А мені пригадалася під час тієї розмови історія з уже далекої юності, коли працювала кореспондентом багатотиражки на великому заводі.

В одному з його численних цехів трудились токарі-фрезерувальники — люди, від чиєї віртуозної точності (до мікронів!) залежала якість і безпека складних приладів. Токарів було багато, десятки, але з особистим тавром працювало лише восьмеро – все це були доволі солідні чоловіки, які здолали шлях від простого токаря до права поставити персональне тавро на виготовлених деталях довжиною у 10-15 років невтомної праці. Такими були всі. Крім одного. Він став віртуозом токарської справи за 6 років.

Цьому єдиному молодому фрезерувальнику було 27 років, а він вже віртуозно точив складні деталі і ставив на них власне тавро. Що означало право ставити власне тавро на деталях? А те, що якість усіх виготовлених фрезерувальниками деталей перевіряла спеціальна заводська служба — відділ технічного контролю, а деталі, на яких стояло тавро, вже не перевірялись і йшли одразу до замовника. Ну й, звісно, у таких фрезерувальників заробітна плата була доволі високою. Для порівняння, скажімо, якщо я, кореспондент газети, отримувала тоді щомісяця 100 рублів, то такий токар-віртуоз — не менше 500 та ще різного роду регулярні преміальні виплати.

От до такого робітника мене й відправили з простим редакційним завданням — розпитати, як йому вдалося досягти такої майстерності за такий короткий час. Завдання було нескладне. Запитання до токаря-фрезерувальника я, 19-річна студентка факультету журналістики обдумала заздалегідь (як мені видавалося, вони були дуже розумними…).

Треба сказати, що я вже багато разів до цього розмовляла з робітниками про трудові досягнення — тож досвід у мене був. Але цей Сергій розказав мені таке, що не могло бути надруковане у жодній газеті того радянського часу… І через почуте від нього та через те, що я потім попомучилася під час написання того маленького матеріалу, я запам’ятала цю зустріч на все життя.

Початок розмови був традиційним. І ми проговорили вже хвилин 15, коли Сергій раптом процитував… Бодлера. Я замовкла і підвела погляд від блокнота. Напевне, мої очі видали крайню ступінь здивування, бо робітник звичайної зовнішності у неприкметній синій робі радянського токаря раптом зронив: «Чого дивуєшся? Моя домашня бібліотека нараховує три з половиною тисячі книжок…. Бодлер у ній є. Так само, як і Шекспір, як Платон і багато інших… Я багато чого читав і читаю… Що ще ти хочеш спитати?»

Треба сказати, що такий ерудований токар для розмови мені тоді дістався вперше. І я вирішила, щоб мене в оцьому заставленому верстатами величезному цеху, не задавили остаточно інтелектом, спитати одразу про те, чого прийшла. І запитала:

— Завдяки чому Ви за такий короткий час отримали власне тавро?
— Завдяки своїй дружині.
— Як це?
— Їй весь час було мало грошей. Коли я прийшов з армії, то майже одразу одружився. Освіти у мене не було, тільки 10 класів, а гроші були потрібні. Тож я пішов туди, де їх можна заробити — на цей завод.
— Ким працювали спочатку?
— Учнем токаря.
— Дружина була задоволена?
— Ні. Моя платня учня токаря її не влаштовувала.
— І що Ви зробили?
— Я вирішив стати найкращим токарем заводу. Як бачите, це мені вдалося.
— І все?
— Ні. Ще я вступив на заочне відділення машинобудівного інституту і успішно закінчив його.
— Дружину це задовольнило?
— Аж ніяк. Грошей їй все одно було мало.
— І що далі?
— А що? Інститут я закінчив. Персональне тавро отримав.
— Тож Ваша дружина нарешті задоволена?
— Я вже два роки, як розлучений.
— А діти у Вас є? — обережно поцікавилася я.
— Немає. Мою молоду дружину більше цікавили нова шубка, новий золотий ланцюжок на шию і нові чобітки…

Після цього зізнання я раптом усвідомила, що такого написати на сторінках нашої славної багатотиражки аж ніяк не можна. Ніхто не дозволить. А найперше — мій внутрішній цензор. Я вже погано пам’ятаю, що я там про цього Сергія написала і не знаю, як склалася його подальша доля. Це не так важливо.

Важливо для мене інше — усвідомлення того, що сімейні проблеми в усі часи залишаються однаковими. І коли на вершечок сімейного благополуччя ставляться тільки гроші, то такий фінансовий зашморг просто придушує усі почуття, які спонукали Двох жити разом. Чи не цей зашморг руйнує родини, які роками живуть у розлуці, працюючи по близькому й далекому зарубіжжю? Через кілька років їх вже й родинами назвати важко. Одне ясно: Кохання з таких родин тікає. І жодної суми грошей не вистачить, щоб його повернути.

Одна моя знайома розлучена й багата нині жінка, схлипує: «Чому ми з моїм чоловіком так кохали один одного, коли були бідними студентами, а тепер, коли розбагатіли, то зненавиділи один одного? У нас же не було нічого, але було Кохання! Куди все поділося?» Їй 40 років і вона не знає. Напевне, не знає цього і її багатий чоловік, який також самотній…