Від неоліту до залізного віку. Деснянці, середньодніпровці, юхнівці. Стародубські городища.i>

Фінальна стадія давньокам'яного віку (палеоліту) близько 6000 років тому змінилася неолітом - новокам'яним віком. В цей час у Стародубському Подесенні мешкали представники так званої деснянської неолітичної культури, які, ймовірно, дали початок угро-фінським племенам. Взагалі, саме з цього часу, ми можемо, за археологічними даними, досить-таки упевнено зараховувати ти чи інші племена, які в цей період мешкають на Стародубщині, до певних історичних культур, з яких, у майбутньому, постали сучасні європейські мовні сім'ї. Ми бачимо, що рух на Стародубщину нових племен завжди проходив з півдня на північ. Нові, більш чисельні та розвинуті племена займали сучасні стародубські землі, витісняючи на північ та на схід тих людей, що жили тут до них, або єднаючись з ними, та створюючи таким чином, нові, своєрідні культури.

Деснянська неолітична культура на території Стародубщини відома нам перш за все завдяки археологічним дослідженням, що були проведені на території Унецького району в 1973 р., та виявили якнайдавнішу стоянку Немолодву поблизу села Лизогубівка. Житла місцевих деснянців нагадували чуми північних народів або вігвами індіанців. Люди уміли користуватися вогнем. Вони шили собі примітивний одяг з шкур тварин. Головними заняттями були полювання і рибна ловля, а не скотарство і землеробство. Уже в цей час наші древні предки навчилися шліфувати і свердлити камінь, виготовляти глиняний посуд, ткати полотна.

Але під тиском більш розвинутих південних племен, що рухалися з території сучасної України, деснянці вимушені були відступити на схід та на північ, де на теренах сучасної Росії взяли участь у формуванні майбутніх угро-фінських народів, які, в свою чергу, відіграли досить важливу роль і у формуванні сучасного російського етносу. На Стародубщину ж, біля 4000 років тому прийшло те населення, яке отримало в археологічній науці назву середньодніпровської культури. Це були землероби і скотарі, що користувалися кам'яними свердленими сокирами, «люди нового віку», які знали секрети виготовлення і обробки бронзи. Удосконалюючи свою майстерність, контактуючи з сусідніми племенами, "середньодніпровці" створили так звану сосницьку археологічну культуру бронзового віку. Саме середньодніпровське населення і споріднені їм племена були прародителями слов'ян, германців і балтів. Оскільки родовищ міді та олова на території краю не було, наші предки користувалися тоді лише привезеними зброєю та прикрасами. Лише трохи пізніше вони навчилися робити їх на місці, з так само привезеної сировини. Таким чином, ми бачимо, що вже в ті часи, торгівельні стосунки у краї були досить розвинутими. Типовим поселенням середньодніпровців є знайдене археологами стародавнє селище поблизу міста Почепа. При розкопках були знайдені залишки чотирьох заглиблених стовпових споруд (де була і піч із цеглин-вальків), а так само кам'яні інструменти: сокира, молот, зернотерки, а також бронзовий ніж і чисельна ліпна кераміка.

Близько 2700 років тому люди пізнають секрет виготовлення і кування заліза. Починається ранній залізний вік. Виплавка заліза проводилася з місцевих болотяних руд. У спеціальних глиняних печах виплавляли крицю — тверде губчасте залізо з шлаковими включеннями. З криці виготовляли залізні вироби. В цей час на території Стародубщини мешкають слов’яно-балтські племена юхнівської культури, про яких «батько історії» Геродот згадував як про рудоволосих і блакитнооких будинів. Юхнівцями-будинами були побудовані десятки укріплених родових фортець на крутих берегах Десни, Судості, інших стародубських річок. Зустрічаються на Стародубській землі і сліди споріднених до юхнівської культур - милоградської та верхньодніпровської. Як вважається багатьма науковцями, саме юхнівці були тим ядром, з якого постали сучасні слов’янські та балтійські народи.

На околиці села Посудичі Погарського району, на живописному березі річки Судості розташовані залишки укріплених родових селищ юхнівців - два городища (Велике і Мале). Археологічні дослідження розпочалися тут ще у 19 столітті. Обширні розкопки на городищах провела в 1969 р. О. Мельниківська. Дослідниця виявила залишки посудин, предметів побуту, інструментів і знарядь праці, наконечники стріл і риболовецькі грузила. Цікаві так звані «рогаті цеглини» - в побуті вони служили деталями вогнищ (ймовірно для установки рожнів), а так само використовувалися як культові предмети. На Великому Городищі знайдено дитяче поховання.

Але найбільш дослідженим поселенням юхнівської культури на Стародубщині є Городище Красне, або Крута Гора у Трубчевському районі. Розташовано воно на мису правого берега Десни, біля села Полужжя. Овальна площадка городища була укріплена валом і ровом. На валу в давнину стояв частокіл. Тут досліджені розкопками залишки 8 юхнівських довгих будинків стовпової конструкції із слідами вогнищ усередині. Серед знахідок - численна кераміка, що включає залишки посудин, грузила, «рогаті цеглини», культові глиняні блоки, метальні ядра з обпаленої глини. До цієї ж групи відносяться прясельця, брязкальця, намиста, а крім того тигель для виготовлення бронзових виробів. Про язичеські вірування мешканців городища розповідають амулети з іклів кабана і ведмедя. З предметів побуту знайдені так само серп, шильця і ножі. До прикрас відносяться бронзові браслети, дзвіночки, гривна, намистина, залізні шпильки. З кісток виготовлені швацькі голки, проколи, псалій (деталь кінської збруї), трубочки.

Крім того, значні юхнівські поселення були виявлені поблизу міста Сівська, сіл Кістер, Синин та Найтоповичі. Городища розташовувалися на високих терасах або крутих берегах. З польового (зовнішнього) боку зазвичай знаходилися вали і рови, інколи в два-чотири ряди. Аби площадка городища була неприступною, мешканці поселення збільшували крутизну схилів. При розкопках біля села Найтоповичі знайдені фрагменти кераміки, глиняні риболовецькі грузила, залізні ножі. У селі Кістері юхнівське городище було розташоване в самому центрі села, на місці, яке місцеве населення називає «Ринок». Вибравши для поселення високий мис лівого берега р. Веретянки, будини-юхнівці викопали на перешийку рів, насипали вал, а на стрілці мису побудували цілу систему фортець з трьох ровів і трьох валів. Але проживши на цьому місці декілька століть, юхнівці покинули його назавжди.