СУД НАД КОМУНІЗМОМ І КРИЗА НАЦІОНАЛІЗМУ
09-Вер-11 5283 0
Дисиденти зрадили Василя Стуса
Декларативність і пафос резолюції суперечили її змісту. У тексті, зокрема, говорилось: «Ми не вважаємо за потрібне відповідати злом на зло. Ми не хочемо чинити судових розправ над тими, хто здійснював злочини проти людства в 1930-1980-ті роки. Нехай суспільне презирство буде нашою відповіддю бонзам червоного фашизму та його клевретам».
Таким чином політв’язні пробачили організаторам і виконавцям репресій їхнє беззаконня. Позиція учасників конференції стала зрадою по відношенню до борців за незалежність України, яких знищила радянська каральна система. Серед зраджених був поет Василь Стус. Він загинув 1985 року в пермському концтаборі №-36. За десять років до загибелі Стус написав і розповсюдив таку заяву: «Необхідно судити співробітників Комітету держбезпеки (КДБ) як ворогів української культури та українського народу, як ворогів гуманізму. Я називаю КДБ паразитуючою, шкідливою організацією, на совісті якої мільйони розстріляних, замучених, заморених голодом душ. Я звинувачую КДБ як відверто шовіністську організацію, що зробила мій народ безмовним. Рано чи пізно КДБ постане перед судом як злочинна, ворожа народу поліцейська установа. Але я впевнений, що не доживу до того суду. Нехай же в багатотомній справі злочинів КДБ буде і моя сторінка свідчень-звинувачень».
На відміну від Василя Стуса, багато українських дисидентів після звільнення з концтаборів забули про злочини комуністів, і почали співробітничати з лідерами Компартії та організаторами політичних репресій. Дисиденти Г. Алтунян, М. Горинь, Л. Лук’яненко, Є. Пронюк, С. Хмара, В. Чорновіл, О. Шевченко стали депутатами Верховної Ради України. Ніхто з них не порушив питання про люстрацію й відсторонення з посад співробітників Комітету держбезпеки. Колишні політзеки прийняли у Верховній Раді недосконалий закон про реабілітацію жертв репресій, який порушував права дисидентів, що не досягли пенсійного віку. Завдяки голосуванню депутатів-політзеків, прокурором Харківської області було призначено Дмитра Бесіду, який у 1970-1980-ті роки відправляв у концтабори інакодумців і християн. Залишились у службових кріслах інші прокурори, причетні до фальшування політичних справ.
Тим часом у Росії були створені «Організація захисту прав людини в СНД» та «Російський установчий союз». 1993 року вони провели у місті Володимирі міжнародну конференцію під гучною назвою «Нюрнберг-2», на якій Україну представляла нікому невідома Людмила Бірюкова. Учасники цієї оперетки прийняли статут новоствореного «Комітету з організації міжнародного суду над комуністичною системою». Вони навіть звернулись до Організації Об’єднаних Націй з проханням надати їм повноваження для проведення в німецькому місті Нюрнберзі суду над комуністами. Роз’їхавшись по домівках, учасники конференції швидко забули про свої наміри. Не відомо, куди поділись гроші «Комітету», які надійшли із-за кордону на його валютні рахунки.
У вересні 1996 року я разом із В”ячеславом Чорноволом представляв Україну на міжнародному симпозіумі «Посткомунізм: причини й наслідки у колишньому СРСР», що відбувся в Москві. У ньому взяли участь депутати, юристи, правозахисники, письменники, лідери громадських об’єднань та іноземні гості. Я виступив з доповіддю, в якій доводив необхідність проведення суду над комунізмом і Компартією. Мене підтримали розпорядник «Фонду Солженіцина» Олена Саннікова, дисидент Володимир Буковський, якого у 1970-ті роки кремлівська влада обміняла на лідера Компартії Чилі Луїса Корвалана, а також іноземні делегати. Решта учасників, у тому числі В”ячеслав Чорновіл, зайняли обережну позицію, звівши проблему до морального осуду. А вічна опозиціонерка Валерія Новодворська навіть вступила в полеміку зі мною. Вона захищала президента Росії Бориса Єльцина та вчорашніх компартійців, які розв’язали війну в Чечні.
Ганебний шлях національних лідерів
В Україні криза націоналізму та зрадництво ідеалів дисидентства були спровоковані хиткою позицією В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Степана Хмари та інших політзеків.
На хвилі Народного руху України В’ячеслав Чорновіл зробив чимало корисного для піднесення національної ідеї. Але поступово Народний рух перетворився на прилизане, занудливе товариство, до якого, завдяки Чорноволу, потрапили випадкові люди. З цієї причини Народний рух не міг конкурувати з провладними партіями, і розколовся на дві групи. Ліберальна позиція пана В’ячеслава, його намагання підмінити суд над комунізмом ідеєю національного примирення призвели до того, що на президентських виборах 1999 року кандидат від Компартії переміг представників націонал-демократичних сил.
Ейфорія на ґрунті державницького націоналізму закрутила голову і Левку Лук’яненку. У своїх передвиборчих програмах пан Левко обіцяв підготувати суд над Компартією. Проте, виборовши депутатський мандат, він зразу забував свої солодкі обіцянки .
1999 року під час президентських виборів Лук’яненко агітував за колишнього керівника КДБ УРСР Євгена Марчука. У радянський період Марчук здійснював контроль над творчими спілками, і боровся з проявами українського націоналізму. За його кураторства загинули діячі культури Володимир Івасюк, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. До концтаборів і психіатричних лікарень потрапили Олесь Бердник, Микола Руденко, Олекса Тихий, Леонід Плющ та десятки націоналістів.
Левко Лук’яненко вважав, що, ставши главою держави, Євген Марчук розгромить корупційні клани, переможе ворогів української нації. «Ми повинні наслідувати грузин та азербайджанців, які обрали президентами досвідчених кадебістів Шеварднадзе та Алієва», – доводив пан Левко. Його підтримав колишній дисидент Юрій Бадзьо, якій у статті «За крок до катастрофи і координати порятунку», опублікованій у «Літературній Україні», перетворив Євгена Марчука на святого праведника.
Позиція Лук’яненка і Бадзьо обурила колишнього політв’язня Василя Овсієнка, який, зокрема, сказав: «У середині 1990-х років Євген Марчук був прем’єр-міністром. Він вдвоє зменшив грошову компенсацію реабілітованим політв’язням. Зате, завдяки Марчуку, колишні співробітники КДБ, причетні до політичних репресій, одержують високі пенсії. Марчук не покаявся у своїх вчинках. Його передвиборча кампанія складається з гебешників і стукачів. Марчук поставить їх біля важелів влади, якщо виграє вибори. Більш аморальної влади не знайти. Правозахисники знову опиняться в тюрмі».
Василь Овсієнко зауважив, що Левко Лук’яненко залежить від свого ката. «Є така скульптура, створена колишнім дисидентом Рудольфом Веденєєвим: кат і жертва спиною до спини, пов’язані колючою проволокою», – нагадав пан Василь.
Ще один пастор націоналізму Степан Хмара в середині 1970-х років хотів стати членом Компартії, але первинна організація заблокувала його заяву. 1980 року пана Степана заарештували за антирадянську пропаганду. В судовому засіданні Хмара визнав помилковість власної позиції. Та, незважаючи на це, судова колегія Львівського обласного суду під головуванням Є. Крючкова-Дворецького засудила його до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Пізніше Президія Верховної Ради СРСР помилувала пана Степана.
Звільнившись з концтабору, Степан Хмара довго лякав комуністів своїм розлюченим обличчям. Проте на його помпезний 70-річний ювілей, що відбувся в Київському будинку кіно прийшов колишній керівник КДБ УРСР Євген Марчук і вчорашні кремлівські трубадури. Марчук вручив пану Степану великий букет квітів.
Не можна уявити, щоб шеф жандармів Російської імперії Олександр Бенкендорф підніс букет поету Тарасу Шевченку, який раніше відбував заслання. А от у наші дні жертви репресій і колишні кати обіймаються, цілуються і разом фотографуються. При цьому роблять вигляд, ніби вони об’єднались заради розбудови національної держави.
На початку 2000-х років Степан Хмара перебував на підтанцьовках у Юлії Тимошенко. Дехто навіть іронічно називав його «дідусем Юлічки». А сьогодні пан Степан у дуеті з Партією регіонів вже критикує Юлію, яка опинилась на лаві підсудних. Хмара ніяк не нагріє собі місця, хитро маневруючи між лібералізмом, консерватизмом і соціалізмом.
Можливість проведення суду над Компартією та комунізмом втрачена назавжди. У цьому винні не тільки колишні дисиденти, які с
тали на шлях зради, але й правозахисники. Після 1988 року правозахисні важелі в Україні опинились в руках керівництва Московської гельсінкської групи. Втілюючи ліберальні норми, згадане керівництво вирубало під корінь ідею суду над комуністичною системою.
Проти суду виступають також відомі єврейські організації. Вони бояться, що судова справа розкриє ганебну роль євреїв у створенні тоталітарної держави та їхню участь у масових репресіях. Ще однією перешкодою для проведення суду над комунізмом стала байдужа позиція Сполучених Штатів, Великобританії, Франції, які були союзниками тоталітарного Радянського Союзу у війні проти гітлерівської Німеччини.
Інертність українських націоналістичних партій і блоків дозволила комуністам уникнути кримінальної відповідальності. Понад двадцять років в Україні існує Комуністична партія, яка не вилазить із опозиції, і висовує звідти голову лише на виборах, дратуючи свідомих українців більшовицькою символікою та риторикою. Весь цей час нею керує Петро Симоненко, який перетворився на пошарпаний дублікат Леоніда Брежнєва. Та все ж маємо надію, що молоді націоналісти не будуть наслідувати сумний приклад Чорновола, Лук’яненка, Хмари, а рішуче викинуть Петра Симоненка разом з його партією на смітник історії.
Віктор БАРАНОВ,
журналіст, колишній політв’язень,
смт. Парафіївка, Ічнянський район.
Декларативність і пафос резолюції суперечили її змісту. У тексті, зокрема, говорилось: «Ми не вважаємо за потрібне відповідати злом на зло. Ми не хочемо чинити судових розправ над тими, хто здійснював злочини проти людства в 1930-1980-ті роки. Нехай суспільне презирство буде нашою відповіддю бонзам червоного фашизму та його клевретам».
Таким чином політв’язні пробачили організаторам і виконавцям репресій їхнє беззаконня. Позиція учасників конференції стала зрадою по відношенню до борців за незалежність України, яких знищила радянська каральна система. Серед зраджених був поет Василь Стус. Він загинув 1985 року в пермському концтаборі №-36. За десять років до загибелі Стус написав і розповсюдив таку заяву: «Необхідно судити співробітників Комітету держбезпеки (КДБ) як ворогів української культури та українського народу, як ворогів гуманізму. Я називаю КДБ паразитуючою, шкідливою організацією, на совісті якої мільйони розстріляних, замучених, заморених голодом душ. Я звинувачую КДБ як відверто шовіністську організацію, що зробила мій народ безмовним. Рано чи пізно КДБ постане перед судом як злочинна, ворожа народу поліцейська установа. Але я впевнений, що не доживу до того суду. Нехай же в багатотомній справі злочинів КДБ буде і моя сторінка свідчень-звинувачень».
На відміну від Василя Стуса, багато українських дисидентів після звільнення з концтаборів забули про злочини комуністів, і почали співробітничати з лідерами Компартії та організаторами політичних репресій. Дисиденти Г. Алтунян, М. Горинь, Л. Лук’яненко, Є. Пронюк, С. Хмара, В. Чорновіл, О. Шевченко стали депутатами Верховної Ради України. Ніхто з них не порушив питання про люстрацію й відсторонення з посад співробітників Комітету держбезпеки. Колишні політзеки прийняли у Верховній Раді недосконалий закон про реабілітацію жертв репресій, який порушував права дисидентів, що не досягли пенсійного віку. Завдяки голосуванню депутатів-політзеків, прокурором Харківської області було призначено Дмитра Бесіду, який у 1970-1980-ті роки відправляв у концтабори інакодумців і християн. Залишились у службових кріслах інші прокурори, причетні до фальшування політичних справ.
Тим часом у Росії були створені «Організація захисту прав людини в СНД» та «Російський установчий союз». 1993 року вони провели у місті Володимирі міжнародну конференцію під гучною назвою «Нюрнберг-2», на якій Україну представляла нікому невідома Людмила Бірюкова. Учасники цієї оперетки прийняли статут новоствореного «Комітету з організації міжнародного суду над комуністичною системою». Вони навіть звернулись до Організації Об’єднаних Націй з проханням надати їм повноваження для проведення в німецькому місті Нюрнберзі суду над комуністами. Роз’їхавшись по домівках, учасники конференції швидко забули про свої наміри. Не відомо, куди поділись гроші «Комітету», які надійшли із-за кордону на його валютні рахунки.
У вересні 1996 року я разом із В”ячеславом Чорноволом представляв Україну на міжнародному симпозіумі «Посткомунізм: причини й наслідки у колишньому СРСР», що відбувся в Москві. У ньому взяли участь депутати, юристи, правозахисники, письменники, лідери громадських об’єднань та іноземні гості. Я виступив з доповіддю, в якій доводив необхідність проведення суду над комунізмом і Компартією. Мене підтримали розпорядник «Фонду Солженіцина» Олена Саннікова, дисидент Володимир Буковський, якого у 1970-ті роки кремлівська влада обміняла на лідера Компартії Чилі Луїса Корвалана, а також іноземні делегати. Решта учасників, у тому числі В”ячеслав Чорновіл, зайняли обережну позицію, звівши проблему до морального осуду. А вічна опозиціонерка Валерія Новодворська навіть вступила в полеміку зі мною. Вона захищала президента Росії Бориса Єльцина та вчорашніх компартійців, які розв’язали війну в Чечні.
Ганебний шлях національних лідерів
В Україні криза націоналізму та зрадництво ідеалів дисидентства були спровоковані хиткою позицією В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Степана Хмари та інших політзеків.
На хвилі Народного руху України В’ячеслав Чорновіл зробив чимало корисного для піднесення національної ідеї. Але поступово Народний рух перетворився на прилизане, занудливе товариство, до якого, завдяки Чорноволу, потрапили випадкові люди. З цієї причини Народний рух не міг конкурувати з провладними партіями, і розколовся на дві групи. Ліберальна позиція пана В’ячеслава, його намагання підмінити суд над комунізмом ідеєю національного примирення призвели до того, що на президентських виборах 1999 року кандидат від Компартії переміг представників націонал-демократичних сил.
Ейфорія на ґрунті державницького націоналізму закрутила голову і Левку Лук’яненку. У своїх передвиборчих програмах пан Левко обіцяв підготувати суд над Компартією. Проте, виборовши депутатський мандат, він зразу забував свої солодкі обіцянки .
1999 року під час президентських виборів Лук’яненко агітував за колишнього керівника КДБ УРСР Євгена Марчука. У радянський період Марчук здійснював контроль над творчими спілками, і боровся з проявами українського націоналізму. За його кураторства загинули діячі культури Володимир Івасюк, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. До концтаборів і психіатричних лікарень потрапили Олесь Бердник, Микола Руденко, Олекса Тихий, Леонід Плющ та десятки націоналістів.
Левко Лук’яненко вважав, що, ставши главою держави, Євген Марчук розгромить корупційні клани, переможе ворогів української нації. «Ми повинні наслідувати грузин та азербайджанців, які обрали президентами досвідчених кадебістів Шеварднадзе та Алієва», – доводив пан Левко. Його підтримав колишній дисидент Юрій Бадзьо, якій у статті «За крок до катастрофи і координати порятунку», опублікованій у «Літературній Україні», перетворив Євгена Марчука на святого праведника.
Позиція Лук’яненка і Бадзьо обурила колишнього політв’язня Василя Овсієнка, який, зокрема, сказав: «У середині 1990-х років Євген Марчук був прем’єр-міністром. Він вдвоє зменшив грошову компенсацію реабілітованим політв’язням. Зате, завдяки Марчуку, колишні співробітники КДБ, причетні до політичних репресій, одержують високі пенсії. Марчук не покаявся у своїх вчинках. Його передвиборча кампанія складається з гебешників і стукачів. Марчук поставить їх біля важелів влади, якщо виграє вибори. Більш аморальної влади не знайти. Правозахисники знову опиняться в тюрмі».
Василь Овсієнко зауважив, що Левко Лук’яненко залежить від свого ката. «Є така скульптура, створена колишнім дисидентом Рудольфом Веденєєвим: кат і жертва спиною до спини, пов’язані колючою проволокою», – нагадав пан Василь.
Ще один пастор націоналізму Степан Хмара в середині 1970-х років хотів стати членом Компартії, але первинна організація заблокувала його заяву. 1980 року пана Степана заарештували за антирадянську пропаганду. В судовому засіданні Хмара визнав помилковість власної позиції. Та, незважаючи на це, судова колегія Львівського обласного суду під головуванням Є. Крючкова-Дворецького засудила його до семи років ув’язнення та п’яти років заслання. Пізніше Президія Верховної Ради СРСР помилувала пана Степана.
Звільнившись з концтабору, Степан Хмара довго лякав комуністів своїм розлюченим обличчям. Проте на його помпезний 70-річний ювілей, що відбувся в Київському будинку кіно прийшов колишній керівник КДБ УРСР Євген Марчук і вчорашні кремлівські трубадури. Марчук вручив пану Степану великий букет квітів.
Не можна уявити, щоб шеф жандармів Російської імперії Олександр Бенкендорф підніс букет поету Тарасу Шевченку, який раніше відбував заслання. А от у наші дні жертви репресій і колишні кати обіймаються, цілуються і разом фотографуються. При цьому роблять вигляд, ніби вони об’єднались заради розбудови національної держави.
На початку 2000-х років Степан Хмара перебував на підтанцьовках у Юлії Тимошенко. Дехто навіть іронічно називав його «дідусем Юлічки». А сьогодні пан Степан у дуеті з Партією регіонів вже критикує Юлію, яка опинилась на лаві підсудних. Хмара ніяк не нагріє собі місця, хитро маневруючи між лібералізмом, консерватизмом і соціалізмом.
Можливість проведення суду над Компартією та комунізмом втрачена назавжди. У цьому винні не тільки колишні дисиденти, які с
тали на шлях зради, але й правозахисники. Після 1988 року правозахисні важелі в Україні опинились в руках керівництва Московської гельсінкської групи. Втілюючи ліберальні норми, згадане керівництво вирубало під корінь ідею суду над комуністичною системою.
Проти суду виступають також відомі єврейські організації. Вони бояться, що судова справа розкриє ганебну роль євреїв у створенні тоталітарної держави та їхню участь у масових репресіях. Ще однією перешкодою для проведення суду над комунізмом стала байдужа позиція Сполучених Штатів, Великобританії, Франції, які були союзниками тоталітарного Радянського Союзу у війні проти гітлерівської Німеччини.
Інертність українських націоналістичних партій і блоків дозволила комуністам уникнути кримінальної відповідальності. Понад двадцять років в Україні існує Комуністична партія, яка не вилазить із опозиції, і висовує звідти голову лише на виборах, дратуючи свідомих українців більшовицькою символікою та риторикою. Весь цей час нею керує Петро Симоненко, який перетворився на пошарпаний дублікат Леоніда Брежнєва. Та все ж маємо надію, що молоді націоналісти не будуть наслідувати сумний приклад Чорновола, Лук’яненка, Хмари, а рішуче викинуть Петра Симоненка разом з його партією на смітник історії.
Віктор БАРАНОВ,
журналіст, колишній політв’язень,
смт. Парафіївка, Ічнянський район.
| Коментарі (0) |