Наче й недалеко від Чернігова знаменитий Домницький монастир, однак дістатися до нього непросто, якщо не маєш власного авто. А хотілося давно на власні очі побачити — який він, що там є цікавого, незвичайного чи, може, й дивовижного. Навіть саме слово — Домниця — видавалося якимось багатообіцяючим.

… У глухому закутку Менського району чого тільки не відбувалося за триста з лишком років, яких тільки людей не перебачила свята обитель. І діла в ній творилися не завжди богоугодні. Найперше враження — ніби час тут плине значно повільніше, ніж деінде. Призупинилася в задумі під покривом болотистих трав річка Думниця, ліс і зарості навкруги монастиря здаються дикими і неходженими, а двійко ченців, яких вдалося віднайти в келіях Домницької обителі, тихесенько й повільно вимовляли кожне слово, відбиваючись від граду запитань, і в очах у них було якесь здивування…
Цікава історія
Історія монастиря почалася з явлення чудотворної ікони Божої матері на дереві. Важко сказати, хто і коли натрапив на ту ікону, але відомо, що біля місця появи стояла церква Різдва Пресвятої Богоматері ще задовго до монастиря, а в ній головною святинею була явлена чудотворна Домницька ікона. Очевидно, й тому дереву віддавалися належні почесті, бо навіть пень його зберігався аж до 1798 року у вівтарі церкви святої Параскеви. Історичні джерела називають дату заснування монастиря — 1696 рік: саме тоді було вивершено головний храм Різдва Богородиці, що три роки будувався на кошти гетьмана України Івана Мазепи. Першого ігумена звали Варлаам, а перші ченці — Клемент, Діонісій, Інокентій, Геннадій, Макарій.

Гетьман виявився легким на руку, тож і надалі монастирю щастило на благодійників. Мазепа своїм універсалом приєднав до монастиря село Дурні (нині Миколаївка), локнистенські озера і три водяні млини. Завдяки березинському козаку Григорію Сичевиці однопрестольну дерев’яну церкву прикрасив мистецьки виконаний іконостас. А вже 1800 року на місці появи ікони закладено трипрестольний кам’яний храм на пожертву нових добродіїв — князя Олександра Безбородька та його брата графа Іллі Безбородька. Граф виклопотав у імператора Олександра І підвищення статусу монастиря до другорозрядного, були зведені кам’яні огорожа, трапезна і келії для ченців, дзвіниця. Саме на цю дзвіницю було перевезено зі згарищ Батурина (після знищення гетьманської столиці московським військом) дзвін «Голуб», або Мазепин дзвін, якого гетьман замовляв для батуринської Воскресенської церкви. Про дату і подробиці цього переміщення свідчень не знайдено, але історик Олександр Оглоблін припускає, що завдяки Безбородькам знаменитий дзвін зберігся в Домницькій обителі. Відомо, що тут на Мазепин дзвін натрапив у 1920-их роках чернігівський етнограф Б.К.Пилипенко, який збирався написати про цю пам’ятку спеціальну розвідку, але не дали цього зробити арешт 1935 року і звинувачення у справі Зерова та інших. На щастя, Пилипенко зберіг і передав соратникам фотознімок дзвону. Є версія, ніби сам «Голуб» аж до початку Другої світової війни знаходився у вестибюлі Чернігівського історичного музею. Далі його сліди загубилися у диму війни.

Ще одна реліквія була в Домницькому монастирі — подароване Іваном Мазепою «Євангеліє». Причому навіть після оголошення анафеми гетьману і конфіскації з церков та соборів усіх речей, пов’язаних з його іменем, тутешні ченці не віддали святу книгу на розтерзання. Зараз це «Євангеліє» зберігається в історичному музеї імені Тарновського в Чернігові.

Граф І.А.Кушельов-Безбородько залишився в соборі Різдва Богородиці і після кончини, не знаючи, що не буде тут йому вічного спокою.

Незвичайна доля

Спеціалісти високо оцінюють рідкісний ансамбль споруд Домницького монастиря як зразок класицизму. Під його стінами щороку на храмові свята — десяту п’ятницю після Великодня і 8 вересня проводилися багатолюдні ярмарки, на які з’їжджалися люди не тільки з Чернігова та навколишніх сіл, а й з Білорусії та південних степових районів. Але все змінилося в часи радянської влади. Від 1928 року і до Великої Вітчизняної війни тут господарювали безбожники. Спочатку комунари розорили Андріївську церкву ХVII — XVIII ст., автором якої міг бути відомий архітектор Кваренгі. Сплюндрували і розграбували монастирські поховання, не зглянулися і над могилою героя Вітчизняної війни 1812 року А.І.Безбородька. Як відомо, подібне притягує подібне, отже, зло, що поселилося в Домниці, стало примножуватися іншим злом. Перед війною в стінах монастиря відкрився притулок для важкохворих дітей. Першими їх «провідали» німецькі окупанти, не минали й поліцаї, аж поки пограбовані діти не стали помирати від голоду. На цьому нелюди не заспокоїлися, 28 листопада 1941 року шестеро поліцаїв пили-гуляли з управляючим, тоді серед ночі стали випихати зі спалень сонних дітей, босих гнали, а декого й несли чи тягли до ями під муром. Після перших пострілів діти, хто був при силі, намагалися тікати, сховатися, але ніхто не врятувався. Ходять перекази, ніби в яму кидали разом живих і мертвих та присипали землею. Тепер посеред монастирського двору, над двома братськими дитячими могилами стоять пам’ятники. На одному напис: «Тут спочивають 90 дітей і 8 стариків, які загинули у 1941 році від рук поліцаїв. Хай навіки буде проклята війна». А на другому — «Здесь похоронены дети детдома, зверски замучены немецко-фашистскими захватчиками в 1941 году».

Після визволення Чернігівщини за вироком військово-польового суду на головній площі Чернігова відбулася страта через повішення п’ятьох людей, з них одна жінка — саме тих, що занапастили свої душі страшним гріхом дітовбивста.

У післявоєнні роки Домниця знову не знала спокою, її приміщення використовувалися в господарських цілях, а монастирську тишу витісняли то дитячий санаторій, то військовий госпіталь, то виправний заклад для алкоголіків. Лише за часів незалежної України з 1996 року сюди знову прийшло з десяток ченців, аби щоденним молитвеним трудом і турботою про обитель відродити її добру славу. Але возносити до неба молитви вони можуть в єдиній церкві святої Параскеви. Головний древній храм Різдва Богородиці залишається за високим муром з колючим дротом, видно лише обідраний купол. Туди ходу нема — режимний виправний заклад. У зоні також і дзвіниця, і келії. Дивне сусідство, неначе світло і темрява міряються силами. На щастя, чудотворна ікона Богоматері Домницька — в церкві Параскеви, зцілює людей і відвертає біду.

Чудеса ікони і
джерела

Кажуть, ікона не раз мироточила і світилася. І є немало прихожан, що по вірі своїй отримали від неї зцілення. Слава про її чудодійну силу розлетілася ще в 1771 році. Тоді в Березні і в навколишніх селах лютувала чума, викосила 623 людей — майже кожного восьмого. Вирішили освятити місто, хресним ходом понесли в Березну ікону Домницької Божої матері. Майже всі жителі, хто вижив, стояли на колінах і молилися. Після того року морові пошесті обминали Березну. Але через сто років нова біда — велика пожежа, і Домницька ікона знову врятувала місто. Її сила невичерпна й тепер, а слава про неї гуляє світом.

Багато люду приїжджає і до джерела з цілющою водою. Джерело теж зазнавало гонінь, одні люди раз по раз засипали його землею, а інші приходили і розчищали. Треба сподіватися, що перемогли останні, бо чиста водиця б’є з-під землі. Точніше, з-під болота, і це ще більш дивовижно. До криниці тягнуться віти двох могутніх дубів, яким від 300 до 400 років. Ось де живі свідки сивої давнини. На жаль, ми не вміємо їх почути…

Здійснити подорож укотре допоміг історичний музей імені Тарновського зі своїм ноу-хау — туристичними турами як по рідному краю, так і за межі області. Маршрути розробляють фахівці, але й «побажання мас» враховуються. Як каже натхненник і організатор подорожей Наталія Євгенівна Самохіна: «Як можна любити те, чого не знаєш?» І справді, відпочинок на чужих островах і закордонні вояжі за товаром чомусь не роблять людей патріотами України.

Ганна ДАРАГАН.[r]