Діти Михайла Святого. Поміж татарами та Литвою. Корачівські князі. Занепад князівства.

У 1246-му році в Орді загинув чернігівський князь Михайло, який гідно перед лицем хана боронив християнську віру, за що й був приречений ханом на страту, а українською православною церквою прославлений як святий. Діти Михайла, які залишалися у Сіверській землі, вирішили, що за таких обставин перебувати у Чернігові стало небезпечно, адже монголо-татари в будь-який момент зможуть знову «взяти його на спис» та підпорядкувати собі Сіверщину остаточно. Тому нащадки Михайла Святого, зоставивши зруйнований Чернігів, перенесли центр державного життя Чернігівського князівства на північ, на Стародубщину та в Брянськ, місця, які були захищені брянськими та стародубськими лісами від неочікуваного нападу татар. Старший Михайлів син Роман сів на престол у Брянську, куди переніс і центр Чернігівської єпископії. Брат Романа Мстислав отримав у володіння місто неподалік від Брянську – Корачів, і таким чином брати постійно перебували поруч один від одного, сподіваючись на допомогу у випадку нового лиха. Корачів, як ми вже писали про це, відомий з літописів від 1146-го року, хоча народні перекази відносять його початок до язичницьких часів, і пов’язують історію свого міста з билинним боєм Іллі Муромця із Солов’єм. Сучасні дослідники вважають, що своє ім’я місто отримало від місцевого сіверського слова «корач», яке перекладається на сучасну українську мову як «хлібна скоринка», або є спорідненим із українським словом «корчі», тобто пов’язане із корчуванням дерев у стародубських лісах .

Не зважаючи на всю свою зненависть до татар, братам Роману та Мстиславу довелося їм підкоритися, адже сил воювати з ханами у них не було. Татари навіть допомагали брянському та корачівському князям відстояти свої землі у боротьбі із литовцями, які з кожним роком все частіше нападають на стародубські землі. А у 1249-му році Мстислав та Роман беруть участь у поході галицько-волинського князя Данила проти литовського Міндовга, підкреслюючи таким чином загальноукраїнську спільність. Подальша доля Мстислава нам невідома. Деякі дослідники вважають, що він керував Корачівським князівством до 1280-го року. Багаточисельні нащадки Мстислава розподіляють поміж собою батьківські землі, з-під влади Корачева відходять Козельськ та Звенигород, а на початку 14 ст. і у сусідньому Брянську влада переходить до ворожих чернігівським Ольговичам смоленських князів. Корачівський князь Святослав спробував повернути Брянськ до Чернігівської Землі, але смоленський князь Василій, що захопив владу у Брянську, звернувся за допомогою до татар, і 2 квітня 1310-го року в бою, що відбувся на околицях Корачева, Святослава було забито, а його столиця зруйнована та пограбована. Після цього Корачівське князівство остаточно занепадає, поміж князями його розпочинається справжня ворожнеча, яка закінчується іноді навіть убивствами, чого майже не знала Київська Русь дотатарської епохи. Так у 1338-му році загинув у бою князь Василь Титович, а у 1339-му Василь Пантелеймонович забив свого рідного дядька Андріана. Ці жахливі факти є єдиними поодинокими свідоцтвами, які розповідають нам про історію Корачівського князівства тієї пори. За що князі вбивали один одного, яка була їхня подальша доля – цього ми не знаємо. Не знаємо навіть, у якому місті князівства сидів той чи інший князь, бо частіш за все згадуються вони у письмових свідоцтвах просто як «корачівські князі», без уточнень місця знаходження їхньої столиці. Так само точно не відомо, що то було за місто Звенигород, в якому знаходився один із корачівських уділів. Зрозуміло тільки, що подібно до Стародубського і Трубчевського князівств, занепадає у 14 ст. і Корачівська земля. І коли у середині століття прийшли на Стародубщину литовці, не якої реальної сили Корачівське князівство вже не мало. Аби зберегти хоч залишки колишньої самостійності, корачівські князі потрохи втягуються у сферу литовської політики. Так у 1377-му році князь Святослав Титович одружується з дочкою великого князя литовського Ольгерда, але й це не рятує Корачівську землю від остаточного занепаду. Наприкінці 14 ст., після смерті синів Святослава Федора та Василя, Корачівське князівство переходить під владу племінника Ольгерда Патрикія, і на цьому його незалежна історія завершується.