Шведський вчений і винахідник Альфред Нобель (1833 — 1896) був також досить вдалим бізнесменом, як і його родина. І свої статки Нобелі набули значною мірою у наших краях. Родина переїхала до Російської імперії, коли Альфредові було 9 років. А особливо родина отримала зиск саме на українських теренах: на військових постачаннях російській армії під час Кримської війни.

Альфред Нобель уславився як винахідник динаміту, також значно вдосконалив застосування пороху. Але на схилі літ якраз ці винаходи стали причиною глибокого розчарування й депресії Нобеля: він побачив, що все це стало використовуватися не так у мирній праці, як для знищення людей. Почуття моральної провини, розкаяння продиктували Нобелю доволі незвичне для бізнесмена застосування величезного багатства. Нобель вирішив усе віддати суспільству для розвитку науки, духовності, боротьби за мир.

За заповітом Нобеля було встановлено 5 премій: у галузі фізики, хімії, фізіології та медицини, літератури, премія миру. Перші 4 премії присуджує Шведська королівська академія у Стокгольмі, премію миру — Нобелівський комітет Норвегії. Поза межами заповіту вченого за ініціативи Шведського банку від 1969 року присуджується премія з економіки.
Кошти на премії йдуть з Нобелівського фонду, основу якого склала спадщина вченого. Фонд вкладає гроші в економіку, а з прибутків виділяє кошти на премії.

Нині нагромадилася немала сума, майже в півмільярда доларів, тож останніми роками й розмір Нобелівської премії став досить вагомим: 1,3 — 1,4 мільйона доларів. Усі премії індивідуальні, окрім премії миру, яку можна присуджувати і особам, і організаціям. Посмертне нагородження виключено, лауреат повинен бути живим принаймні на момент оголошення імен переможців. Хоча бували випадки, що не доживав до отримання премії.
Відбір претендентів на премію починається ще з весни. Лауреати оголошуються у жовтні. Нагородження проходить в один день, 10 грудня, у Стокгольмі, де премії вручає король Швеції, та в Осло, в присутності короля Норвегії.

Український слід Нобеліани

Нагородження Нобелівськими преміями відбувається вже друге століття, від 1901 року. Серед більш як семиста лауреатів, на жаль, громадян України нема, хоч є уродженці нашої землі. Такі наслідки нашої багатовікової бездержавності. Лауреати народжувалися та жили на українських землях, що входили до тих чи інших імперій, та й відзначалися преміями, будучи вже в еміграції, громадянами інших держав. Можливо, подальший пошук біографіях сотень нобелістів відкриє і ще якийсь український слід, але на сьогодні ось хто з лауреатів є уродженцями нашої землі.

Першим треба назвати видатного вченого, медика Іллю Мечникова, який народився 1845 року в селі Іванівка Куп’янського повіту Харківщини. Нобелівську премію з фізіології та медицини за 1908 рік йому присуджено за видатні дослідження в імунології. Останній період свого життя Мечников працював у Парижі, де й помер на 71-ому році.
Ще одним лауреатом у цій же галузі став уродженець міста Прилуки на Чернігівщині, відомий мікробіолог Зельман Абрахам Ваксман (1888 – 1973). Премії удостоєний 1952 року за відкриття стрептоміцину, який стали успішно застосовувати у лікуванні туберкульозу. Нагороджений як громадянин США, куди виїхав ще 1911 року.

У місті Золочів на Львівщині 1937 року народився Роальд Гофман (Сафран), видатний американський фахівець у галузі органічної та квантової хімії. Лауреат премії з хімії за 1981 рік.
Саймон Кузнець (1901 – 1985), уродженець Харкова, став лауреатом премії 1971 року з економіки як громадянин США. Георгій Шарпак (1924 р.) родом з Дубровиці на Рівненщині, лауреат премії з фізики за 1992 рік, громадянин Франції, куди виїхав з родиною 1932 року.

Є невеличкий український слід і в літературній нобеліані, щоправда, лауреат не є представником української літератури. Один із класиків єврейської літератури Шмуель Йосеф Агнон (1888 – 1970) родом з міста Бучач на Тернопільщині. До Палестини виїхав з групою місцевих євреїв ще 1907 року. Автор багатьох романів і повістей, перший серед тих, хто писав на ідиш та івриті, удостоєний премії Нобеля (1966 р.)

Літературна Нобеліана

Так склалося, що найбільшого розголосу набуває присудження Нобелівської премії саме з літератури (якоюсь мірою ще премії миру). Все-таки письменники — люди більш публічні, ніж учені. За 109 років премією з літератури відзначені 102 письменники (під час світових воєн в окремі роки премії не присуджувалася).

Спершу коротко про нинішнього лауреата. Маріо Варгнас Льоса (народився 1936 року) — автор численних романів, повістей, чимало років заслужено вважався одним із головних претендентів на премію.

Пригадую, у 1980-ті роки, в часи величезного книжкового дефіциту, мені заледве вдалося купити його новий роман «Війна кінця світу». Прочитавши, був вражений. До речі, саме цю книгу письменник вважає кращою у своїй творчості. Епопея про громадянську війну в Бразилії у ХІХ столітті показує, яка прірва може розділяти людей, сучасників, співвітчизників, якщо вони абсолютно не чують і не прагнуть почути, зрозуміти одне одного. Звідси й тривожний набат назви роману. Чи не актуально для сьогочасності? Назву ще чудовий роман — «Тітонька Хулія і писака», в якому багато автобіографічного — з журналістської юності письменника. Ця написана понад чверть століття тому книга блискуче пародією маскультуру, що вже захльостувала світ, роман чудово передбачав, наприклад, те, що ми нині бачимо на телеекранах.

Словом, цьогоріч відзначено дійсно видатного майстра слова. Але багато нагороджень викликали щонайменше сумніви. І тут важливо знати, хто ж висуває на премію і хто нагороджує. Право номінації має багато хто: лауреати попередніх років, члени шведської Академії, інших подібних академій та інститутів, університетські професори літератури та філології, глави літературних організацій (таких, як Спілка письменників). Значно вужче коло суддів, тих, хто нагороджує. Це Шведська академія, заснована королем Густавом ІІІ ще 1776 року. У її складі лише 18 академіків — письменники, вчені, історики. Академіки обирають зі свого складу Нобелівський комітет, у якому всього 4 – 5 осіб, які й працюють вже безпосередньо над відбором лауреатів з доволі великого списку щорічних номінантів.

Таке доволі келійне нагородження призвело до того, що визначення лауреатів викликає досить неоднозначну реакцію літературного світу. Академікам закидають, що вони стали колом якихось літературних естетів, снобів і визначають лауреатів за важко зрозумілими критеріями. Імена багатьох лауреатів останнього десятиліття дійсно мало що говорять читацькому загалу.

Якщо ж говорити про всю історію нагороджень, то, звичайно, Нобелівської премії удостоювалися й дійсно видатні майстри слова: Рабіндранат Тагор (1913), Ромен Роллан (1915), Кнут Гамсун (1920), Анатоль Франс (1921), Джордж Бернар Шоу (1925), Томас Манн (1929), Джон Ґолсуорсі (1932), Вільям Фолкнер (1949), Ернест Хемінгуей (1954), Альбер Камю (1957), Пабло Неруда (1971), Генріх Бьоль (1972), Габріель Гарсіа Маркес (1982).
Водночас марно шукати в списку нобелістів таких видатних письменників, як Лев Толстой (а він прожив ще 9 років після встановлення премії), Чехов, Джек Лондон, Теодор Драйзер, Марк Твен, Стефан Цвейг, Франц Кафка, Хорхе Луїс Борхес, Алехо Карпентьєр. Чимало видатних письменників свого часу номінувалися на премію, але так її й не отримали.

Перш ніж перейти до української літературної нобеліани, гляньмо на наших сусідів. Польща має чотирьох лауреатів Нобелівської премії з літератури. Це Генрік Сенкевич (1905), Владислав Реймонт (1924), Чеслав Мілош (1980) та Вислава Шимборська (1996).

П’ять лауреатів має Росія. Але майже всі ці нагородження мали якийсь політичний підтекст, три лауреати не були громадянами Росії (чи СРСР), один відмовився отримувати премію. Першим у цьому списку — видатний російський письменник Іван Бунін (1870 – 1953). Класик світового масштабу, в російській літературі його ім’я стоїть поруч з Толстим і Достоєвським. Але Бунін, життєвий шлях якого, до речі, тісно пов’язаний з Україною, був непримиримим ворогом радянської влади. 1920 року емігрував до Франції, де й помер та похований. До кінця життя залишався опонентом комуністичного режиму, характеристику якому дав, зокрема, в книзі спогадів про громадянську війну «Окаянные дни», забороненій у СРСР. Відзначений Нобелівською премією 1933 року.
1958 року премії був удостоєний Борис Пастернак, видатний російський поет, за роман «Доктор Живаго», теж протягом десятиліть заборонений у СРСР і надрукований тут лише 1988 року, в часи перебудови. Це не так художній, як політичний твір — про трагедію інтелігенції в жахіттях революції і громадянської війни. Комуністичний режим СРСР, попри декларовану десталінізацію, хрущовську «відлигу», настільки брутально «наїхав» на письменника за цей роман, що він був змушений відмовитися від Нобелівської премії, хоч офіційно так і вважається її лауреатом.

Нарешті 1965 року премію отримав куди вже більш лояльний до влади Михайло Шолохов, до речі, українець по матері. Отримав цілком заслужено, за роман «Тихий Дон». Ця епопея, вважаю, є вершиною російської радянської літератури. І попри загравання влади з письменником, комуністичного трактування роману, насправді це досить реальне полотно тої величезної трагедії, тих потрясінь, в які вкинула суспільство більшовицька революція.

Премія 1970 року Олександрові Солженіцину, при всьому визнанні його гігантської літературної, дослідницької праці, його ролі в розвінчанні тоталітарного режиму, звичайно ж, має явно політичний характер. У розпал холодної війни Захід, світова спільнота продемонстрували владі СРСР, що саме головний ворог режиму гідний найвищої світової відзнаки.
Схожим було й відзначення 1987 року ще одного дисидента, петербурзького поета, а на той час уже політемігранта, мешканця США Йосипа Бродського.

Українські спроби

Реальним претендентом на Нобелівську премію був Іван Франко. Його кандидатуру висунув у листопаді 1915 року (на премію наступного року) доктор філософії, професор з Відня Йосеф Застирець. На жаль, комітет отримав подання, коли коло претендентів було визначене, до того ж 1916 року Франко помер. Але є й ще одна обставина. На Франка, як і на Володимира Винниченка, якого теж пропонували в кандидати, з деяких українських кіл Нобелівському комітетові, замість слів підтримки, надійшли слова застороги: мовляв, творчість цих письменників «шкідлива, аморальна і антирелігійна». Що ж, і це наша історія.

Чи не найпотужнішим було висування на премію Нобеля видатного українського письменника Івана Багряного. Його кандидатуру запропонували літературні кола української еміграції США 1963 року. На премію було висунуто роман «Тигролови». На той момент він уже вийшов у перекладі в Канаді, США, Німеччині, Голландії, що завжди важливо при номінації на премію. Цікаво, що в поданні на нагороду акцентувалося не лише на суспільно-політичній складовій роману, а й на моральній: «Твір Івана Багряного є твором лицарскости, хоробрости та високої моральности людини. Червоною ниткою в історії твору показана історія зворушливого кохання, що в літературі нашого 20-го століття зустрічається тільки в благословенних випадках». На підтримку подання українська діаспора Чикаго мобілізувала численні організації та відомих діячів світового українства, зокрема Українську Вільну Академію Наук у США, Австралійський відділ Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Об’єднання українських письменників «Слово». У зверненнях до Нобелівського комітету говорилося й про інші визначні твори Багряного, зокрема роман «Сад Гетсиманський». Але знову втрутилася невблаганна доля. 25 серпня 1963 року, тобто в розпал визначення номінантів на премію, Іван Багряний помер у шпиталі в Німеччині.

1980 року на премію було висунуто ще одного відомого українського письменника-емігранта Уласа Самчука за його трилогію «Волинь». Його кандидатуру запропонував емігрантський журнал «Современник» з Торонто. Нагородження не відбулося.

На Нобелівську премію висували й двох класиків української радянської літератури — Павла Тичину (1966 року) і Миколу Бажана (1970 року). Обидві кандидатури пропонував Омелян Пріцак, відомий у світі український філолог, дійсний член Американської та ряду інших академій. Високий рівень творчості цих претендентів, звичайно, не викликає жодного сумніву, але так само, як і дуже непрості взаємини обох письменників з радянською владою. Бажан, який взагалі у певний період щодня чекав арешту й суду, надіслав листа Шведській академії з офіційною відмовою від номінування. Тичина цього не зробив, але дуже ймовірно, що, подібно до Пастернака, відмовився б від премії в разі її присудження.

1985 року Нобелівський лауреат Генріх Бьоль висунув на премію кандидатуру Василя Стуса, на той момент політв’язня комуністичного режиму. Знов-таки на заваді номінуванню й можливому нагородженню геніального поета стала смерть — Стус так і помер в ув’язненні у вересні того ж року.
1989 року діаспора почала підготовку до висунення на премію Олеся Гончара за роман «Собор». Він і був серед претендентів на 1991 рік. Вже настали часи перебудови, і, можливо, автор крамольного й практично забороненого в СРСР роману був би відзначений премією і отримав її. Але комітет присудив премію того року маловідомій письменниці з ПАР. Очевидно, та мала більшу підтримку в літературному світі, ніж наш класик.

Ось на цій тезі й доводиться завершувати подорож нобеліаною. Річ у тім, що при всій досить значній дискусійності цього нагородження лауреатами таки стають достойні письменники. Але за однієї умови: належній «розкрутці» (вибачте за термін) того чи іншого письменника, підтримці його у світових літературних колах, а найперше — промоції, підтримці з боку власної держави, своєї літературної громадськості. Це все безпосередньо стосується України, при тій сумній ситуації з пропагандою наших творчих здобутків у світі. Нас там майже не знають! А зусилля держави, громадськості, наших творчих спілок задля того, щоб знали, мізерні. Вже не перший рік найдостойнішою кандидатурою України на Нобелівську премію називають Ліну Костенко. І що далі? Скільки ще «називатимуть», мало що роблячи для справи? Для порівняння: Росія й тут показує нам приклад доброї настирливості. Не секрет, що останніми роками серед фаворитів номінації на Нобеля постійно називають Євгена Євтушенка, дійсно видатного російського поета, до речі, з українським корінням. Цього року серед претендентів називали й Беллу Ахмадуліну, також одного з лідерів шістдесятників, тих, хто був у духовній опозиції до комуністичного режиму. Достойні кандидатури. Але хочеться запитати: невже ми гірші?

Петро АНТОНЕНКО

Джерело: http://Газета "Сіверщина" за 18 і 25 листопада 2010 року