| orynka | Дата: Четвер, 21-Лип-11, 02:49 | Повідомлення # 1 |
Група: Редактор
Повідомлень: 18
Нагороди: 2
Статус: Відпочиває
| Бєларусь – це наче повернення в дитинство. Воно у мене до десятирічного віку було радянським: жовтенятка, піонери, правила тимурівців, Ленін на стіні класу, походи на парад у колоні з однокласниками (з гілочкою псевдо-квітучої вишні у руках: вирізані з серветок, скручені мідним дротиком і чимось забарвлені мамою в рожеве квіточки – такі гарні-прегарні!), малювання першотравневої символіки (голуб, глобус, дружба народів, слово «МИР»), газета «Зірка», в яку дуже хотілося написати статтю про нашу забруднену річечку Боберку...
Так і сучасна Бєларусь: Герб-ярмо на документах-оголошеннях, що мають державну важливість, червоні прапори вздовж проспекту (гадаю, то був проспект Героїв ВВ) і, о так! надпис: «Май, труд, мир!» білими буквами на червоному тлі, причеплений на балконі в центрі міста Нясвіж...
Але не за згадками про совдепію-зрівняйлівку я їхала в Бєларусь. А принципово задалася метою пізнати Бєларусь туристично-історично-дорадянську і знайти Бєларусь інетовсько-європейську, чи щось таке.
Тур у Бєларусь почався з Києва-Чернігова і продовжився вгору по карті. Отже, на прицілі в нас – п`ятьох українських фото-відео-і-просто-туристів – Гомєль, Бабруйск, Мінск, Гродна, Нясвіж, Мір, Ліда, Брест (Брестська фортеця) і дорога-дорога-дорога (та й до Львова)...
Дорога у Бєларусі, що не кажи, а добра. Їдеш собі гарненько, сало за кермом жуєш. Від`їжджаєш клометрів сімдесят від українсько-бєларуської митниці, а там тобі перекрив дорогу цілком європейський внутрішній перепускний пункт із шлагбаумом. З іноземців за дорогу беруть один долар (а навколо ж берізки і трясовина – не об`їдеш..). От, чесно, не знаю чи щось беруть з бєларусів, але з нас, українців, захотіли саме долар – бєларуськими рублями в еквіваленті брати відмовилися. Нащо ж бєлорусові бєларуський рубль..?
Тут трохи б сказати про чергу на митниці в районі Нових Яриловичів. Ми стояли три години в черзі і дуже, м`яко кажучи, сумували з цього приводу, бо там геть не було, ну, розумієте, туалетів... Точніше, були – по одному обабіч дороги, в лісі: одномісні, дерев`яні, безплатні (гадаю, є зрозумілим, навіщо я на цьому наголошую). Після походу в такий треба не інакше як прогулятися по лісу-травичці коло митниці хвилин з двадцять – витираючи підошви і вивітрюючи запах, бо всередину машини зайти майже ніяк – сморід нестерпний. Поки черга і перевірка документів, я попросилася у бєларуського прикордонника (а він стояв, до речі, з автоматом) перейтись по лісу на нейтральній полосі, тобто на тому, бєларуському боці, з надією, що там санітарні зручності, як і дороги, раптом виявляться кращими. І знаєте, прикордонник був розуміючим, пропустив, але нічого кращого я на тому боці не знайшла... Тож після трьох годин на митниці ми було збиралися злитися й розмахувати руками щодо всього того митного неподобства і втраченого дорогоцінного туристичного часу, але несподівано почали спостерігати, що ми все їдемо і їдемо, а черга, котра стоїть з Бєларусі в бік України якась надто довга: вона все не закінчується і не закінчується – одну хвилину, дві хвилини, три... сім... десять... і ми якось примовкли, бо зрозуміли, що ці туристи стоятимуть тут добу або й більше.
Цікавою особливістю є те, що якщо за проїзд по гарній Бєларуській дорозі на в`їдзді в республіку ми заплатили один долар, то на виїзді – в районі Бреста – з нас завимагали три долари. Хоча ми встигли помітити, що із машини з російськими номерами взяли лише один долар. Але ж ми, українці – інозе-е-е-емці, – як і французи, як і бангладешці, як і китайці... Отак-то й виходить, як в анекдоті: вхід – доляр, вихід – три...
Але ну його, про сумне – давайте про Гомель: невеличке місто, де багато-пребагато звичайних радянських будинків-коробок. Де-інде видніються відголоски сталінського ампіру, цікаві пласкі новітні діодні світлофори, багато кольорових прапорців, цікавий дизайн клумб із кованими метеликами та найрізноманітнішими-фігурностями-підставками-для-вуличних-вазонів і... неймовірно гарні будиночки у кварталах приватного сектору: дерев`яні, обкладені ще здавна дощечками на кшталт „вагонки”, що посіріла від часу, або свіжопофарбована; із вікнами, обрамленими мальовничою різьбленою лиштвою – більш чи менш майстерною, білою і кольоровою... Такі ж будиночки в селах уздовж дороги – чи не з земляними долівкими вони досі? – дуже мало є хат обкладених цеглою та пластиковою «вагонкою» із металопластиковими новими вікнами...
У Бабруйську є бобер у туфлях з бантиками. Він бронзовий і сидить на лавочці у центрі міста, поруч з „Таверною”, – всі з ним, звісно ж, фотографуються. У Бобруйську ми гостро відчули голод і нестачу бєларуських рублів у кишенях, бо термінали на картки в обійдених нами кафе-ресторанах виявились несправними, банки і пункти обміну валют не працювали (бо вихідний), а курс долара у зрештою знайденому незачиненому обміннику був до здуру низький (як виявилося згодом – він такий по всій республіці).
О, до речі, про обмінники: в Бєларусі ми бачили людей, котрі сидять на табуретках під пунктами обміну валют, в очікуваннні, що туристи, наприклад, українські, здадуть валюту. І швиденько тут же цю валюту купують... Поруч стоять підривники бєларуського життєвого ладу, готові купити у вас долар за дещо вищою ціною, ніж пропонує обмінник, і радіють, як малі діти цукерочці, якщо їм це вдається. Хоча, мабуть, за цими речами дуже пильно наглядають компетентні органи – бо поводилися ми при обміні валюти, як при купівлі-продажу вагона зброї чи наркотиків – оглядаючись та ховаючись по закутках.
Але повертаючись до Бобруйська: там ще є залишки старої фортеці. Ми дружною компанією облазили її всю та обфотографували, хоча фортеця добряче вросла в землю, а наколо валяється немало колючого дроту. Коли я фотографувала із незвичного ракурсу, згори вниз, кусок старої зруйнованої стіни, місцеві дітки-захисники-бєларуського-життєвого-ладу-з-юних-літ сварилися: «А Ви навіщо он ті пляшки і сміття внизу фотографуєте?!» Довелося показати їм, що таки стіну фотографувала, а не безлад. Отаке – ще дітки, а вже вимуштрувані, одначе...
Щодо Бєларусі історичної під Гомелем: Палацово-парковий комплекс Румянцевих-Паскевічєй - далі буде.
[...]
Історї ми є творці, а не творчі вандали.
Щоб нас поважали нащадки, любімо себе.
|
| |
| |
