«…я на сторожі коло них поставлю Слово…»
Тарас Шевченко.

Застереження: прохання не змішувати два окремі поняття:
а) особистість Ліна Костенко;
б) роман "Записки українського самашедшого"

Мені пощастило: роман я прочитала за два зимових вечори -- як тільки він з’явився у продажу.
Перше враження: це не роман!
Друге враження: прозова маячня.
Третє враження: навіщо це мені і всім іншим...

Потім був тур Ліни Костенко містами України. Паломництво львів'ян і киян за автографами (львів'янам не пощастило). Як завжди, розумні й мудрі виступи Ліни Василівни.

А я між вервечкою щоденних і буденних подій, повідомлень, редакційної метушні міркувала про роман. Щось було не так. І не в примітивному сюжеті була справа.

Багато з інтелектуалів і тих, хто прочитав роман, тихо поміж собою обурюються: "Це ж не те Слово Ліни, на яке чекали! Їй не треба взагалі було цього писати". І я з ними цілковито згодна. Була. Адже зовні весь цей роман — це взагалі наче й не Ліна.

Де сховалася Ліна?

Ліні Костенко дорікають за примітивність тексту. Кпинять за те, що її головний герой ніякий не комп'ютерник, а просто звичайний користувач інтернету, яких зараз мільйони. І я такої ж думки. Мало того -- я набагато гіршої думки про головного героя. Бо він, перепрошую, мислить як жінка. Більшість його вчинків — жіночі. Він по-жіночому користується комп’ютером. У нього купа жіночих рис... З ним усе ясно. Але це також не Ліна. Бо Ліна Костенко — інша. Маю саме таке відчуття.

Напівістеричні вигуки захоплення "Записками..." мене взагалі трохи насторожують. Бо у романі неначе навмисне зроблено стільки огріхів, що я навіть розгубилася спочатку. Але про огріхи — нижче.

Комусь після "Записок..." запахло війною і вбачаються лінії оборони, де ту оборону тримає одна Ліна (віват! віват!), когось "накрило" "Записками..." немов мокрим простирадлом. Це вже навіть якось симптоматично. Хтось втирає непрохану сльозу за Майданом. Хтось шукає алегорій і паралелей.
Мене не накрило і я, слава Богу, не бачила лінії фронту з однією жінкою замість війська.

(Чуєте звуки смертельної битви роханців з назгулами? Дзвенять мечі, наближається трагічний кінець, і над полем лунає жахливий глузливий регіт короля-привида, вожака Дев’ятки назгулів:

— Мене не вбити смертному мужу!
— А я не муж! — юна воїтельниця Рохана Еовін зриває шолом, з-під якого розсипається розкішне волосся, і щосили б’є мечем короля-привида у чорноту, яка клубочиться на місці обличчя…

Ну й що, що це з роману Дж.Р. Толкієна "Володар кілець"? Зате яка експресія! Адже там також жінка зробила те, що було не під силу чоловікам).

Автора!

Тож, прочитавши "Записки..." , я знову й знову гортала сторінки у пошуках Ліни... Автор має бути... А надто — такий Автор. Кожна книга -- це в будь-якому випадку почуття, відчуття й Образи (наголос на літері «о») автора.

Адже творчість Ліни Костенко, як я її сприймаю -- це насамперед дивовижні яскраві Образи (з наголосом на літері «о»). Хоча я зовсім не належу до сонму її екзальтованих шанувальників.

Можливо, мало хто зрозуміє це зараз, але для мене Поезія -- це зовсім не філологічні вправи з підгонкою рим. Я також при потребі можу римувати. Але я не поет. Одна з моїх подруг здатна вправно взагалі на будь-яку тему одразу надиктовувати бездоганний римований текст. Просто сиди, записуй та німій від захвату. За якихось півгодини вона стільки може надиктувати! Однак... Вона -- бізнесова й дуже зайнята жінка і також не поет. Римування для неї — кумедна розвага. Хоча воно у неї просто блискуче! Багато хто з нинішніх поетів дорого б дав, щоб мати такий талант.

Насправді римування -- це справжня тонка й складна наука. Це насамперед гарні лінгвістичні і філологічні знання, та й не тільки це. Погляньте -- довкола сотні й тисячі молодих і не дуже молодих поетів і поеток. Вони жадають визнання. На полицях книжкових магазинів -- безліч книжок. Мало не кожен сам собі поет. Ви знаєте з-поміж цього сонму когось вартіснішого за Ліну Костенко? Я -- ні.
І справа не в жіночій солідарності. Якраз солідарність тут ні до чого. Серед чоловіків також можу декого назвати, але ми не про це.

Ключ

Справжній талант поета, на моє глибоке переконання, полягає у створенні Образів (наголос на літері "о"). Тільки Справжній Поет володіє заповітним Ключем, яким відмикає цю чарівну скриню. А ще цей Ключ відмикає людські серця. Ось що (і я давно в цьому впевнена) робить Слово Ліни Костенко. І вона не винна, що народилася жінкою. Це кармічне.

Можна видати тисячі орфографічних словників. Заполонити полиці словниками синонімів і антонімів, словниками рим і антирим, словниками омофонів і омонімів. І можна, зрештою, навчитися вправно римувати та видати купу томів власної поезії. І навіть отримати солідні звання і премії. Але...

Ви можете уявити, до кого з наших славнозвісних поетів по всіх містах України вишиковувалися б кілометрові черги, жадаючи почути Слово? І щоб на ці зустрічі заздалегідь були розкуплені всі квитки? Спробуйте назвати... Чи не "задовгий" список виходить? І чи варто дивуватися, що книжки "лавреатів" забуто лежать на полицях. Їх-то наче й читають, але ніде не згадують і не перечитують. І не тримають вночі біля подушки. Ті вірші не цитують. Вони не дуже популярні в епіграфах. Чому? Тому що автори не мають Ключа, яким відмикаються людські серця.

Так от. "Записки українського самашедшого" — роман без цього Ключа.

І це — після всіх цих кількарічних очікувань. Коли було заявлено, що Ліна Костенко пише роман...
Жахливе розчарування.
Я почувалася, як у тій казці, коли "заманили в ліс, а заманивши — покинули"

Але ж Костенко не могла зробити цього просто так. Ліна Василівна хитро й молодо сміялася під час виступів: "Я молодий прозаїк".

Огріхи -- Delete

Якщо роман "Записки..." обурив мої читацькі сподівання фабулою, то моє око фахового редактора з базовою редакторською освітою було обурене не менше.

Стільки років писати і...

Знущання чи що? А хитрий Іван Малкович не тільки зазначив рік видання 2011-й, хоча роман був виданий у грудні 2010-го. Він ще й заховав подалі від людського ока відповідального за коректуру. Дивно. Але ж сам Малкович-то грамотний. А хто взагалі першим ще до видання читав роман? Виявляється, першим рецензентом став Іван Дзюба. Хм… Я не вірю, що цей маститий письменник неграмотний і пропустив би стільки всього. Тоді – що?
Бо у творі така купа технічних огріхів, повторів, недоречностей і неоковирностей, що я втомилася їх виписувати. Поки не збагнула, що… це також явно зроблено навмисне. Щось подібне до таємної змови розумних літераторів.

І тоді я натиснула на клавіатурі комп’ютера мою улюблену клавішу Delete...

Мікс на наші голови

І я знову й знову спантеличено гортала сторінки "Записок...", шукаючи в них Ліну Костенко. І не могла знайти.

Натомість всюди, на всіх сторінках — знаходила тільки нас самих. Нас із вами. Наше знервоване, психічно неврівноважене, агресивне, боязке, затюкане суспільство дивилося на мене з усіх сторінок. Я бачила нашу безкінечну тисячомегабайтну стрічку новин і подій, яка щодня лине перед нашими очима на екрані комп’ютера, в телевізорі та в газетах. Хочеш — дивись. Хочеш — читай.

Як раніше бездумно клацали пультом телевізора, перемикаючи канали, так тепер у пошуках нових і нових гострих вражень люди тиснуть на комп’ютерну "мишку", стрибаючи з сайту на сайт. З блогу на блог. Багатомільйонні соціальні мережі повняться своїми новинами. Кількість доступних сайтів прямо пропорційна кількості мов, якими володіє людина: знаєш більше мов -- можеш переглянути більше сайтів і поглинути більше інформації...

Питання: навіщо?

Не цитуватиму "Записки..." Залишаю їх для тих, хто ще не читав. Я хочу процитувати новини чотирьох різних сайтів за сьогодні, звичайний буденний день лютого 2011 року. Не називатиму сайтів -- це ні до чого. Їх тисячі таких і щодоби створюються нові... Отже.

«Рукостискання – джерело поширення інфекцій. Екс- губернатора облили кислотою. Людина скоро стане безсмертною. У Мексиці з'явилося пиво для геїв.Нафта різко дорожчає. Вибух біля штаб-квартири НАТО. Продюсера Хронік Нарнії Перрі Мура знайшли мертвим у ванній. Сонячна буря коштуватиме світу $2 трильйони і може відключити супутники на орбіті. Повітря в метро небезпечне. Сумський мер чекає пулю в лоб. У Єгипті вдвічі менше християн, ніж вважалось. У Карпатах "автовандали" підпалили пам'ятник міфічним угорцям Під Києвом маршрутка врізалася у вантажівку. У Криму побили двох ДАІшників та стрибали на їхній машині. У Азарова збираються наступати на великий бізнес. Кабмін пообіцяв стабілізувати ціни на м'ясо. Суд подумає, чи випускати Луценка. Китайські коханки створили в Інтернеті власну спільноту. У Донецьку водій "Мерседеса" стріляв по міліціонерах. З ніжинського університету викрали картини українського художника. Мережа Facebook вводить власну валюту. Влада Сінгапуру допоможе самотнім мешканцям країни влаштувати особисте життя. У понеділок буде холодно та сніжно. Тільки сім відсотків українців мають вогнепальну зброю Запорізький чиновник вирішив нажитися на дітях-інвалідах . У центрі Києва знову включили опалення. Відносини України та Європи в небезпечній фазі. Китайська влада наказала контролювати інтернет. Бесарабський Ленін виявився негром. На популяризацію Євро-2012 Київ витратить мільйони. У Лівії в демонстрантів стріляють снайпери. Родича Турчинова викликають на допит в Генпрокуратуру. Герман обіцяє негайно реагувати на тиск на ЗМІ. Першу леді нагородили за благодійність. На Сонці в кілька разів збільшилася кількість плям великого розміру. Паніка — двигун торгівлі. На весілля принца Вільяма і Кейт Мідлтон запросили 1900 осіб. Під час показу фільму Чорний лебідь в ризькому кінотеатрі вбили чоловіка. WikiLeaks: Японія створює службу зовнішньої розвідки. Більш ніж сотня чорних дельфінів викинулися на берег в Новій Зеландії. Тимошенко вирішила не їсти сире м’ясо перед допитом. Під прикриттям Євро-2012 у Каневі будують аеродром на 10 вертольотів…»

Якщо ви при здоровому глузді й твердій пам'яті, ви ніколи не назвете це романом. Чи не так? Але саме подібний потік новин, тільки 10-річної давнини, став тлом роману.

Вас не знудило від цього потоку? Хочеться ще гостріших вражень? Це ще не все, на що здатен ваш мозок? Ну, звісно, не все. І розумію, що вам вже давно тоскно...

Тоді — читаймо й споглядаймо. Сьогодні. Завтра. Через тиждень. Місяць. Рік. Не тут — на екранах своїх моніторів та телевізорів. Поки нарешті не знудить. Поки не зрозуміємо, що зробила своїм романом Ліна Костенко.

Мужня самотня Ліна замкнула своїм Словом Простір ноосфери (або називайте це як хочете) над Україною. Зробила те, на що не здатен у нас жоден смертний муж. Інтелектуальна смілива жінка. З чоловічими вчинками. Сама.

Її роман — це детонатор. А ключове Слово, заховане в його назві, це слово "САМА".

Детонатор же або спрацьовує — або ні. Не спрацює — що ж, тоді ми ще довго так і рефлексуватимемо у власних нездорових емоціях і вчинках. І справа аж ніяк не в особистостях, які сідають у крісло Президента, як думає дехто. Навіть якщо посадити в це крісло святу й безгрішну людину на зразок Ісуса Христа… І оточити апостолами… Вже смішно, чи не так? Адже все одно чутиметься багатомільйонне «Дай!» з пожадливих ротів, і хижі загребущі руки голосуватимуть за таку людину тільки в разі власної вигоди.

Справа не у владі, а в нас самих. У наших затьмарених головах і душах.

Власниця чарівного Ключа поставила перед нами дзеркало, в яке ми самі не здатні поглянути. Ось вам, люди, гляньте на себе! І біографія головного героя — просто тло. Треба ж було ввести в роман хоч якохось живих людей. А всі їхні вчинки — то дрібниця.

І поки ми не змінимо свої думки на інші, нічого не буде. Не відбудеться. Наші думки та емоції линуть вгору й повертаються, відштовхнувшись від невидимої межі цієї дзеркальної Сфери до нас назад. Вони помножені на прискорення (обчислювати цифри залишмо фізикам). Тобто ми отримуємо навіть трохи більше, ніж випромінюємо.

...А живий невидимий Простір, замкнутий над Україною Ліною Костенко, заіскрився, як Північне сяйво, коли вона рушила по Україні в турне з виступами. Простір сколихнувся й завібрував радістю, злобою, захватом, розчаруванням, любов'ю, ненавистю, роздратуванням, скепсисом, кпинами, хвалою, чеканням, осудом... Байдужих не було у тому Просторі -- от що важливо. Адже більшу частину доби ми перебуваємо в байдужості.
Однак надто багато сил потрібно одній-єдиній людині, та ще й немолодій жінці, щоб таку неймовірну напругу витримати. Тому Ліна Костенко й перервала своє турне. Напевне, відчула, що вона все одно поки що крізь цей Простір йде сама...

САМА... ШЕДША...

І, як на мене, дуже символічно, що першим видавцем роману Ліни Костенко стало чудове видавництво Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Все це тому, щоб ми не забули не лише АЗ… БУКИ…ВЕДІ, а й зрештою, те, що ГЛАГОЛ... ДОБРО... ЄСТЬ...

Низький Вам уклін, Ліно Василівно, за Ваше Слово.

Інеса ФТОМОВА