне древній Херсонес! Каменем, морем, вином, історією... Володимирський собор, відновлений незалежною Україною, гордо стоїть над фундаментами грецьких кімнаток (щось вони дуже вже маленькі були!), винарень, вузеньких вуличок. А в ньому – аж три ікони Алєксандра Невського, зятя татарського! До чого цей церковно-політичний несмак, якщо в такому соборі місце тільки грецьким святим-великомученикам, та ще може святому князю київському Володимиру, що тут охрестився, та його бабці Ользі, що приймала хрещення у Константинополі! А північний російський діяч Золотої Орди , що помер, обпившись кумису – бр-р-р... Та ще й біля самого вівтаря візантійського храму – рекламні вивіски храмів Новодєвічого монастиря, Ростова, Ярославля. Агов, лапотная Русь, куди до еллінізму?

До речі, про лапті

В іншому Володимирському соборі (усипальниці російських адміралів), де я молився за відсутності українського храму, бачив істинно русскаво чєлавєка – у сорочці – косоворотці, підперезаний якимось шнурком, у полотняних штанях, чомусь тільки туфлі були сучасними. Хрестився „істово”, при позіхах рот хрестив, поклони клав глибоко поясні. Службу, певно, розумів краще за мене – я, скільки не чую, а так звану церковнослов’янську мову не можу розібрати: не сприймаю отих „вонмім”, „пакі і пакі”... Євангелію, як і прийнято в російській церкві, читали задом до людей – цього я теж не розумію, адже Євангеліє перекладається як Добра Звістка, Блага Вість. Кому ця Вість? Богу? Звісно, ні – Він і так це все знає. Звістка – людям! Чого тоді від людей відвертатися?!

Сподобалося, що храм живий – зразу видно, що прихід постійний, а не напханий пляжними зіваками, як це буває на південному березі Криму. Діє паломницька служба, А от у проповіді священик абсолютно недоречно цитував імператрицю – таке враження, що спеціально нав’язують, щоб штучно наростити святість канонізованих московською церквою осіб імператорського дому. Он і в чернігівських храмах зобов’язали батюшок повиставляти „ікони” царя Ніколая Другого та його сім’ї поруч з іконами Богородиці та Спасителя. Глум політичний, а не пошук шляху до Царства Небесного.

В Євпаторії і бомжі говорять українською...

І зовсім це не жарт – сам чув уранці, як бомж торохтів порожніми пляшками і питав про якийсь „перший номер”. Хоча, звісно, українську в Криму можна почути тільки від відпочиваючих з Великої України. Але ні, брешу – у мене там є знайома баба Таня, яка на набережній травами торгує. То вона 25 років тому переїхала в той спечний Крим з Кривого Рогу і говорить так, наче вчора звідти – жодне російське слово до неї не пристало! Я у баби Тані щоліта беру чабан-чай – взимі, під час Великого Посту, о, які запахи від того бабиного чаю йдуть! Тож і побачивши її цього літа, мало не заволав:” Драстуйте, баба Таня!” Вона жалілася, що трави мало – погана зима була, у Криму персики померзли, багато винограду. Мало і у баби Тані торгівлі – купив хоч адамові яблука.

Кримська преса

Коли в Севастополі кіоскерка почула мою українську мову, стала пропонувати „Кримську світлицю”. Я відмовився, бо це число читав ще в Чернігові, Вона:” Вот видите – не хотите брать, а потом возмущаетесь!» Вияснити, хто „возмущается”, не вдалося, але сам факт хоч такої присутності української преси порадував.

„Кримська правда” обурено сичить на все українське, татарське, неросійське: якісь два поселення вернули собі історичні назви, татарське та грецьке, то і ґвалту, і крику! Затулін демонстративно друкується цілою колонкою – нате, мовляв, вам, заборонили в’їзд в Україну! Обурюються всі ті наволоки, що Україна вперше вимагала в день ВМФ Росії підняти на кораблях Чорноморського флоту РФ прапори країни перебування, тобто України.

У тій же „Кримской правде” – відповідь якогось Шишкіна (чув хто такого письменника?) на заклик провідних українських письменників щодо захисту української мови. Що воно тільки не пише! Ну, наприклад, якщо йому вірити, то в Одесі поширюється листівка, підписана „действующим народным депутатом” (прізвище якого, звісно, не названо, щоб до суду не йти за брехню):” Недовго вам залишилось потерпати від москальсько-жидівської окупації...Вже неподалік той час, коли комуно-кацапська влада повтікає туди, де її місце – в Західну Монголію. ... Тим, хто буде чинити нам опір, шлях один – на гілляку на очах всіх чесних українців”. Бред сивої кобили, як казав колишній Президент Леонід Кучма. Навіть до нього дійшло, що Україна – не Росія, а такий собі „пісатєель” Шишкін не може придумати нічого правдоподібного і вдається до печерних прийомів. Ще потерпіть його „творєніє”:” Не русские беспаспортные маргиналы набежали, как тараканы, заселили святую землю этнических украинцев. Наоборот: украинцы активно расселились по юго-востоку и Крыму, на исконно – русской или завоёванной с народами империи (так все-таки – російська земля чи завойована Росією? – В.Ч.) территории… Никогда русский народ не насиловал другие народы, русские люди не принуждали соседей говорить только на русском языке». Ой ти гой єсі та й годі!

Кожна нова кримська влада їде на поклін до Москви, видаючи це за розвиток страх як вигідного співробітництва. Поїхали і цього разу ставленики Партії регіонів – голова ради міністрів та голова Верховної ради Криму. І преса розтрубила і про окреме постачання газу для Криму (хоча окремої труби нема!), і про інвестиції, і про міст Керченський... А в’їдлива татарська журналістка у газеті „Первая крымская” написала у статті ”Новые московские мифы»:»До сих пор все достижения крымской автономии в сотрудничестве с Москвой увенчались открытием единственного магазина массандровских вин на Комсомольском проспекте российской столицы да отчетами фонда «Москва –Крым» об отдыхе детей и ветеранов в здравницах полуострова…»

Караїм – міський голова

Пам’ятник унікальному чоловікові – міському голові Євпаторії Семену Дувану відкрито у місті. У 35 років він став головою зачуханого напівсела і перетворив у місто- всеросійський курорт: було прокладено залізницю, пущено трамвай, а головне – відкрито унікальні лікувальні властивості озера Мойнаки, у солоній ропі якого і ми один раз повисіли, нетонучі. Після комуністичного перевороту Семен Дуван утік у Францію, де ще прожив 40 років. Зберігся його власний будинок і є вулиця його імені. За національністю – караїм, рідкісна нація, яка сповідує іудаїзм без раввинських забобонів, за що й переслідувалася євреями.

Українці йдуть. Як страшно!

Біля Іллінського храму – стаціонарна вивіска „Осторожно! В Евпатории появился Киевский патриархат!” І далі детально брешуть про патріарха Філарета, про архієреїв, які вже повмирали (вистачає совісті і на покійних писати!), одне слово – все у стилі Москви. А що ж їх так сколотило? Виявляється, у місті є громада УПЦ Київського патріархату, настоятель якої отець Ярослав провів освячення пасок прямо в полі, оскільки влада не дає місця навіть для будівництва храму.

Зате, до речі, в Іллінському храмі, збудованому греками і для греків, росіяни провели ремонт і грецьких святих-великомучеників замалювали Ксенією Петербурзькою, Іоаном Кронштадтським, сім’єю царя Ніколая Другого... Я потрапив на службу митрополита Лазаря, коли він поминав „о княгине российской Ольге...” Як кажуть у Чернігові, шо попало...

Текіє-дервіш

Це своєрідний монастир блукаючих дервішів – знову таки своєрідних монахів мусульманства. Вони молилися ...танцюючи. Ну, оцінювати чужий монастир не варто, але такий комплексів у світі збереглося тільки три – у Євпаторії, в Єгипті та в Туреччині. Хранителька Аніфа-ханум розповіла, що мусульманство привласнило собі філософію дервішів. Пили воду з джерела зі вставленими срібними пластинами, стояли в якихось „колах сили”, були в залі, де 150 років тому кружляли дервіші, були біля руїн мечеті, у якій, замкнений, обгавкав мене пес Султан (гавкіт був ознайомлювальним, не злим – він радів, що хоч хтось на нього увагу звернув). Кажуть, це місце знімає напади астми, нормалізує кров’яний тиск.
А в музеї кримсько-татарської культури я побачив так багато українського: і вишивка була явно з галицькими мотивами, і глек коуман цілком відповідає нашому куманцю – не дивно, адже українці становили значну частину населення Кримського ханства, хоч і не з власної волі. І в кого після цього повертається язик заявляти, що Крим – неукраїнський?

Василь ЧЕПУРНИЙ.

Петро Антоненко

siver — Thu, 30 May 2024 13:19:15 GMT

Петро Антоненко, голова редакційної ради, багатолітній редактор газети, 58 років.
Досвідчений журналіст -- довго працював у куликівській районній газеті. Автор книг "Бабине літо" та "Свіча". Родом з Авдіївки Куликівського району. нині є за сумісництвом заступником редактора газети "Слово просвіти". Улюблені теми -- молоко з селянського двору, євроінтеграція (найчастіше буває у Польщі), культура, несподівані прояви життя. Одружений, має трьох доньок і двох онуків.

Українці, забувайте, що ви -- українці!

Василь — Thu, 13 Jan 2022 08:55:09 GMT

Саме до цього фактично закликав своєю передачею громадянин Італії (і чого там ще?) Савік Шустєр минулої п"ятниці. Мова йшла про вбивство в Одесі українського хлопця, члена патріотичної організації "Січ" Максима Чайки. А передача звелася до відмови українців від своєї національності.
Опустився боксер Кличко, якого Вячеслав Кириленко мусив перепитувати:" Так ти український боксер чи який?!" Опустився політик Анатолій Гриценко, що нажахався лозунгу "Україна -- для українців!": замість порадіти дружньому голосуванню "за" на сході й на заході України, він, бідака, кинувся переконувати, що слідом за цим лозунгом неукраїнцям мірятимуть черепи циркулем. Дається взнаки совєтська армія і те, що п. Гриценко 20 років не говорив українською.
Опустився голова Спілки письменників Володимир Яворівський -- замість дати в пику москвофілу Маркову, він невдоволився чому юнак -- антифашист говорить українською. Певно, нажахався В. Яворівський звинувачень у розкраданні спілчанського майна, що ладен, говорячи Шевченковими словами, "і задком і передком перед жидом ходорком".
... Ніколи не дивлюся цього Шустєра, а тут треба -- випадково включив і натрапив саме на українофобську передачу. Скажіть на милість, чому в передачу про одеське вбивство треба запрошувати посла Ізраїлю та Євгена Червоненка, який хизується своїм єврейством? Хіба загибель українського патріота має якийсь зв"язок з єврейськими організаціями?
Пані посол учила українців, як треба поводитися, коли виступає президент Ірану Ахмадінеджад. А присутні в студії як тільки їй не догоджали! Достойно повівся тільки заступник міністра закордонних справ Горін -- він чітко заявив, що Україна має свої інтереси і на 90 відсотків підтримує виступ глави Ірану. Тобто, якщо Ізраїль воює з Іраном, це зовсім не означає, що й Україна має туди підпрягатися. Ай-я-яй, гевулт!

Євген Червоненко фактично закликав українців забути своє українство, проте, чомусь не закликав своїх одноплемінників забути своє єврейство. А на резонне запитання представника "Свободи" Андрія Іллєнка "Якщо Україна не для українців -- то для кого?" відповісти ніхто не міг.

Звісно, Шустєр збирає на своїй передачі неукраїнців -- чомусь постійно там сидить, скажімо, Нестор Шуфрич. Ще й може запізнюватися. Як у насмішку телеканал зветься "Україна". Я не чекав, що Яворівський дасть у пику Маркову, який б"є міліціонерів, фінансує телеканал в Одесі, де ллє бруд на українців, і він же фінансує організації, що стоять за вбивством Максима Чайки. Але чому ніхто не зреагував на провокації Шустєра і не вивів ворога України зі студії? Нема отого козака "із міліона свинопасів", що Шевченко писав. Іллєнко пропонує подивится відео, де показаний Марков "во всєй красє", але Шустєр ніяк не знаходить можливості його показати. Зате двічі крутять відео, де одеські патріоти-українці йдуть в уніформі, викидають руку і викрикують:"Максим Чайка -- не забудем, не простим!". Рейвах намагається зчинити Шустєр -- мовляв, фашизм наступає! Тобто українцям плюють в обличчя і змушують визнати, що це -- Божа роса.

Життя в літературі

Журналіст — Tue, 30 Mar 2021 13:24:44 GMT

„Я член СПУ і козячий пастух”

До 75-річчя поета, просвітянина, вчителя і колишнього політв’язня Миколи Адаменка

...Нещодавно вийшла друком книга спогадів не самого Миколи Адаменка, а його дружини – Лариси Кивгило. Телефоную Миколі Петровичу, питаю що та як. Заодно цікавлюся чи й досі кози пасе, бо в мене і зараз є фотографія, де М.Адаменко, член Національної Спілки письменників, перший голова сосницької „Просвіти”, автор кількох книг поезії та прози, з ...козами. Щодо свого життя відповідає Микола Петрович, як завжди, самокритично і без кривляння:” Намагаюся не бути тягарем для суспільства”. Натякає таким чином на роки, хоча це вже він занадто так до себе прискіпливо, адже й тепер пише, виступає, думає. А про жінку і її книжку сміється:” Отож стала замість мене кіз пасти – то й книжку написала”.

... Мені здається, що Миколу Петровича Адаменка я знаю завжди – як тільки став читати сосницьку районку „Радянський патріот”, так уже й читав його поезії, а більше статті про збереження Убеді – у радянський час хіба що про річку можна було написати щось критичне. Я сам вперше опублікувався у тій же районці з критикою роботи сільського музею, та й то редакторка спеціально приїжджала взнати що воно за один таки критикан. Отож з 5 свого класу Авдіївської школи, коли я вперше опублікувався в районній газеті, я й знаю Миколу Петровича.
Потім він листом „розгромив” мої недолугі писання, завдяки чому я й став сяким-таким журналістом, а не пішов штовхатися у письменники. Як зараз пам’ятаю – в моєму оповіданні Микола Петрович виловив фальш: „Червінцями залилися щоки”. І пояснив, що червінцями є гроші. Більше я не став ладнатися у письменницькі і так тісні ряди. Зате став поважати Слово.

Коли настав час відродження „Просвіти” на початку 90-х років, ми природньо стали тісно співробітничати – Микола Петрович мав усі підстави сумніватися у щирості моїх патріотичних почувань, зате ніхто, в тому числі і КГБ, не сумнівалися у щирості його української позиції. Адже він ще в студентські роки попав у буцегарню за вільнодумство. Про це він також каже самокритично:” Я писав віршата кволі і за них позбувся волі”.

Зі смертю Сталіна вийшов на свободу і юний студент Микола Адаменко, але це тільки можна уявити як йому довелося жити з тавром політв”язня ! Кажуть, тюрма ламає долю – не знаю, думаю, що Микола Адаменко збувся таким, яким він був би і без тюрми. Він зберіг себе і віру в Україну. Певно, не без допомоги дружини – але це ми ще почитаємо у другій частині її спогадів, що готуються до друку.

Не знаю хто напоумив Сергія Павленка, редактора тоді „Комсомольського гарту”, в часи горбачовської гласності взятися за публікацію „Закон – тайга” Миколи Адаменка, але добре пам”ятаю як попоходили ми до цензора та в КГБ, та в обком, „пробиваючи” публікацію. Павленко приходив пом’ятий і Микола Петрович уже нас вмовляв – та хай воно лежить! І аж тепер, у незалежній Україні, книга „Закон – тайга” вийшла двома частинами.

Сам же Микола Петрович не любить розповідати про табір, і по одному епізоду, який він все таки колись повідав мені без права публікації (мова йшла про деякі негативні риси галичан), я зрозумів чому – в ув’язненні проявляються не тільки хороші, але і всі негативні риси людської натури. І смакувати їх Микола Петрович, на відміну від багатьох російських авторів (Шаламов, Солженіцин) не хоче. І тоді ж я зрозумів ще одне – Микола Петрович переміг зло, бо має в собі любов. Пам’ятаю як це мене вражало у Левку Лук’яненку – він не має зла до своїх концтабір них мучителів! Загадка!

... „Кіз попасу – вірші попишу”, писав Микола Петрович не без гумору. Так і живе – має не тільки друковані книги, а й саморобні. В одному примірнику. А ще досліджує українські пракорені і вдовблює учителям – ми древня нація, якою слід гордитися. Він ніколи не мав шани у своїй Сосниці – ось і нещодавно за те, що покритикував зрадливого Мороза з його соціалістами, напався на нього якийсь безликий партєйний діяч. Та плюньте, Миколо Петровичу – скільки вже їх пройшло мимо Вас без доброго сліду на землі! А Сосниця колись ще оцінить свого поета...

Василь ЧЕПУРНИЙ, авдіївець, голова обласного товариства „Просвіта” імені Т.Шевченка, редактор газети „Сіверщина”.

Олександр Ясенчук

siver — Thu, 04 Feb 2021 16:08:27 GMT

Олександр Ясенчук, кореспондент молодий і ранній -- прийшов у "Сіверщину" студентом.
Любить історичні теми -- розкопав про отамана Галаку, за що закономірно дістав ярлик антисеміта... Часто пише з Ніжина і Мени. Неодружений. Живе з бабусею (куди дивляться дівчата?! ). Родом з Данилівки Менського району -- став ворогом для Березної, яку порівняв з болгарським Габрово.

Інеса Фтомова

siver — Sun, 22 Nov 2020 15:03:45 GMT

Інеса Фтомова - відповідальний редактор.
Родом з Луганської області, а батьки -- з Чернігівщини.
Випускниця Львівського Українського поліграфічного інституту імені І.Федорова.
Працювала в редакції газети "Комсомольский гарт"

Олександр Олійник

siver — Sun, 22 Nov 2020 15:02:39 GMT

Олександр Олійник, старший кореспондент, "зубр" української інформаційної журналістики -- довгий час працював в Укрінформі.
Родом з півдня області -- у Варву часто їздить. Поет -- автор кількох книг.
Найкращим поетом Чернігівщини ХХ століття вважає Дмитра Куровського, а найкращим прозаїком -- Петра Дідовича. Веде в газеті теми "Осінь життя", "Культурний простір" тощо.
Одружений вельми давно, дочка працює в Славутичі.

Не плутаймо Засядька зі Звягільським!

Василь — Fri, 22 May 2020 14:13:07 GMT

Кілька місяців інформпростір був переповнений сльозливими історіями про корабель "Фаїна", що перевозив українські танки для кенійської армії і потрапив у полон до сомалійських піратів. Людей, безумовно, шкода. Але чи так уже випадково, що стріли обурення стали адресувати на українську владу? Хоча навіть американські та натівські кораблі не можуть з піратами справитися. Он уже навіть Китай вперше з 15 століття вивів свій флот з територіальних вод і привів їх до берегів Сомалі. Але захоплення суден піратами тривають.
У судна "Фаїна" є власник -- Вадим Альперін, але про нього ЗМІ говорили набагато рідше, ніж, скажімо, про представника МЗС України. А між тим саме він повинен був дбати про благполучне проходження судна і визволення його з полону. Проте, В.Альперін залишався в тіні. І невипадково: цей громадянин Ізраїлю, що тяжким трудом заробив цілий корабель (певно, й не один), був депутатом Одеської міьскої ради від Партії регіонів, володіє панамською кампанією, підозрюється у сірих схемах по приватизації ("откуда золотишко?"), був фігурантом справи про контрабанду в одеському порту.
Пан Альперін в дружніх стосунках з п. Урбанським -- ще одним одеситом, що наразі є заступником міністра транспорту і зв"язку України. Що називається, приплили...

На шахті імені Засядька -- знову аварія: один чоловік загинув, є поранені. І знову в інформпросторі крутиться прізвище того бідного Засядька, що був передовиком соцпраці. Але знову в тіні власник шахти -- народний депутат від Партії регіонів Юхим Звягільський. Чому в тіні? Певно, щоб не виникало зайвих запитань: наприклад -- якщо кожні півроку у цій шахті гинуть люди, то чи не пора, як мінімум, із мільйонера Звягільського відшкодовувати всі грошові витрати на покійників і членів їх сімей, а не з української держави?! А далі знову ж виникає сакраментальне пролетарське питання: якими такими трудами праведними п. Звягільський купив цілу шахту?