Зазначимо на початку: Севастополь – незамерзаючий морський порт, промисловий, науково-технічний, культурно-історичний центр Криму, і таке собі місто, що затиснуте між московскою експансією і київською байдужістю. З одного боку – всі роки незалежності Севастополь є подразником в «бытии», що ходить Україною, мов той свинячий грип. Він заставляє український мурколюбивий політикум приймати образ школяра, якій розуміє свою провину, що не може чітко визначитися відносно україно-російских відносин, статусу «героя», як міста і Чорноморського флоту РФ зокрема. З іншого боку Севастополь – улюблена тема геополітичного піару для політиків, «не дремлющих» сталінських онуків і шовіністів з Білокам’яної, так як старші брати давно зрозуміли: «Хто володіє Севастополем, той володіє Кримом. А хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем». Відзначимо, що в офіційнім Києві ця істина через п’ятирічні злакові бур’яни дуже важко проторює собі дорогу по вогнищам карантинної зони. І не дивно, бо верховнорадівськи, на шиї народу слуги, та їх сита челядь, наукових робіт видатних вчених не читає, тому вони і не знають, що наш народ «грішив», в основному, перед «визволителями» і коли живеш чужим розумом, то чужинці живуть твоїм хлібом.

Хоча Україна все ж мала шанс позбавити себе головного болю з Чорноморским флотом ще у 1992 році, як би мала інших людей при владі... бо ці на роботу ходять виключно з єдиною метою: засиджувати крісла, протирати штани від «версачі» і кнопкодавити по команді розумної правої руки одного із бравих солдатів партії.

Співавтором цієї «болі» став тоді і Леонид Кравчук, котрий на початку 1990-х демонстрував зразкове кугутярське мислення, відповідаючи російським учасникам переговорів по проблемах розподілу Чорноморского флота: «Зачем нам флот? Нам хватит и флотишка!» Ну, як в тому анекдоті, де на запитання: «Ти хто?» – правильна відповідь: «Кінь в пальто!» В тому розумінні, що не не задавайте, дядьки, дурних запитань. Якщо би в квітні 1992 года група офіцерів-патріотів не заставила Кравчука підписати Указ про створення Військово-Морських сил України, то на сьогодні наша держава не мала б а ні флоту, а ні Севастополя, а ні Криму. Досвідчена російська еліта в дусі педагога Макаренка, який «если что» хапався за наган, використала геополітичну примітивність партійно-совецько-господарського активу УРСР, повісивши на шию України надзвичайно болюче ярмо в вигляді політичного і культурного протистояння між Україною і Росією. В цьому протистоянні немало цікавого, серед іншого – боротьба за свідомість мешканців міста. Севастополь на очах перетворився в велику «казьонну мануфактуру» по виробництву історичних міфів, де реальна історія вже абсолютно не цікавить бійців ідеологічного фронту. Низько- і високопоставлені народні слуги, різнобарвні «борці с фальсификаторами», ведуть жорстоку боротьбу за правду історії, являючись одночасно її головними фальсифікаторами-ілюзіоністами. От і виходить: якби не Україна, то північний сусід жив би у суцільних «пєснях і плясках».

З міфа починається навіть заснування міста. Насправді Севастополь (з 1797 по 1826 років м. Ахтиар), як військово-морська база виник в 1783 році, після насильницького приєднання (аннексії) Кримського Ханства, коли перші будівлі на місці татарського поселення Ак-Яр звів контр- адмірал Томас Мак-Кензи, шотландець на російській службі (Макензієві висоти) потім його заступник – серб Марк Войнович (предок письменника Володимира Войновича). Так, що «отцами города» були шотландець і серб, а не цариця Катерина II, пам’ятник якої нав’язали проросійські організації севастопільцям в 2008 році. Зрозуміло, що імперської вигоди від шотландця і серба не отримаєш.

В одній із бухт Севастополя командування братнього Чорноморського флоту встановило пам'ятный знак в честь кораблів ескадри адмірала Клокачова, котрий «первым ввел» її до майбутнього міста. Про те, що насправді першою ввійшла Дніпровська флотилія козацького полковника Сидора Білого ніхто з братів чомусь не став пригадувати. Замовчується також і факт того, що місто побудовано руками українських селян, а на флоті служили в основному «малоросійські» рекрути. (Не треба ніяких архівів – достатньо погляду на мапу. Висновок про так звану «только руських на флоте» зробіть самі.) Якщо провести екскурсію по Севастополю, то на кожному кроці зустрінемо українську історію. Як писав академік Михайло Грушевський: у 1492 році запорізькі козаки отримали першу зафіксовану в історичних документах перемогу над турецьким військовим судном. А, як відомо, у всіх державах світу по флотський традиції, «Днем флоту» вважається дата його першої перемоги. На превеликий жаль про цю битву, як і про походи Петра Сагайдачного, відомо дуже мало. Але цікавий факт. В часи СРСР експозиція музею Чорноморського флоту в Севастополі починалась саме з макету української козацької чайки.

Таким чином тоді приснопам’ятна влада визнавала факт, що у російського флота на Чорному морі були попередники. Однак за період незалежності України макет дивним чином кудись зник... і все потихеньку забулося. Відомо, наприклад, що на прохання Катерини II запоріжці перевезли в Україну всю Ногайську орду… А ось і головна площа – імені Нахімова і один із районів міста його імені. Нахимов, якій прославив «русское оружие», має глибоко українське коріння. До наших часів дійшла матроська пісня:
«Хвала тобі, Руської землі Нахименко хвацький,
Що потопив і попалив Байдаки султанські…»

Ще в часи гетьмана Мазепи генеральним писарем Війська Запорізького служив Федір Нахимовский. При гетьмані Пилипі Орлику Нахимовский виконував дипломатичну місію в Криму. В документах під час російсько-турецької війні зустрічається призвище підпоручика «из малороссиян»Тимофія Нахиміва, якій за хоробрість отримав від Катерини II російське дворянство і землі в Харківській і Смоленській губерніях. Перший пам’ятник (1834рік) в місті – українцю, командиру брига «Меркурий», капітан-лейтенанту Олександру Козарському, у 1829 році, який виграв нерівний бій у двох турецьких кораблів.

Нагадаємо, що найбільш прославленими героями оборони Севастополя під час Кримської війн ХIХ ст. були матрос Петро Кішка (В 1956 році в Севастополі був відкритий пам'ятник славному українцю) і матрос Шевченко, звитяга якого стала широко відомою по всій імперії. Пам'ятник матросу Гнату Шевченко відлили тоді із трофейних гармат. Це був перший в Росії пам'ятник не просто нижньому чину, а до того ще й і кріпаку. Тоді ж художник І. Прянішников написав свою відому картину «Подвиг матроса Шевченко». Можна пригадати і юних «гаврошів», що мали призвища Пищенко и Рыбальченко. Героями Кримської війни були адмірал Павло Степанович Нахімов, і конотопчанин генерал Михайло Іванович Драгомиров, які были явно українського характеру, як військові діяли повністю в традиціях української старшини, котра не відділяла себе від рядових козаків.

Повернемось на початок ХХ ст. В місті активно діяли українські підпільні і напівлегальні організації (не плутати з більшовицькими, про якіх ніхто ще більше десятка років і гадки не мав), зокрема, які і приєдналися до организації повстання на броненосці «Потемкин». З 1917 року на кораблях Чорноморского флоту імперії починаються процеси українізації. З'являються українські комитети, ради (не плутати з більшовицькими!), а в квітні 1918 року після загальних зборів особового складу офіцерів і матросів на мачтах кораблів уже майорять блакітно-жовті прапори, і командувач Чорноморського флоту адмирал Саблін направив до Києва телеграму про те, що флот служить Українскій державі. В подальшому на чолі Українського флоту стали нащадки знаменитих українских сімей: адмірали Андрій Покровський та Михайло Остроградський-Апостол. Набирала сили і активно працювала Севастопольська українська Чорноморська община, членом якої була дружина Олександра Колчака, який на той момент командував російським Чорноморскім флотом. (В культовому росіийському кінофільмі «Адмиралъ» проце немає згадки.) Цей період історії флота і Севастополя в комуністичні часи був заборонений.

Колись, 80 років назад, іконами вистеляли свинарники, щоб людина поволі звикала до свинства. Тому сьогодні проросійскі ЗМІ Криму намагаються втлумачити, що українці не мають ніякого відношення до історії Севастополя і Криму, де ніби-то все було і є суто не українське. А телеканали братньої іноземної держави постійно передають палкі репортажі із Севастополя і Криму, присвячені черговому десанту від держслужбовця Путіна, мілліардерів лужкових, «винтиков с человеческим лицом» затуллиних до самого душпастиря Гундяєва на ці «поки що украинскі території». Постійні нав’язування – «слава», «слава», «слава», підсилені місцевими сталінськими дітьми в галіфе, з «хлебом-солью, слезами и фляжкою» південно-східними бабусями, морем прапорів: імперських, державних, військових (вхоплєюте спільний знаменник?) і кримсько-київських депутатствующих реформаторов з пушистими масляними ряшками, брати дають зрозуміти «не разумным бенЬдЕрЯм» и «верным малороссам с мерзкими хохлами на главах» (навіть, якщо вони в зашнурованних страусиних черевиках), хто справжні господарі на цій землі.

І ось така шовіністична викривлена історія перетворюється в поле боротьби проти всього українського і використовується, як аргумент на користь территориальных посягань на південні українські землі. Сучасна пророссийська пропаганда не без успіху намагається викорінити із людської свідомості історичний Севастополь, замінивши його «легендарным», при чому топлячи істину в потоках єлея, пафосу і патетикі. Ось, наприклад, легенда про неприступність. Її поширюють, не дивлячись на очевидну не відповідність фактам. Севастополь за час його існування намагались взяти 7 разів і 6 спроб виялися вдалими! Севастополь брали англійці, французи, італійці, турки і сардинці в часи Кримської війни. Росії після такої «слави» заборонили мати флот, бази по всьому Чорному морю і забов’язали повернути Туреччині окуповані російськими військами Карс і частину придунайської Бессарабії. Крім цього Росія вимушена була признати протекторат великих держав над Молдоваю, Валахією та Сербією.

Також Севастополь брали війська Антанты, кайзерівці, неоднаразово «білі» і «червоні». В кінці-кінців місто было взято румунами і німцями в 1942 році. Це не дуже схоже на «неприступность для врагов». Севастополь – ау-уу! всі чуєте?! – устояв лише на початку 1918 року, коли атака кримсько-татарских эскадронів не мала успіху. Крапка!

Так що постійні здачі ворогові потужної військово-морскої бази можна называти «славой» тільки маючи про неї дуже екзотичне білокам’яне уявлення. В XIX ст. іноземний экспедиційний корпус воював в Криму, знаходячись на великій відстані відт своїх баз. А Черноморский флот під командуванням славного адмірала В.А. Корнілова, побачивши на горизонті британскі і французскі прапори, не знайшовши іншого для себе виходу, крім, як самозатоплення. Погодьтесь: загибель Чорноморского флоту в бою с кораблями «владычицы морей» виглядала б значно пристойніше, ніж цей суіцид... Другий раз самозатоплення флоту відбулося в червні 1918 року за наказом радянського керівництва з Москви. Чому? Вважаю допитливий читач сам легко дасть відповідь на це просте запитання.

На всі ці очевидні речі Кремль вважає за краще промовчати, тому що така правда псує яскраво вимальовану картину бажаної історії. Та правди нікуди діти: якщо відключити в голові здоровий глузд і тверезість суджень, то з цім багато хто з людей погоджується. Але ж факти – річ вперта і вам, читачам, робити висновки і називати речі своїми іменами. Наприклад битва за Севастополь в 1941-1942роках. Московські стратеги боячись приходу італійського флоту замінували підходи до бухт, залишивши два фарватера вздовж берега. Німці і румуни захопили висоти біля міста, поставивши там артилерію, фактично прострілювачи ці фарватери. Маневрувати совєтським кораблям було тільки на міни. Тіх, хто проривався із Севастополя добивала уже румунська авіація. Вона ж вельми успішно топила й транспорти. Севастополь взяли. Втрати наших військ були страшними – близько 200 тыс. бійців, із них 150 тыс. незворотних. Додамо ще 90 тис. взятых у полон! А втрати румуни і німців разом – 25 тис. солдат. (Радіовигадки «Совинформбюро» про ті події по майстерності можуть посперечатися навіть з самим бароном Мюнгаузеном.) Так може така «слава» іншим словом назіваеться?

Замовчується і трагедія миса Херсонес. На цьому маленькому клаптику суші зібралися останні захистники Севастополя в червні-липні 1942 року. Командування Чорноморського флоту і Приморської армії, адмірали, генерали і партійні керівники потікали на літаках і підводних човнах, кинувши десятки тисяч матросов і бійців, в тому числі поранених, на проізволяще...

Практично всі ці люди або загинули, чи попали в полон. Кому ж вдалося повернутися назад в «социалистическое Отечество», отримали на все життя тавро підозрюваної людини. Пропагандисти «воинской славы» принципово обходять обговорення і цього питання, тому що керівники-втікачи отримали нові звання і нагороди, а після війни їх іменами названо багато вулиць в Севастополі. В боях 1944 року позорище було не меншим ніж на початку війни. Тоді німцям вдалося організувати евакуацію 150 тис. солдат, з яких – 125 морем! Зараз уже не є таємницею, що у вермахта, на відміну від Красної армії підлеглих не кидали на проізволяще в залежності від ситуації, що склалася. Німецькі генерали і фельдмаршали генералы и фельдмаршалы в подавляющем большинстве блюли кодекс офицерской чести, запрещавший оставлять своих солдат в беде”Там вважали нормою приймати долю своїх бойових товаришів, якою б трагичною вона не была: смерть чи полон. Яскравий приклад: полонення вищого керівництва 6-ї армії на чолі з фельдмаршалом Паулюсом.
На сьогодні населення міста, перш за все молодь, виховується виключно на російський історії і російському патріотизмі.

Велику роль в цьому процесі відіграє братній Чорноморський флот РФ, який виконує функції, котрі виходять далеко за рамки обов'язків військової структури. Під його орлиними крилами діють філії десятків вузів, елітна гімназія з кращими умовами навчання, чим «у самой матушки», де українським громадянам пояснюють, чим на справді «есть эта, так называемая УкрАина», а в центрі Севастополя побудували будинок, на якому величезними червоними літерами написано: «Дом Москвы». А що ж на це офційний Київ? А він зі своїх владних пагорбів продовжує зажмурившись галлюцинувати і вести байдужу політику не втручання у внутришні справи України, не розуміючи, що йдеться про збереження самої соборності. «Сие» означає, що держави (тьху! тьху! тьху!) Україна не існує. Тому що держава, якою б не була! – демократичною, сіоністською, візантійською, робочих, селян, рікшів і кулів, чи сповідуючої зороастризм – як мінімум поважає свої закони і не дозволяє їх перетворювати в посміховисько… А може вони там сліпоглухі?! Цілком може бути! Адже, то тільки в школу, дитсадок, чи на завод який медична довідка потрібна, а до жовто-блакітного корита можна без неї.

Скоро з настанням весни, в честь чергового Дня створення Військово-Морських сил України до Севастополя приїде міністр оборони, по вулицам міста проїдуть з десяток підфарбованих автомобілів, пройдуть малочисельною колоною підрозділи особового складу, на рейді вишикуються кораблі під українськими прапорами, але українська держава, на привеликий жаль, до цих заходів буде мати опосередковане відношения. Та як би там не було, а Севастополь не дивлячись ні на що залишиться українським!

Підводячи підсумок, можна стверджувати, що у часи лихоліть серед захисників Севастополя українців було десятки і сотні тисяч. Можна наводити ще немало прикладів геройства наших співвітчизників, але це буде лише підтверджувати головний висновок: Севастополь — це українське місто, яке має суттєву українську славу... Так, можливо, «господа хорошие» легендарний Севастополь — гордість не тільки «русских моряков», але й інших представників бувшої царської «тюрми народів» і вільної країни Рад: білорусів-литовців, молдаван-бессарабів, вірмен, українців, поволзьких німців, турків-месхетинців. естонців, узбеків, грузинів, мордовських народів, татар казанських, сибірських, ніжнєновгородських і кримських, північних осетинів, лакців, памірців, марійців, камчадалів та інших? Ось така вона історія, якщо не слухати імперських політиків, які зупиняються у нас «на пару деньков проездом из Монако в Москву».

Анатолій ПОКРИШЕНЬ,
м. Чернігів