Семен Можайський та Василій Шемячич. Нові зради та доноси. Безвісна кончина князів-зрадників. Трубчевські князі.

Отже, приєднання Стародубщини до Росії закінчилося для цього краю епохою кровопролитних війн (під час однієї тільки облоги Стародуба у 1535-му році загинуло 13 тис. місцевих жителів), в наслідок яких економічний розвиток регіону зазнав кризи, а добробут стародубців значно занепав. Але ті російські князі (стародубський та новгород-сіверський), чиїх батьків литовський уряд врятував, надавши їм допомогу під час гонінь на них з боку московської влади, і які підступною зрадою відповіли за це литовському та українському народам, відторгнувши від України та Литви Сіверський край, менше за все турбувалися долею своїх колишніх підданих. І Семен Можайський-Стародубський, і Василій Шемячич сподівалися, що московський государ щедрою рукою винагородить їх за той ганебний вчинок, що вони зробили, віддавши йому українські землі. Але російський уряд використав їх як пару пішаків у своїй політичній грі, та викинув геть, можливо що й переживаючи почуття деякої гидливості, спілкуючись із цими особами. Та й це зрозуміло – які почуття міг мати до них Іван ІІІ, чийого батька їхні батьки осліпили та зрадили, а сам Семен Стародубський лише за сім років до цього ходив руйнувати московські землі? Так що презирство до себе з боку московської еліти князі-зрадники відчули дуже швидко, і якщо спочатку їм доводилося просто, наче побитим псам жалібно дивитися в очі своїм новим господарям, сподіваючись на можливу панську ласку, то незабаром їм довелося зрозуміти, що тільки гавканням, кусанням один одного та доносами можна спробувати врятувати своє життя у Московській державі.

Про винагороду від Івана ІІІ у вигляді нових земель князям-зрадникам годі тепер було й думати – зберегти б те, що в них було! Тієї великої свободи у власних учинках, яку мали вони, мешкаючи у Литві, тепер, у Московській державі, де навіть удільний князь був у першу чергу «государевим холопом», ясна річ, у них не було. Залишалося тільки вірно служити Москві, беручи участь у її походах проти колишніх зверхників своїх. Думаю, що не раз Василій та Семен винили дурні голови свої, що втягнули їх до цієї авантюри. Поміж собою вони лише сварилися, звинувачуючи один одного у всіляких гріхах. Але на війну, в московське військо ходили, як на працю, бо іншої можливості заслужити на пощаду в них не було. Під Оршею, Вітебськом та Мстиславлем, під час литовсько-московської війни разом з росіянами були й князі-зрадники. У 1508-му році війна між Литвою та Москвою завершилася тимчасовим миром, і згідно з підписаним договором стародубський та новгород-сіверський князі визнавалися «відписаними у бік Москви», як «службові князі», тобто князі із обмеженими правами. Після 1508-го року жодних згадок про стародубського князя Семена в документах немає, коли і як він помер – нікому з його сучасників то було не цікаво.

Новим стародубським князем став син Семена Василій, який чомусь мав від росіян чудернацьке прізвисько «Тулуп» (тобто «Кожух»). У документах збереглося лише єдине свідчення про існування цього «Кожуха», і свідчення досить ганебне. Так само як і батько, Василій чомусь не мав гарних стосунків із сусідом – Василієм Шемячичем. У 1517-му році він навіть написав на нього донос у Москву, звинувачуючи останнього у стосунках із Литвою та намірах нової зради – тепер вже на користь Литовської держави. Шемячича арештували, але якимось чином йому вдалося виправдатися та вийти на свободу, залишившись, правда, без своїх володінь на Стародубщині (Радогоща зокрема). Але радість Шемячича не була довгою, бо у Москві такі вже закони – на кого хоч раз лягло якесь підозріння – віри йому вже не буде. У 1523-му році Шемячича визвали до Москви, де спочатку приголубили, та раптом заарештували. На цей раз уже остаточно – так у тюрмі, у 1529-му році, цей князь-зрадник і помер. А Василій Тулуп, так само, як і батько, після свого доносу навіки зник зі сторінок історичних документів. Де і як він помер – також невідомо. Такою була доля зрадників Стародубщини та їх нащадків.

Єдине кому пощастило тоді – це дрібним трубчевським князям, нащадкам Дмитра Ольгердовича. Трубчевське князівство, колись найсильніше на Стародубщині, почало дробитися ще у середині 15 ст. У 1499-му році у Литві навіть відбувався судовий процес, на якому численні спадкоємці трубчевського престолу вирішували, кому з них де князювати на предківській землі. А наступного року Трубчевськ раптом було захоплено московськими військами, і слабким трубчевським князям не залишалося нічого іншого, як переходити на службу Москві. На відміну від гоноровитих князів стародубського та новгород-сіверського, трубчевці поводилися скромно, служили Москві як могли, та не були небезпечними для російської влади. Тому саме їх Москва і винагороджує. До 1556-го року володіють вони Трубчевськом, а згодом переселяються до Москви, де стають вірними государевими слугами. Скоро князі Трубчевські назавжди поривають зі своїм стародубським минулим. Навіть прізвище в них міняється – стають вони князями Трубецькими, та з цим прізвищем приносять славу своїй новій вітчизні - Росії. А про вітчизну колишню – Трубчевськ, нагадує тепер мешканцям міста лише собор-усипальниця на Соборній горі над Десною, де у підвалі з низькими склепінчастими стелями та круглим стовпом у центрі квадратного приміщення, у білих саркофагах з давньоукраїнським орнаментом, лежать останки трубчевських князів – нащадків литовського князя Ольгерда.

Ілюстрація:

37. Усипальниця трубчевських князів – Троїцький собор.