Якщо хочеш себе відчути сталкером – побувай на хуторі! Саме така асоціація виникла після недавньої мандрівки Коропським районом. Під час подорожі Коропщиною ми з колегою-дослідником заклали в наш автомаршрут прохання-завдання колеги з-за океану зазирнути на хутір Церковний. Якщо вдасться і якщо це не буде надто обтяжливо.

Хутір, як нам сказали, знаходиться поблизу села Краснопілля. Рушаючи в дорогу, ми профільтрували не одну карту. Марно. На жодних картах цього населеного пункту немає. Тож наш маленький екіпаж не одразу потрапив на дорогу, яка веде до хутора Церковного. А дорога, до речі, непогана.

Хутір же, як виявилося, називається по документах не Церковним, а значиться як Червоний Ранок -- пролетарська була дана йому назва.

Двічі звертали не на ті сільські вулиці й не на ті дороги. Трохи покружляли селом. Вказівників – жодних. Довелося активно чіплятися до всіх місцевих жителів, які траплялися на вулицях Краснопілля.

Врешті-решт одна з бабусь зорієнтувала нас правильно. Задній хід, черговий розворот – і ось Краснопілля залишилося фрагментом у дзеркалі заднього огляду. Дорога – гарна. Асфальтована. Пряма, як стріла. Праворуч – поля, на яких активно шукають поживу лелеки. Вдалині, аж ген за цими луками вгадуються хати. Довкола -- жодної машини. Жодного транспортного засобу. Нас супроводжують яскраве квітневе сонце, а ще – блакитне небо. Зелені поля. Лелеки. Зелень, яка фантастичним візерунком котиться праворуч і ліворуч автівки. А ще – неймовірна тиша, якої ніколи не буває в місті.

Ось де треба тренувати зіпсований моніторами зір, а не завантажувати в комп’ютер всілякі новомодні програми! Та де ж у великому місті, запрудженому будівлями, взяти такий краєвид?!

Околиця хутора зустрічає нас невимовною тишею. Поруйновані хати по пояс у бур’янах та хащах різноманітного молодняка.

Пустка

Десятки хат проводжають нас мовчазними провалами вікон вздовж дороги. Неначе чогось чекають від нас. Трохи моторошно від тиші. Щоправда, пташки порушують цю тишу різноголосим щебетанням і від їхнього співу на серці легше. Обабіч дороги – юний березняк. Подекуди зазираємо на покинуті дворища і в розчахнуті провали дверей.

Що бачимо? Тонни мотлоху, рештки кухонного приладдя, посуду, меблів, документів, старі фотографії на підвіконнях. На покинутих фотографіях – люди. Здається, вони дивляться на нас з якоюсь надією. Хто зна, чи живі ще вони… Ще бачимо пластмасові вазони із штучними квітами на підвіконнях -- порцелянові фігурки тварин: коти, собачки, в садибах – плантації полуниці, які поволі оживають під промінням квітневого сонця.

Все, що можна було винести, вивезти, зірвати й вирвати – давно звідси зникло. Під ногами – рештки посуду, документів, різноманітного приладдя, недоламані меблі. Печі всюди розвалені. Всюди – багато лавок. На горищі однієї з хат – багато сушених трав в пакетиках, на іншому горищі – заготовки для табуретних ніжок. На підлозі хат – шкільні зошити, подекуди – підручники. Зустрілася нам і справжня старовинна скриня. А також столярний верстак, який стояв просто неба. На деяких вікнах – сирітські пожовклі фотографії в старих рамках. В одному з дворів за хатою – могили з хрестами. Продершись крізь хащі, з превеликими труднощами прочитали на старовинному хресті напис: «Здесь покоица Хоменко Николай Никифорович 1911-1913 октября». Зненацька усвідомлюється факт: могилка ця з’явилася сто років тому. Вже й господарів давно немає, а поховання існує…

Головними прикметами пустки стають: гори викинутого взуття. Напевне, воно більш стійке до погодних умов; а ще – головні убори (капелюхи, вушанки, які носили 30-40 років тому), а також – зошити та підручники.

А ось і маленький промінчик надії: двері однієї з хат підперті столиком, а на дверях написано: «Дом продан».

За кілька годин перебування на хуторі ми побачили вдалині парочку бабусь, які повільно переходили вулицю. А сухі документи подають дані, що раніше хутір Церковний мав офіційну назву Червоний Ранок і ще кілька років тому тут мешкала 21 особа…

Інеса ФТОМОВА

Коропський район
Фото автора