Німець скаже: ви моголи...
Немає потреби, гадаю, цитувати повністю Шевченкову інвективу вітчизняним мудрагелям, звиклим заглядати до рота зарубіжним авторитетам, слухняно переповідати далеко не завжди правдиві, часто-густо антиукраїнські за суттю теорійки.
Доробок таких різних за ідеологічним окрасом, внеском у наукову скарбницю істориків, як Омелян Пріцак (нехай царствує !) та Петро Толочко (хай Бог дні його продовжить!) – ілюстративний матеріал до щойно сказаного. Перший – перед варягами, печенігами, другий – перед заліщуками / москвинами – кожен на свій лад прогинались.
І в авторського колективу “Етимологічного словника української мови”, започаткованого за Уересерії, черепашачими темпами продовжуваного за України незалежної, найбільше посилань на німецького академіка, укладача “Этимологического словаря русского языка” Макса Фасмера. Ніби не відомо нашим яйцеголовим, що уславлений науковець української мови практично не знав, задурено вважав її діалектом москвинської, котрою теж володів поверхово, не на генному рівні, зрозуміло.
Атож. Обидва найповажніші словникарі сусідські Володимир Даль, Макс Фасмер – приходьки /чужинці, і до їхніх апологетів Тарасове звернення стосується чи не найбільше.
“Та нехай собі як знають... нам своє робить”, - нагадавши іншого класика, задумаємось. Невже за проминуле двадцятиліття заклади Національної Академії, дюжини національних університетів не виплекали плеяди патріотично наструнених науковців, спроможних до ефективних пошуків, самостійного осмислення загальновідомих чи призабутих, прихованих, перебреханих недоброзичливцями фрагментів, а той й цілих епох вітчизняної історії та дотичних до неї галузей ? Відомо ж бо: щедра наша земля на таланти.
Чи не оцей, бува, із запитаної когорти подвижник? Засновник першого у світі Лінгвістичного музею, кавалер орденів “Білої Троянди Фінляндії”, “За заслуги перед Італійською республікою”, українського “За заслуги” (без уточнення перед ким і чим), “Заслужений працівник освіти України”, доктор філології, професор Київського Національного університету ім. Т. Шевченка Костянтин Тищенко. Пенсійного віку мовознавець з молодечим запалом, незациклено виконав аналіз європейської топонімічної карти у нещодавно виданому етимологічному словнику – посібнику “Іншомовні топоніми України” (Тернопіль, “Мандрівець”, 2010). Оприлюднив у заспіві розвідки віднайдені ним яскраві та безсумнівно слов‘янські сліди на мапі Східної Німеччини, побіля річки Лаба (Ельба), де до християнізації/германізації, за свідченням німецьких хронік, багато віків мешкали “запеклі язичники”, полабські слов‘яни – дравени (найвірогідніше, гілка наших деревлян). До такого висновку підштовхує прочитання понад сотні наведених Костянтином Миколайовичем назв нині “німецьких” населених пунктів, річок, гір, урочищ. Добра, Добриков, Буки, Дзвони, Граб, Кленова, Біла, Чорна, Києве, Квасова, Камені, Криниці, Козел, Любар, Любков, Нічка, Нора, Плесо, Острів, Тетерів, Турова, Явір, Bieleboh, Czorneboh (не “буґ”, не “боґ”, а саме в питомій українській вимові)... Ще ж відомі зацікавленим, віднайдені іншими небайдужими пошуковцями, десятки, сотні топонімічних доказів ґаздування наших пращурів на євразійських, африканських просторах: Вільно, Мінськ, Пінськ, Братислава, Кишинів, Камені, Моква, Хмара, Марево, Піна, Межа, Волошка, Люта, П‘яна, Медяна, Пильна, Марна, Двіна, Луна, Голо, Сіль, Турія, Турин, Середа, Тріполі, Коломбо, Є руса лем (Є руса тільки, лемківською говіркою)...
Гадаєте, об‘єднавши власні та вже відомі знахідки – перлини топоніміки, професор провідного українського вишу розпочав славу рідному народові сурмити ?..
Боже борони ! За подібні сурмління можна по “бульварах”, “2000”, “сєгоднях”, “фактах” наразитися на звинувачення у “патріотизмі”. А патріотизм то у нашому випадку або “український буржуазний націоналізм”, або “останній прихисток негідників”... Пригадуєте склепаний закордонними хитрованцями, (“чий бог – гроші” К. Маркс) афоризм, запущений в обіг ідеологами “пєрєстройкі”, щоби пригасити наростаючі хвилі національного піднесення в уярмлених червоними республіках ?
Пана Тищенка на гачок “патріотизму” не впіймаєш, він “незаангажований”, “об‘єктивний” дослідник... Якщо існують по світах двійники наших топонімів, нам тим пишатися – зась ! То всього лише “кінець ілюзій” про “нашу монополію” на Рогань і Явори, Керч, Немирови й Дубрівки, Білобога й Чорнобога... Завершивши таким пасажем “об‘єктивну частину розділу” “Почути, що каже топонім” (добре, що той не підказав ще й Київ до “кінцевоілюзійного” ряду долучити), професор заходився витанцьовувати польку, чардаш, лезгінку, хоро, льотку-єньку, розкланюючись на всі боки. Роздаровуючи усім, хто просить, хто не просить, вітчизняні топоніми, історію, лексику, аж до суфіксів включно. Потираючи руки в очікуванні чергових орденів / медалей “За заслуги перед...”. У прагненні догодити якомога більшому числу аплодуючих, відносить, для прикладу, розповсюджені на Поліссі, зрозумілі кожному українцеві прізвища Верещаки, водночас до варязьких і балканських “позичок”... Найменувати тонкоголосого крикуна без допомоги варягів чи балканців пращури були не зугарні ?
Особливо запопадливо колінкує заслужений лінгвіст перед давніми германцями (ґотами). Прямо ціни їм не годен скласти. Як і навести точних координат мітичної держави їхньої “невловимої Сівери, Сіверщини”. Звісно, важко “вловити” те, чого не існує і ніколи не існувало... Але ж кортить. Коли не землю, то, бодай, суфікси наші предковічні “- ар”, “-енко” християнізаторам дравенів подарувати. Щоби володар, господар, кобзар, косар, вівчар, лікар, гончар, кухар, пекар, бондар, лимар, їхні нащадки “-енки” приходьками на рідній землі почувалися... Відсутністю “позичених нам” суфіксів у “мові – донорі” пан Тищенко не переймається. Компенсує відсутність компліментами “панам-ґотам”, шпильками, докорами “наддніпрянцям” (термінів русини, українці намагається уникати). “Зрадили” ми, “підступні” (за К.Т.) давніх германців, розгромивши їх над Дніпром 376 року. Не тільки, року 1944 теж – допоможемо доктору філології свіжішою інформацією.
Вигоцуючи гопки навколо чужинців, попри поважний вік стрибаючи з ніг на голову, так само монтуючи інформацію в мозаїці свого дослідження, не соромиться автор елементарних підтасовок, відвертих натяжок, аби не висловитись гостріше. Зосібна наші Рось, Росаву, Роську, Роставицю вважає “очевидними копіями з материнської назви ар-Русайфа під Амманом”. Як ілюстрацію “очевидності” своїх домислів подає світлину фортеці Росафа біля албанського міста Шкодер. “Залізний, неспростовний” аргумент – нічого не скажеш. Або такий ось “шедевр” народознавчих студій. У Х – Х1 ст. “біля наших предків самих печенігів 3 млн.” оберталось. А ще ж були половці, торки, берендеї, клобуки і т.ін... “Слов‘ян же тоді була жменька” (?) Як тій “жменці” вдалося 700 літ до того розтрощити ґотів, опанувати більшу частину Європи, Рим, Візантію данниками зробити, не піддатись тюркській асиміляції, а самій кочівників приборкати та асимілювати? Над подібними проблемами науковець голови не сушить... Не для того він музей організовував, лекції читає, на атласі світу “старших братів” українцям випорпує...
Тож дивуватись не доводиться, що в нього прадавні знакові топоніми вітчизняні Карпати, Галичина, Дуліби, Трипілля, Трояни, Тури, Халеп‘я, Орлик, Ворон, Косаківка, Любар, Звенигород, Руда, Лугини, майже всі наші ріки, навіть сакральні Дніпро, Дунай, Дністер, Десна, Донець, Одра носять “запозичені” бозна-де назви. У дохристиянські часи всі джерела, струмки, річечки, річки, водойми були у нас священними, утримувались в ідеальній чистоті - краянам оспалим нагадаємо.
Поспівчуваємо ученому мужу. Прочитай його посібник вчасно Адольф Алоїзович, нагородив би автора орденом “За заслуги перед III Райхом”. Хіба порадив би вождь прибрати розкодування слова “свистун” (swas-tun, влади тин) - не солідно звучить для арійця.
Вміщений догори дригом малюнок з обкладинки Тищенківського посібника – не помилка (недогляд) редакції, а ілюстрація методології “заслуженого лінгвіста”, котрий витоки правічних термінів наших у різних іномовах вишукає. Коломия у нього – з латини, а колобок – із Московії до нас приблукали...
Сергій КОВАЛЬ |
